Київська Русь і кочовики

Цікавою є ситуація  1195 р., коли  Ростиславичі з Всеволодом домагалися від Ольговичів документального  підтвердження відмови назавжди від київського престолу. Зрозуміло, що Ольговичі такої пропозиції не прийняли. Таким чином, знову виникав  конфлікт між Києвом та Черніговом. Рюрик, добре знайомий з традиціями чернігівської політики, зібрав військо  та спровадив „диких половців”. Киянам добре була знайома міць Степу, оскільки з часів Володимира Мономаха майже не зазнавали міцних ударів, які б відкинули їх знову на схід. Тому князі намагалися одразу нейтралізувати чи перетягти на свій бік половецьку силу. Ольговичі вміло знайшли вихід із цієї ситуації. Вони домовилися з Всеволодом та пішли на поступки. Але наступного року Рюрик, зібравши велике військо, спровадив половців та рушив на Ольговичів. Після тривалих сутичок чернігівські князі визнали право Рюрика на Київ, Давида – на Смоленськ, і поки князі були живі, не претендували на ці столи.

Посилення міжкнязівських усобиць на Русі, постійні напади з боку номадів примусили давньоруських князів піти не тільки на підписання дипломатичних угод, але й на укладання шлюбів із дочками половецьких ханів. Можна стверджувати, що тут вже виникла інша стратегічна лінія. Давньоруським князям це скоріш потрібно було для нейтралізації вже своїх князівських родичів. Тому не дивно, що за давно вже обраною політичною програмою окремі князя укладали шлюбні угоди із дочками половецьких ханів.

Як зазначає дослідник  Петро Павлович Толочко, особливістю  подібних шлюбів було те, що давньоруські князі обирали собі за дружин дочок  половецьких ханів, але ніколи не віддавали своїх доньок за половецьких  правителів.  У подібних вчинках  можна знайти відображення неприйняття  Руссю рівноправного положення  половецьких ханів навіть по відношенню до окремих давньоруських князівств, а також  - неприйняття половецької  язичницької віри.

Підводячи короткий підсумок, варто сказати, що половці і Русь протягом двох століть знаходилася у постійній взаємодії. Частіше всього вона була антагоністичною. І хоча набіги половців не загрожували існуванню Староруської держави, проте змушували відволікати значні сили і засоби для організації оборони південних рубежів країни. Не виносили стратегічної вигоди від протистоянь з Руссю і самі половці. Удачі їх набігів чергувалися з жорстокими поразками, що в кінцевому підсумку, не сприяло  їх внутрішній консолідації. Обидві сторони зустріли монголо-татарське нашестя у стані внутрішньої роздробленості, що фатальним чином відобразилося на їх подальших долях.

Монголо-татари.

У вітчизняній історіографії питання  про місце монголо-татарського  нашестя у житті руського народу підіймалося не однократно. Згубна його сутність гарно показана в роботах  Миколая Івановича Костомарова, Бориса Олександровича Рибакова, Володимира Терентійовича Пашуто та інших істориків.

Невірне уявлення про розорення  Києва полками Батия, як писав  Володимир Боніфатійович Антонович, утвердилося з кінця XVI ст.., коли іноземні мандрівники намагалися пов’язати побачені ними руїни київських будівель з картиною погрому міста завойовниками. У стародавніх джерелах про розорення Києва немає згадок, окрім повідомлення про падіння зводів Десятинної церкви. Як зазначав Михайло Сергійович Грушевський, Київ у 1240 р. постраждав не більше, ніж при домашніх його погромах у 1169 чи 1202 рр.

Концепція Володимира Боніфатійовича Антоновича та Михайла Сергійовича Грушевського не витримала випробування часом. Аналіз писемних і археологічних джерел показує її повну неспроможність. Проте Лев Миколайович Гумільов вважав, що похід на Русь і Європу був монголам не потрібен, і «Монголія була втягнута не по своїй волі, а логікою події світової історії та політики.». А як же все було насправді?

На кінець XII – початок XIII ст. у  Центральній Азії утворилася могутня  військово-феодальна Монгольська  держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів.Близько 1222 р. київські князі вирішили допомогли половцям у боротьбі проти монголо-татар. Напередодні цієї битви монголо-татари намагалися розколоти союз русичів і половців. Посли прийшли до київських князів і запевняли, що вони мають наміри на війну виключно з половцями. Але, очевидність підступності у цих діях зупинила київських князів. Перше зіткнення з силами монголів русько-половецькі полки виграли. Проте це була пастка татар. Не давши русичам і половцям приготуватися до битви, вони розгорнули проти них свої основні сили і перейшли в наступ. Битва на р. Калка 1223р. закінчилася поразкою русько-половецького полку. Битва на р. Калка стала переломним моментом в історії Київської Русі. Вона не тільки значно послабила сили руських князівств, але й посіяла на Русі паніку та невпевненість.

Удар по Північно-Східній Русі припав на зиму 1238 р. Рашид-ад-Дін свідчить, що він не був спонтанним. А судячи з писемних джерел, вторгнення монголів на кордони Русі не було неочікуваним і для руських князів. Угорський монах Юліан із розмови зі суздальським князем дізнався, що «татари днями і ночами радяться, як би прийти і захопити королівство угорців-християн». Про напад монголів повідомляли руським князям і біженці з порубіжних областей. І все ж доводиться констатувати, що руські князі так і не зуміли підготуватися до пришестя ворога. На початку лютого 1238р. Батий привів війська до Володимира, до цього оволодівши Суздалем. Покинуті своїм князем, місцеві жителі героїчно захищали своє місто, проте утримати його не змогли. Слідом за Володимиром пали міста Ростов, Углич, Ярославль, Кострома та ін..

 
  Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними  для слов’янських земель: 
– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.  
– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі. 
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі. 
– Знищення значної частини феодальної еліти.  

Прийнято вважати, що історія не знає умовного способу, і неможливо  відповісти на питання, яким був би подальший розвиток староруських міст, якщо б вони не пали під монгольським нашестям?

До селени літа 1238р. Батий зі своїм  військом вийшов у Придоння. Передишка була використана для того, щоб відновити боєздатність війська, а також для локальних битв с половцями, аланами, черкесами.

Весною 1239 р. Батий відновив завойовницькі  походи на Русь. Об’єктом нападу стали Переяславське та Чернігівське князівства. Міста були знищені, храми були спустошені, а захисники міста – винищені. Згодом монголо-татарське військо рушило до столиці Київської Русі. Татари запропонували добровільно здатися киянам, але ті не тільки відкинули їх пропозицію, але й вбили монгольських послів. На жаль, ні в Києві, ні у інших південно-руських містах не була оцінена нависла загроза. Розорення Чернігівського та Переяславського князівств стало своєрідною прелюдією до великого походу на міста центральної Європи.

У 1240 р. монголи осадили Київ. Літописець, сучасник, а може і свідок цих  подій, писав: «І Батий у міста, і  отроки його обседяху град, і не чули от гласа скрипання телеги його, багаточисельності ревіння верблюд його, і іржання від гласа стад кінь його»[18.C.-522]. Стіни Києва були взяті монголо-татарами. Про довготривалу оборону Києва і точну дату його падіння у писемних джерелах звереглися різні свідчення. Іпатіївський літопис не приводить точних дат. Лаврентіївський літопис говорить, що Київ пал 6 грудня 1240 р. Псковськиі літопис говорить про іншу дату - 19 листопада. Важко сказати, які з цих свідчень більш правдиві.

Археологічні свідчення говорять нам про величезні братські могили. Скелети зі слідами насильницької  смерті знаходили під товстим  шаром пожарищ, підкліть міських будинків та просто на вулицях. Припинило своє існування київське ремесло високого рівня, перервались традиції літописання, надовго виявилася втраченою будівельна культура.

Монголо-татари встановили на Русі «режим систематичного терору». Протягом другої половини XIII ст.. вони здійснили не менше двадцяти спустошливих походів, кожен з якіх супроводжувався розоренням міст, сіл Київської Русі.

По суті, руські землі виявилися  включеними у величезні володіння  Золотої Орди. А у перші десятиліття  XIV ст.. південно-руські та західно-руські землі поступово перейшли під протекторат Литви та Польщі, але при цьому не були позбавлені від постійних набігів татар.

   Суть золотоординської  навали як історичного явища  полягає у формуванні та зміцненні  стійкої системи залежності руських  земель від завойовників. Золотоординська  навала виявилася насамперед  у трьох сферах: економічній (система  податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче  та ін.); політичній (затвердження  Ордою князів на столах та  видача нею ярликів на управління  землями); військовій (обов’язок слов’янських  князівств делегувати своїх воїнів  до монгольського війська та  брати участь у його воєнних  походах). Стежити за збереженням  та зміцненням системи залежності  покликані були ханські намісники  в руських землях – баскаки.  Крім того, з метою ослаблення  Русі, Золота Орда протягом майже  всього періоду свого панування  практикувала періодичні спустошливі  походи. Лише до середини XIV ст. на  землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців. 
 

 Отже, загальмувавши соціально-економічний  розвиток Русі, суттєво деформувавши  суспільні відносини,  якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на  українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

Підводячи підсумок дослідженню історії  взаємовідносин кочових народів  степу зі східними слов’янами с  Руссю, необхідно відмітити, що сусідство  двох світів, яке тривало більше тисячі років, залишило взаємний і незгладимий  слід. Він відобразився у всіх сферах життя, але більше всього – в області  етногенезу кочового та осілого населення. 
Народи степу, яки були змушені постійно шукати нові життєві простори, безперервно вторгалися у лісостепові райони, зайняті землевласниками. Маючи добре озброєне кінне військо, кочовики майже завжди досягали воєнної переваги над осілим населенням. 
Проте історична перспектива завжди залишалася за землевласниками. Переможці приходили та уходили, часто взагалі зникали з історичної арени, а переможені продовжували поступовий розвиток на своїх землях. 
Етнічне збагачення давньоруського народу за рахунок періодичного вторгнення в нього груп кочового населення супроводжувалося також і певними культурними здобутками. Вони помітні у воєнній справі, художньому ремеслі, в одязі та інших проявах матеріальної культури, а також в усній народній творчості. 
Сказання, зрозуміло, не дає підстав для твердження про симбіоз слов’яно-руської і кочівницької культур, проте цілком впевнено свідчить про помітний вплив тюркського етнокультурного елементу у формуванні давньоруської етнічної і культурної спільності.