Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

    “І  плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружиині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много постона” Таким чином, перша згадка назви “Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо “Украйну Галичську”

    “В  не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському  літопису (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно – західні землі Галичини й Волині”

    Від 1279 р. Галицько–Волинський літопис  повідомляє , що галицький князь  Лев Данилович, здійснивши поход на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: “Посем же Лев восхожде себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви “Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім’я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі.

    Вважаючи  всі три назви (Країна, Вкраїна  та Україна) синонімами, що мають одне слов’янське і українське походження, С. Шелухин виділяє їх спільний корінь “кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок свої хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов’яно-українську мову, С. Шелухин вважає старослов’янське “кра” перекладом грецького слова tmhma , що означає “відрізок”, “шматок”, “відрізаний шматок землі”.

    Даний корінь можна зустріти в українських  словах “краяти”, “кравець”, в російському  “кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С. Шелухин тлумачить поняття  “Україна” як “окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога – загарбника.

    Іншої версії щодо походження назви “Україна”  дотримуються І.А. Мішина, Л.М. Жарова та А.А. Міхеєв. Вони тлумачать слово  “Україна”. Що згадується близько 1185 р. в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі.

    Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”. “Одна  з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна  в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов’язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, орії – орачів, які орали – осонювали землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля, якого також обожнювали, як свого предка покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця. 

    Поширення назви “Україна”.

    В різні історичні часи назва “Україна”  обіймала дещо різні за змістом поняття. О. Субтельний підкреслює. Що слово “Україна” вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.

    Тільки  у кінці XIII ст. Галицько–Волинське князівство, що стримувало агресивний натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько–Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття “україна”, запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючі під “Україною” – окраїну Речі Посполитої, такого собі закутку римсько–католицького світу.

    Аналіз  письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько–народне. “У першому випадку “Україною” називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ’ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску кримського ханства та Османської Туреччини”

    Назва “Україна” набула значного поширення  в багатьох середньовічних письмових  джерелах, зокрема, в Пересопницькому  Євангелії (XVI ст.). Про це свідчать наступні уривки з цього документа:

    “И  переехали до украины Гадаринськои, которая эсть з другой стороны  напротив Галилеи”. (Лука, VIII, 26);

    “Тогда  тым, которыи бы были в земли жидовскои, нехай утекають на горы, а которыи  в середині его (Іерусалиму) – нехай  выидуть, а которые на украинах –  нехай до него не входять”. (Лука, XXI, 21-22) тощо.

    Спираючись  на ці факти С. Шелухин наполягає: «Вжиток в Пересопнецькому Євангелії 1556р. народного слова «україна»  … ясно показує, що слово країна, вкраїна, україна в народному  розумінні і вжитку це і не окраїна, і не пограниччя, а країна, область, край з своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія».

    Наводячи  цитати з народних творів («Пісня про  Орла і Сокола», пісні «Ой у  лузі та й при березі», «Стоїть явір над водою» та ін.), С. Шелухин наголошує: «В свідомості народу, який склав і співає такі пісні, виразно втілилося і ясно позначилося поняття про Україну, як про свою землю, свою державу, свою окремішність національну, що має і своє національне ім'я – «Україна»

    Нарешті, ще один сумлінний дослідник проблеми поширення назви «Україна» 

    І. Лисяк-Рудницький, аналізуючи її семантичну еволюцію, пише: «… на початку XIX ст. Офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючі Київщину. Раніше, у XVII столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін” (Автор має на увазі окупацію цих земель Радянським Союзом у 1939-1944 роках).

    Таким чином, складна і болісна історія  національного державотворення  українського народу відбилася і  на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне  змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності і предметом пошани всіх національно свідомих українців. 

    Політичній  устрій Київської Русі.

    Київська  Русь – ранньофеодальна держава  з монархічною формою правління.

    Етапи становлення державності:

• дружинна форма;
• централізована монархія;
• федеративна монархія.

    Соціально – економічний розвиток.

    За  часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних  слов’ян. Становлення феодальних відносин в Давньоруській державі відбувалося у загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньоріальних (вотчинних).

    У XII – XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з іншого активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Це:

    Смерди  – більша частина селян, що мали приватне господарство, відносно вільні.

    Закупи  – люди, що перебували у кабалі у  феодала.

    Рядовичі  – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір) і визнавали свою залежність від нього.

    Челядь  – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, передавали у спадщину.

    Холопи  – люди, які перебували у повній власності феодала.

    За  феодалізму земля була основним засобом  виробництва. Провідною галуззю  економіки цього часу було сільське господарство. 

    Київська  Русь в історичній долі українського народу.

   Давньоруська  держава залишила яскравий слід у  світовій історії IX – XIII ст. Її внесок до середньовічного, політичного, економічного суспільного й культурного життя  був надзвичайно вагомим.

    Вийшовши  на історичну сцену з походами Аскольда на Константинополь і нажахавши  середньовічній світ середини IX ст. Київська Русь поступово перейшла від воєнних  сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні і союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею. Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

    Великий міжнародний авторитет і військова  міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення  країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Міста, особливо великі, були заселені переважно  ремісниками, вироби яких користувалися  попитом на Русі й за рубежем. Розвиненими  були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

    Сільське  господарство було провіднім у економіці  і досягло високого для свого  часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов’ян, що з незапам’ятних часів були землеробами. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

    Іншими  важливим видом сільськогосподарської  діяльності руських людей було скотарство. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри.

    Серед сільських промислів особливо розвинутими  були мисливство й рибальство, а  також бджільництво. Цінне хутро  було однією з головних статей експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Мед і віск теж мали попит на Русі та за її межами.

    Яскравим  свідченням високого рівня розвитку Давньоруської держави була внутрішня  і зовнішня торгівля. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін , що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі села мали ринки.

    Головним  напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний Грецькій шлях від Візантії, а Залозний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля проводилась також з країнами Поволжя. Постійними були торгівельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

    Головними платіжними засобами торгівлі Русі IX – XI ст. були іноземні монети переважно арабські, у меншій кількості візантійські.

    Давньоруська  культура представлена багатьма тисячами фольклорних, пісенних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Одним із найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. Усна історія – перекази, легенди, билини, дружинні пісні – у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам’ятками художньої літератури. Слов’янська писемність з’явилася на Русі на межі IX і X ст.

    Розвиток  літератури й взагалі письменства  неможливий без піднесення й поширення  освіти, книжності й збирання бібліотек. Уже за Володимира Святославовича започаткували  перші школи. При Софійському  соборі, інших храмах та монастирях накопичувались бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Однією з найкращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий.