Київська Русь і кочовики

Смерть Володимира Святославича(1015р.) і часи міжкняжівської смути, які  послідували за нею виявилися  сприятливим часом для нових  печенігзьких вторгнень. Останнє маштабне зіткнення печенігів с Руссю відбулося у 1036 р. під стінами Києва. Перемога загонів Ярослава була безсумнівною. Печеніги у паніці бігли від стін Києва. Взагалі, перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали кінець печенігзької загрози для Русі. Державний кордон остаточно утвердився по лінії р. Рось. У 1031р. Ярослав розселив тут полонених поляків, а у 1032 р. почав будівництво укріплень.

Історична пам’ять Русі у  великій мірі зафіксувала ті події  в русько-печенізьких відносинах, які мали драматичні, а іноді й  трагічні прояви. Літопис зберіг вісті  про дванадцять воєнних конфліктів між сторонами. Якщо навіть припустити, що якась частина вторгнень печенігів на Русь і руських походів в степ не попрапила у поле зору руських літописців, то тоді і неможливо уявити майже півтора столітню історію русько-печенізьких відносин як суцільне воєнне протистояння.

Після близкучої перемоги дружин Ярослава печеніги перестали  загрожувати Русі. Поступово вони інтегруються у складі ії держави, вливаються в нові кочові спільноти- торське  та половецьке. Згадки про печенігів  будуть зустрічатися і в подальшому, але у зовсім іншому їх значенні. З другої половини XI ст. аж до монголо- татарського нашестя вони, як і низка інших торських племен будуть проживати на окраїнах Київської, Чернігівської, Переяславської земель Русі, поступово ассимілюючись місцевим населенням.

Торки.

Торки відомі нам як з археологічних, так і з писемних джерел. В першу чергу це Іпатіївський літопис, перепрацьований у XII ст.. як «Повість минулих літ». Повідомлення руського літописця доповнюються даними східних творів, в основному, написаних арабськими та візантійськими авторами - Ібн- Хордабехом, Махмудом Кашгарським, Костянтином Багрянородним, Анною Комніною та ін..{5}

Не дивлячись на велику роль, яку займали торки в житті Київської Русі, у вітчизняній українській історіографії, їм належить дуже скромне місце. Завдяки Сергію Михайловичу Соловьйову, Василю Осиповичу Ключевському, Михайлу Погодіну, кочовиків почали розглядати як «нещастя Русі».

Першою роботою про  торків стала монографія Петра Васильовича Голубовського «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар», видана у 1884 році. Новий матеріал для вивчення військової справи торків дали розкопки Миколая Єфремовича Брандебурга у Пороссі у 1888- 1902 р. На багато десятиліть базовою роботою для вивчення давностей торків стала капітальна праця Світлани Олександрівни Плєтньової за похованнями XI- першої половини XII ст.. Багато цікавого про військову справу торків написано Олександром Петровичем Моцею, Петром Павловичем Толочко, Борисом Олександровичем Рибаковим та ін..

Торки відомі нам під назвою узів( з візантійських джерел) і гузів( з арабських джерел). Наші джерела називають їх тільки торками. Відносини торків с Руссю почалися ще при Святославі, коли торки кочували у заволжському степу. За свідченнями Ібн- Асира, торки напали на Хозарію у той же 965р, що і Святослав,і були відкинуті за ії межі. Після того, як дружина Святослава розбила і розсіяла військо кагана, токри без перешкод протягом декількох років грабували беззахисні хозарські землі.

Вперше наш літопис  згадує про торків у 985 р. у зв’язку с походами Володимира Святославича на болгар.{38.- C. 56}. Літопис стверджує, що торки приймали активну участь у поході як союзники русів. «В літо в 493. Іде Володимир на Болгари з Добринею, з усім своїм, а торки бігом приведе на конях: і перемогли болгар»{39.-C.59}

Хвиля активності торків не вирізнялася антируською аргесивністю. Вірогідно, це можна пов`язати з відносною нечисленністю тюркського народу. Вони допомагали Русі у походах на Хазарію, Волжзьку Булгарію; не виключаєтьтя також їх співпраця у антипеченізькій боротьбі Русі.

Д.К. Ялтир вважає, що торки «… на відміну від печенігів, тим більше половців, не виділялися достатньою воєнною організованістю . До того ж їх положення у степу було доволі своєрідне. Виступаючи по відносинам до печенігів в якості потіснюючої сторони, торки самі були під натиском з незрівнянно більшою силою слідуючими за ними половцями. Ця двостороння боротьба досить знесилила їх.»{76. C.78}

У пувденноруські степи торки прийшли в середині XIст.(Д.Дьерффи відносить час вигнання торків в союзі з хозарами печенігів до 894 р(27))

як і їх попередники вони не упускали можливості поживитися за рахунок осілих російських селян. саме кочове життя змушувала їх до цього. Намагаючись обійти Русь, торки направили свій основний удар на печенігів, які займали південнорусский степ.

У 1036р. печеніги були розбиті під стінами Києва і відступили. З цього часу вони стали грати у воєнній історії Київської Русі другорядну роль. На перше місце у степу вийшли торки. З руськими дружинами торки намагалися не стикатися: по-перше, тому що руські землі лежали на стороні їх шляху, по-друге, торкам було вигідне добросусідство, так як вони берегли сили для війни з Візантійською імперією. Однак, не дивлячись на миролюбність торків по відношенню до русі, руські князі цілком розуміли небезпеку, яка загрожувала Києву у випадку возєднання торків з сельджуками, які намагалися захопити Балканський півострів.

Перший напад торків на Русь відноситься до 1055р., коли вони вторглися до Переяславського князівства, але були переможені. Коли орда торків підійшла надто близько до межі Русі, де стояло містечко Воїнь, це не сподобалося місцевим жителям, тому що торки грабували руські поселення у зв’язку з нестачею їжі.

ДО 1060р. вони настільки «дістали» русів, що ті були вимушені консолідуватися в антиторковій війні і виступити проти них спільним походом. Свої сили об’єднали відразу чотири найсильніших князівства Київської Русі. «Того ж літа Ізяслав, Святослав, Всеволод, Всеслав, об’єднавши воя безчисленні, і підошва на конях і людях, безчисленна більшість на Торки»{88.-C.114}. Петро Павлович Толочко називає цей похід грандіозним. У цілому, с серйозною загрозою торків було покінчено, хоча можна відзначити, що на цьому воєнні конфлікти не припинилися.

Приблизно в кінці 70-х- початку 80-х рр.. XI ст.. торки офіційно звернулися до київського князя с проханням надати їм прикордонні області для поселення і кочівель.У 1080р. торки вийшли з покори київському князю. Для утихомирення Всеволод був змушений послати свою дружину на чолі з сином Володимиром.

У формуванні кочівницького заслону велику роль зіграв Володимир Мономах. У 1095р. Мономах, бувший тоді переяславським князем, направив дружину проти половців і в допомогу надав їй торків. У 1116 р. зазнали поразки від половців, і були вимушені просити допомоги у русів. Після смерті Володимира Мономаха половці великими силами вторглися на Русь і нанесли удар по містам на Переяславській землі, де несли службу торки. Своїми силами відбити напад торки не змогли, тільки втручання князя Ярополка врятувало іх. У 1128 р. великий загін торків за наказом Мстислава Володимировича взяв участь у поході на Полоцьк.

Варто відзначити, що східні рубежі Київської Русі були прикриті від кочовиків Змієвими Валами{93.-C.171}. Це була дуже серйозна перешкода, яка широким фронтом перекривала шляхи проникнення кочівницької кінноти.

Починаючи з 40-х років XII ст.. про торків у літопису пишуть все як про чорних клобуків. Під цією назвою літописці об’єднували торків, половців, берендеїв, та представників інших тюркських племен. Чорні клобуки проживали разом с місцевим населенням і складали воєнний контингент легкоозброєної кінноти(92.с-68). Згодом вони перетворилися в надійних союзників – васалів київських князів у боротьбі зі спільним ворогом – половцями. У 1193 р. торки з руськими гарнізонами проводили успішні походи у глибину половецьких степів, здійснили похід на р. Івлу, розгромили там половців у місцях їхніх поселень.

Питання про роль чорних клобуків і зокрема торків не викликає сумніву, що в подальшому частина торків асимілювала с русичами. Ці кочові племена були змушені прийняти київське підданство. Спочатку федерати, згодом васали виконували три основні задачі:

1. Несли сторожову службу
2. Приймали участь у битвах з ворогами староруської держави.
3. Підтримували великого князя київського в міжусобних воєнних конфліктах.

В оцінці воєнно - політичної ваги, значення торків в історії Київської Русі може бути цікавим і такий факт: не відомо ні одного випадку шлюбів руських князів з дочками васалів чорних клобуків чи переяславських торків.

І все ж таки чорним клобукам і торкам конкретно, судилося було зіграти значну роль в обороні південних кордонів староруської держави, ставши невід’ємною частиною -  у ті століття – староруської воєнної організації, а пізніше – воєнної історії Київської Русі.

Половці.

В південно-руський степ, змітаючи все на своєму шляху, хлинули  орди половців. До 60-х років XI вони освоїли величезні степові простори( зх-сх: 2 тис. км, пн.-пд: 400-500 км). Неспокійними сусідами Русі половці залишалися аж до монголо-татарського нашестя.

В уявленні русичів половці  були жителями дніпровського Лівобережжя. Розповідаючи про участь половецьких  дружин у поході Юрія Довгорукого  «в Русь» у 1152р. літописець помітив, що з ним пішли «вся Половецька земля, що же їх межі Волгою і Дніпром»[13.C.-314]. Отже, лівий берег Дніпра був половецький, а правий – руський. Згодом половці освоїли також степове Правобережжя, але це не змінило сприйняття руським народом – як народу, який живе на протилежній стороні Дніпра.

Взагалі взаємовідносини  Русі із половцями були досить суперечливими. Світлана Олександрівна Плетньова  запропонувала наступну періодизацію половецької історії, що складається  з чотирьох етапів: середина ХІ –  початок ХІІ ст. (формування території, активна політика куманів, переможні походи на Русь). Проте закінчується вказаний етап руськими перемогами над половцями. Другий етап - 20 – 60-ті рр. ХІІ ст.  (активна участь половців у міжусобних війнах давньоруських князів); наступний етап – це друга половина ХІІ ст. (спільна діяльність русько-половецьких загонів); останній етап співіснування Русі з половцями припадає на кінець ХІІ ст. – перші десятиріччя ХІІІ ст. (до монгольської навали „сусіди” жили мирно, майже без військових сутичок) [14.С-. 41, 44, 95, 109, 146, 167 - 168].

Проведення антиполовецької політики є загальновідомою частиною зовнішньої політики давньоруських князів. Проте будь-яке явище має свої винятки, оскільки залучення половецьких загонів у вирішенні внутрішніх проблем Русі стало досить прийнятним. Першим з князів, який скористався військовою допомогою половців, був чернігівський князь Олег Святославич. Але подібна ідея виникла вперше у Романа Святославича. Враховуючи помилки свого батька, він уклав військову угоду з половцями, але скористатися їх допомогою не зміг: київські князі мали більше війська, ніж Святославичі [15.С.- 307]. Літописець повідомляє, що у серпні 1078 р. Олег Святославич ризикнув і привів половців на “Руську землю” [16.С.- 191]. Князя Всеволода було розбито, але він дістався Києва й скористався допомогою гарнізону. Тим часом Олег оволодів Черніговом і пішов по допомогу до Тмутаракані. Ізяслав, Всеволод і смоленський князь Володимир Мономах почали облогу Чернігова. Місту вдалося врятуватися завдяки Олегу та Борису, військо яких вчасно підійшло до Чернігова і захистило його мешканців. З того часу Олег Святославич багато разів приводив половців на Русь. Він та його нащадки підтримували тісні стосунки з куманами: мали мирні та військові угоди, шлюбні зв’язки. З іншого боку, половці підтримували Ольговичів в міжусобних війнах за чернігівський стіл, а потім - й за першість у Південній Русі.

Взагалі давньоруські князі проводили  різнобічну політику відносно Степу. Як зазначає М. Котляр, Половецький Степ був поділений на своєрідні сфери  впливу. Придніпровські та заорельські половці тяжіли до Києва, донські – до Чернігова, лукоморські – до Галицького князівства, а заволзькі – до Володимиро-Суздальського [17.С.- 63]. Лише чернігівські та, пізніше, суздальські князі відрізнялися дотриманням однієї політичної лінії відносно співпраці з половцями. З іншого боку, половецькі орди були доброю політичною та військовою силою, яку використовували давньоруські князі, насамперед, чернігівські і новгород-сіверські.

У 1097 р. на Любецькому з’їзді Князь Володимир Мономах звинуватив Олега у дружбі з половцями. Одним з рішень князівського з’їзду стала заборона використання половців давньоруськими князями у внутрішній політиці. Постала необхідність об’єднання всіх зусиль у боротьбі з ворогом.  У 1157 р. київський стіл зайняв князь з чернігівської династії – Ізяслав, який учинив мир з половцями. Половці також намагалися підтримувати добрі стосунки з Ізяславом. Тому, коли проти Ізяслава одразу виступила князівська коаліція: Мстислав з Володимира-Волинського, Рюрик з Торчеська разом з Володимиром Андрійовичем і Васильком Юрієвичем, то половецькі розвідники попередили Ізяслава. І це було вчасно, оскільки з’єднане військо, що складалося з галичан, берендеїв, торків та печенігів, значно переважало сили Ізяслава.

1184 р. київський князь  Святослав разом з іншими князями  розбив під Ореллю Кончакові війська. 1 березня наступного року давньоруські князі знову перемогли Кончака на річці Хорол.  Зміна у традиційній половецькій політиці чернігівських князів була пов’язано з тим фактом, що впливи з боку розвинених феодальних держав сприяли прискоренню процесів утворення класового суспільства у кочовиків. У другій половині ХІІ ст. у Степу кочували вже орди, очолювані феодальною знаттю. Половці стали на шлях створення власної державності. Звичайно, київський князь Святослав Всеволодич не міг цього допустити. Крім того, антиполовецька політика князя виправдовувала його минулі гріхи та підвищувала його авторитет. Оцінити однозначно антиполовецьку політику князя Святослава Ольговича не можливо, оскільки він намагався уникнути прямих походів у Степ і це йому вдавалося. Проте відносини зі Степом загострилися вкрай. І в результаті половці були тимчасово вигнані на південний схід, до самого Дону.

Проте традиційну половецьку політику продовжували інші представники династії Ольговичів. Яскравим прикладом  був новгород-сіверський князь Ігор Святославич, відомий із „Слова о полку Ігоревім”. Політика Ігоря Святославича стосовно Степу була мирною й врегульованою. Сумісні дії призвели до досить дружніх стосунків князя Ігоря з половецьким ханом Кончаком. Цей союз був закріплений шлюбом сина князя Ігоря з дочкою Кончака. Мабуть необхідність вимагала участі князя Ігоря у поході проти половців.