Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

                                   Утворення і розвиток ранньофеодальної  держави 

Київська  Русь та її місце в історичній долі українського народу. 

План.

1. Передумови утворення східнослов’янської держави. Походження назви “Русь”.
2. Київська Русь в IX-XI ст.
3. Період феодальної роздробленості і занепаду Київської Русі. Термін “Україна”.
4. Київська Русь в історичній долі українського народу.

 

Література.

1. Історія України і нове бачення; У 2 т./ Під заг.ред. В.А. Смолія.–Т.1.– К., 1996.–с 53-68.
2. Історія України/ Під ред. В.А. Смолія.–К., 1997.–с 22-49.
3. Бойко О. Історія України.-К., 1999.- с.31-74.
4. Ефименко А.Я. История украинского народа. –К., 1990-с. 27-79.
5. Дорошенко Д. Нарис історії України. У2-х т. – Т.1. – К.,1991. –с. 42-96.
6. Крип’якевич І. Історія України – Львів, 1992.- с. 33-118.
7. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. –366с.

 

    В результаті колонізаційних процесів східнослов’янські  племена зайняли значну територію  Східної Європи від Причорномор'я до Прибалтики і верхів’я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

    В VI-VII ст. в Серед. Подніпров’ї утворилося політичне об’єднання полян, яке  прийняло назву “Русь” або “Рос” – “поляне, аже ныне зовомая Русь”. Питання про походження Русі є одним із спірних питань історичної науки. Поняття “Русь” або “Руська земля” вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням давньоруської держави поширилось на всю Україну і поступово на всю територію розселення східнослов’янських племен.

    Перша спроба пояснити походження Київської  Русі була зроблена легендарним 

    літописцем  Нестором понад 8 століть тому.

    Середньовічні хроністи штучно пов’язували ранню  історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

    Норманісти  в XVIII ст. (Г. Байєр, Г. Міллер) посилаючись  на літописну легенду про прикликання  варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

    У 20-х рр. XX ст. значна частина науковців  світу почала віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні державності русів на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

    Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської  держави з Хозарського халіфату (О. Пріцек).

    Археологічні  дослідження стародавнього Києва  свідчать про місцеву слов’янську  самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської  Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

   До  утворення Давньоруської держави  у схід. слов’ян існувало 14 великих  племінних об’єднань, VI – VIII ст. –  період еволюції союзів слов’янських племен у протидержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділяються об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що піднесло полян. Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванні швидко перетворився на політичній центр східних слов’ян. Внаслідок цього у VIII – середині IX ст. у середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

    Важливим  етапом у соціально економічному і політичному розвитку давньої  Русі – України був період VIII – IX ст. який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням  відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Київська Русь досягла значної могутності на середину IX ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі.

    Саме  в цей час Русь здійснює ряд  успішних походів на Візантію. Чорне  море дістає назву “Руського”.

    Надзвичайно важливе суспільно-політичне і  культурне значення мала перша спроба хрещення Русі і утворення метрополії в Києві. Однак ці поступальні  кроки були перервані проязичницькими  елементами, спираючись на які у  Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торгівельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

    Внутрішня політика нових володарів Київської  держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

    Найвищої  воєнної могутності Русь досягає  за часів Святослава, який одержав  блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

    Однак широкий розмах воєнних акцій  перших Рюриковичів був надзвичайно  виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжя Чорного моря в цей період не вдалося.

    Широка  програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної  політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

    Він поклав край місцевим династіям “Світлих князів” посадивши на їх місце  своїх 12 синів. Одночасно було завершено  підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського  півострова і від Закарпаття до приокських земель Поволжжя.

    Військова реформа полягає у ліквідації “племінних” військових об’єднань  і злитті військової системи з  системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав “мужам лучшим” земельні володіння у  прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби.

    Релігійні реформи 988 р. остаточно утвердили  християнство як державну релігію у  Київській Русі.

    Християнство  краще відповідало феодалізованому  суспільству, воно сприяло посиленню  авторитету великокняжої влади, тісному  об’єднанню руських земель навколо  Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

    Володимир запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земляним”, який надалі ліг в основу “Правди Ярослава” (1016 р.).

    Свого найвищого розвитку Київська Русь досягла  за часів Ярослава – мудрого (1015-1054). Зріс її міжнародний авторитет, про  що свідчать шлюбні зв’язки княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо.).

    Значну  увагу Ярослав приділяв безпеці  кордонів держави. У 1030-31 рр. він у  союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі (Перемишль, Червень, Белз та ін. міста). Піклувався про безпеку південних рубежів Русі (“змійові вали” з укріпленими фортецями). Тільки вздовж Росі було збудовано 13 міст і фортець на лівому березі, зокрема це Корсунь, Торческ, Юр’єв (Ярослав).

    1036 р. Ярослав розгромив печенігів.  Запровадив принцип сеньорату – в престолонаслідуванні (влада найстаршого в роді).

    Значні  досягнення були у духовному житті.

    При цьому було кодифіковано давньоруське право (“Руська правда”).

    Князювання  Володимира і Ярослава утворили цілісну  епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась  припиненням далеких і виснажливих  походів і прагненням до внутрішньої  консолідації Київської держави, яка  стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі.

    Отже, визначальними рисами періоду кінця X-середини XI ст. були: завершення формування, території держави, перенесення  уваги князівської влади з  проблем завоювання земель на проблему їх освоєння на втримання під контролем, злам сепаратизму місцевої племінної  верхівки та посилення централізованої  влади, заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним, активна  реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури. 

Політична роздробленість Київської Русі (кінець XI – середина XIII ст.).

    Після смерті Ярослава (1054 р.) починається  зміна форми правління в Давньоруській  державі: одноосібна монархія поступово  переростає монархію федеративну.

    1068 р. поразка руських військ на  р. Альті від половців.

    1072 р. у Вишгороді прийнято загально-руський  кодекс юридичних норм “Правду  Ярославичів”.

    Протягом 1073 – 1093 р. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло:

    1073 – 1076 рр. – Святослав, 1076 – 1078 рр. – Ізяслав, 1078 – 1093 рр. – Всеволод. Всі спроби княжих з’їздів  (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні  тенденції та припинити міжусобиці  закінчилися невдачею.

    Остання спроба відновити колишню велич  Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна  законодавча діяльність (розробка знаменитого  “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських  тенденцій, об’єднання ¾ території  Русі тимчасово стабілізували становище держави.

    Після смерті Володимира його сину Мстиславу (1125 – 1132 рр.) лише на короткий час вдалося  підтримати єдність руських земель. У цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель) то на поч. XIII ст. їх кількість сягала вже 50.

    Причини феодальної роздробленості:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
2. Зростання великого феодального землеволодіння.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
4. Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь.

    У той же час половці понад 30 раз  брали участь у міжусобних князівських  війнах.

    Феодальна роздробленість – закономірний етап у розвитку суспільства, це загальноєвропейська  тенденція.

    Особливостями періоду історії Київської Русі кінця XI – середині XIII ст. були, з  одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури. 

    Походження  назви “Україна”

    За  словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина “Походження  слова “країна”, “вкраїна”, “україна”  губиться в темряві античних віків… Всі три назви “Країна –  Вкраїна й Україна” ми читаємо в Іпатіївському літопису й маємо у вжитку Українського народу в його живій і писемній мові. В Іпатіївському літописі під 1187 роком читаємо – Україна; від 1189 р. – Україна, а в Єрмолаївському списку – Країна; від 1213 р. – Україна; від 1268 р. – Україняни; від 1280 р. – Вкраїна, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках – Україна; нарешті від 1282 р. – “Вкраїниця”

    Отже, перша згадка в літопису назви  “Україна” пов’язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу на його смерть має наступний вигляд: