Автор: Пользователь скрыл имя, 05 Марта 2013 в 22:05, реферат
Метою реферату є дослідження відносин Київської Русі з кочовим народом, з часів VII- VIII ст.., аж до монголо-татарського нашестя .
Завданням є, на основі опрацювання кількох джерел(вказаних у кінці реферату), скласти загальну картину тогочасних міжнародних відносин, вказати причини та наслідки воїн, можливі причини поразок та перемог Київської Русі.
Реферат
з Давньої історії України
Метою мого реферату є дослідження відносин Київської Русі з кочовим народом, з часів VII- VIII ст.., аж до монголо-татарського нашестя .
Моїм завданням є, на основі
опрацювання кількох джерел(
З давніх часів східні слов’яни вели боротьбу з народами степу, які іммігрували з Азії північно-чорноморським степом у напрямку Європи. Цим шляхом проходили гуни, авари, мадяри, болгари, туди направлю вали свої набіги хозари. Доводилося вести боротьбу з ордами кочовиків і війську Київської Русі. Найбільш довгостроковою і кровавою була ця боротьба з печенігами, торками, половцями - етнічно спорідненими народами.
Покоління істориків за давньою традицією, яка йде ще від Сергія Михайловича Соловйова, якщо не раніше, уявляли собі кочовиків «бичем божим» для Русі, переносячи на київські часи те відношення, яке склалося пізніше у руських до золото ординців. Однак, при більш детальному ознайомленні з питанням видно,що тут все було не так однозначно[1.-C.84.]
Обєктивно слов’яни і Русь затулили собою європейські народи від спустошливих набігів кочовиків. Безумовно, освічена Європа розуміла це. Прикладом цьому може слугувати твердження візантійського історика Микити Хоніата про те, що християнський руський народ врятував від набігу половців Візантію.
Довготривале протистояння кочових народів степу та осілих слов’янорусів було географічно та історично обумовлено. Періодичні виходи широких мас кочовиків з Азії в степи Східної Європи обумовлювались об’єктивними факторами: тиск надлишку населення на виробничі сили, а також природні катаклізми. Ці ж фактори пояснюють також і поведінкові стереотипи степового населення по відношенню до осідлого. Особливо аргесивними кочовики ставали в посушливі періоди, коли від спекотного сонця вигоряли трави, пересихали невеликі річки та озера. У такі періоди степ не міг прогодувати своїх поселенців, і вони направлялися в лісостепові райони, зайняті землевласниками. Зіткнення, часто кроваві, ставали безвихідністю.
Ці події достатньо повно відображні в руських літописах, а також в хроніках інших країн. В ряді досліджень, присвячених взаємовідносинам кочовікив і Русі, ідея принципового їх протистояння оголошена штучною, надуманою, що йде проти Руської православної церкви[2.C.-69-71]. Ця думка вперше була сформована Віктором Олександровичем Пархоменком, була підтримана і розвинена Левом Миколайовичем Гумільовим. Він вважав, що штучно сформованою була ситуція з монголо- татарами. За свідченнями Гумільова, маштаби катастрофи були перебільшені літописцями, що монголо- татари щиро хотіли миру з русичами, але після вбивства їх послів у 1223р. і нападу на р. Калка мир став неможливим. А як тоді пояснити видачу ханами ярликів руським князям на володіння руськими землями, періодичне кровопускання на Русі, жорстоке винищення непокорних князів і бояр?Це хіба не втручання у внутрішні справи руських княжінь?
Якщо Сергію Михайловичу Солов’йову, Василю Осиповичу Ключевському, Миколаю Івановичу Костомарову здавалося, що «боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином, яка тривала з VIII майже до кінця XVIII ст., - найтяжчий історичний спогад руського народу[3. C.-67], то Петро Васильович Голубовський, Василь Григорович Ляскоронський, Михайло Сергійович Грушевський відмічали і позитивні моменти в історії русько- кочівницьких відносин.
В історіографії XX ст. поступове ослаблення Київської Русі нерідко зв’язувалося с довготривалим тиском кочовиків, у тому числі і половецьким. Миколай Іванович Костомаров вважав, что свою негативну роль в цьому зіграли і осілі за землю печеніго- торкські племена.[4. C.-112-114]. Проте з появою широкої бази археологічних джерел теза про запустіння Середнього Подніпров’я вже у XII ст. загубив свою переконливість. Археологія показала, що Південна Русь залишалася аж до монголо- татарської навали одною із найбільш економічно розвинутих руських земель.
Безумовно, слов’яни і Русь не тільки воювали з кочовиками. Були роки, і навіть десятиліття, мирних взаємовідносин, протягом яких люди обмінювались товарами, укладали династичні шлюби, відбувалося осідання кочовиків на землях Русі та їх інтеграція в слов’яно- руський етнос. Запозичувались також і культурні досягнення двух світів, які протистояли. І все ж таки, якщо сумувати здобудки і втрати від тисячолітньої взаємодії слов’ян і Русі зі своїми степовими сусідами, виявляється, що втрати були незмірно великими. По суті, саме кочовики у значній мірі змінили етнокультурну систему східнослов’янських народів, надовго ізолювавши їх від європейського світу.
Хозари.
У XII ст. в нижньому межиріччі Волги і Дону зявилася Хозарська держава, яка об’єднала під своїми кордонами багато народів: зокрема хозар, аланів, болгар, мадяр, печенігів та ін. Ранньосередньовічні автори зображують хозар VII ст. як полудиких кочовиків, цілком порівняних з гунами. Із листа хозарського царя Іосифа Ібн Шапруту, написаному в 961 р., можемо зрозуміти, що населення Хозарії ділиться на кочовиків на осілих. До кочовиків дослідники відносили печенігів, а до осілих- хозар.
Згідно ряду дослідників, зокрема Омеляну Йосиповичу Пріцаку та ін., західний кордон хозарської держави проходив по Дніпру та Південному Бугу. Судячи зі свідчень староруського літопису, до цих рубежів простиралась лише тимчасова хозарська юрисдикція, яка полягала у збиранні данини з декотрих східнослов’янських племен
Думки дослідників про час утвердження хозарського панування над частиною слов’ян грунтуються на припущеннях, а тому вони неоднозначні. Найбільш реалістичним уявляється висновок Михайла Сергійовича Грушевського, який вважав, що свідчення «Повісті минулих літ» про підкорення декотрих східнослов’янських племен хозарам, вірогідніше всього, відносяться до другої половини VII- першої половини VIII ст. [5.C.-395]. Згідно Михайлу Ілларіоновичу Артамонову, лівобережні слов’яни дійсно знаходились під владою хозар, але вже в кінці VIII- початку IX ст. їх частина, а саме поляни, звільнилися від хозарської залежності[6.C.-10.37]. Борис Олександрович Рибаков не схильний бачити в повідомленнях літопису вказівки на довготривале підпорядкування східних слов’ян хозарам. Виплата слов’янами данини розглядається їм як «проїзне мито»[7.C.-120].
Особливу позицію в слов’яно- хозарських відносинах посів Омелян Йосипович Прицак , об’єднавши ранню Русь хозарським каганатом, східно-слов’янський полянський союз- хозарами, а ранній Київ- хозарським містом на Дніпрі.[8.C.-20.44-49]. Проте слід зазначити, що не дивлячись на спроби поставити свідчення «Повісті минулих літ» під сумнів, вони вірно відображають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не відносилися, крім того, що на первному етапі історії, вірогідно у другій половині VIII ст. вони поширили на них данинну залежність.
Арабські автори повідомляють, що Русь і слов’яни в період хозарського панування складали не тільки значну частину війська, але також й прислугу хозарських царів.
Що стосується культурного впливу, то він був не дуже значним. Розкопки Києва та інших полянських центрів показують, що в їх шарах містяться лиш окремі речі хозарського походження. Більш помітнта хозарська присутність в оточенні сіверян.
Більш вічутним виявився вплив Хозарії на формування економічних та політичних структур східних слов’ян. Є підстави стверджувати, що руська система дуумвірату на київському столі була позичена у хозар. Держава Русь розвивалася не стільки під патронатом Хозарського каганату, скільки у постійному противоборстві з ним.
Літопис повідомляє, що Олегу вдалося у 882-885 рр. підпоряткувати Києву більшість східнослов’янських племен. У 884 і 885рр., згідно з «Повістю минулих літ», були звільнені від хозарської данини сіверяни і радимичі. При цьому в літописі відсутні згадки про воєнний конфлікт Русі та Хозарії. Хоча, не виключено, що руські літописці не мали документальних свідчень про русько- хозарські відносини.
З середини X ст. Київська Русь все активніше визначається як домінуюча сила в тих регіонах, де раніше панували хозари. Мова йде про східні торгові шляхи і ринки. По суті, підтвердженням цього є повідомлення царя Іосифа Хаздаю Ібн Шапруту про те, що найважливіше завдання Хозарії полягає в тому, що би не пропускати кораблі русів через гирло Волги у Каспійське море. Проте Русь пробивалася до східних ринків силою зброї та стала постійним фактором у Каспійсько- Кавказькому регіоні.
Могутність Хозарії неуклінно послаблювалася. До 50-х років X ст. вона перетворилася у другорядну державу, яка була не взмозі утримати у сфері свого впливу величезні володіння. Святослав у 964р. здійснив похід у землю в’ятичів, але підпорядкувати їх собі не зміг. Тому в 965р. він пішов на Хозарію, а в 966р.- на в’ятичів. Можно без сумніву констатувати, що зговірливість в‘ятичів стала можливою тільки після нанесеного удару по Хозарії. Дослідники, на основі повідомлень Ібн Хаукаля, ал Мукаддасі, Ібн Міскавейха дійшли до висновку, что окрім походу 965 р. Святослав здійснив ще один похід на Хозарію 968-969 рр. На цей раз він захопив столицю хозарської держави, місто Атіль. У той час Хозарія доживала останні дні. Судячи по повідомленню дербентської хроніки, остаточно Хозарія припинила своє існування близько 1064 р.
Території, які раніше підпорядковувалися Хозарському Каганату, відійшли новим утворенням Київської Русі, Волжській Булгарії; господарями степових регіонів стали кочові племена печенігів, половців.
Печеніги.
Більше століття південними сусідами Русі був кочовий народ, названий руським літописом печенігами. Етимологія руського терміна «печеніги» не має єдиного пояснення. Одні пов’язують його з ім’ям першого вождя печенігів Бече(від нього- «беченіги»- «печеніги»), інші вбачають в цьому слові знацчення «шурін» чи «свояк» і вважають, що це ім’я відобразило факт особливого статусу печенігів- як привілейованої частини кочового об’єднання огузів[9.C.-135]
Вірогідно, уже в IXст. печеніги займали степовий регіон межиріччя Дону і Дніпра. До кінця IX ст. ці кочовики оволодівають причорноморським степом і стають помітною політичною силою в Подунав’ї.
Вперше печеніги засвідчені біля руських кордонів під 915 р.: «В літо 6423. Приїдоша печеніги перше на Руську землю, і сотворіше мир з Ігорем, і придоша до Дунаю»[10.C.-31]. Подальші виклади літописної статті 915р. пояснює причину мирного візиту печенігів до Руської землі.
Печеніги не відрізнялися сталістю своїх політичних орієнтацій. Бачачи зацікавленість у них з боку Візантії, Русі, Болгарії, Хозарії, печеніги намагалися максимально скористатися цією ситуацією. Почергово вони виступають союзниками кожної із названих країн, отримуючи за це багаті дари.
Під 930 р. літопис повідомляє про порушення русько- печенізького мирного договору 915 р. З цієї короткої фрази- «а Ігор воєваше печеніги»- не можна констатувати, хто був ініціатором цього конфлікту. Можна лиш припустити, що це була відповідна акція Русі на якийсь печенізький набіг.
В русько-візантійському конфлікті 40-х р. X ст.печеніги виступали на стороні Русі. «Повість минулих літ» повідомляє, що у другому поході Ігоря на Константинополь, який відбувся у 944 р., приймали участь і печеніги.
Досліджуючи русько-печенізькі відносини, необхідно мати на увазі, що вони визначалися не тільки у Києві чи печенізькому стані, але також і у Константинополі. І нерідко позиція Візантії виявлялая вирішальною. Для імперії русько-печенізькі відносини були одним із ії стратегічних пріорітетів. Це ми яскраво можемо спостерігати, читаючи твір Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», в якому міститься повчання сину Роману II.[11.C.-38-39]
Отримуючи від Візантії щорічно багаті дари, печеніги відпрацьовували це нападами на сусідів, зокрема і на Русь. Слід зазначити те, що коли Святослав переміг Хозарів, це виявилося дуже вигідним для печенігів, так як це усувало їх сильного ворога на Сході. Тепер печеніги не боялися за свої тили та могли вживати більш активні дії проти Русі. Правобережні печеніги прийняли сторону Візантії та були однією з причин поразки Святослава на Балканах. Тому не може бути ні єдиного сумніву, що Візантія і печеніги чітко погоджували свої дії проти Київської Русі.
Особливим протистоянням
печенігів і Русі характеризувався
період княжіння Володимира Святославича.
Набіги печенігів на руські міста
і поселення супроводжувались грабунком
мирного населення, захопленням
полонених, пожежами. Печеніги практично
безкарно господарювали в Південно-
У 992р. вони підступили до р. Сула
і р. Трубеж. Назустріч їм вийшов
з Києва Володимир
Але через три роки печеніги знову вторглися у кордони Русі. На цей раз Володимир недооцінив силу кочовиків, і вийшов їм назустріч з малою дружиною. У цій битві русичі зазнали поразки. У зв’язку з цим Володимир започаткував маштабну програму по укріпленню столиці Русі та ії південних кордонів: «І рече Володимир: Се не добро, еже мал город біля Києва. І поча ставити городи по Десні і по Вострі, і по Трубежі, і по Сулі, і по Стугні»[12.C.-89]