Карпатська Україна

2. Українське питання  у міжнародній політиці напередодні  Другої світової війни. Проголошення  автономії Карпатської України

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська  система, не витримуючи натиску міцніючої  Німеччини та її сателітів, починає  тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається  на одне з чільних місць у міжнародній  політиці. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських  земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим  фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком  серйозних суперечностей, а "українську карту" — серйозним козирем  у великій дипломатичній грі.

Українське питання у  вузькому розумінні — це питання  про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті  держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання  про умови і механізм возз’єднання українських земель та про створення  власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три  групи країн, зацікавлених у вирішенні  українського питання. Перша група  — СРСР, Польща, Румунія, Чехрсловаччина — країни, до складу яких входили  українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі  і приєднати нові. Друга група  — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці ВерсальськоВашингтонської  системи), які своїм втручанням у  вирішення українського питання  або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом  задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно  претендувала на українські землі, і  Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами  Тріанонського мирного договору 1920 p., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм  ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від  балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій  у вирішенні українського питання  напередодні Другої світової війни  стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні  візити до Локарно і Лондона, де під  час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами  обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже  в червні 1933 р. на міжнародній економічній  і фінансовій конференції у Лондоні  відкрито висувається вимога про  передачу гітлерівцям України "для  раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога міститься  у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську  ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені у  меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний  маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських  планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчула б, наскільки  її життя стало легшим".

Українське питання активно  застосовувалося для заспокоєння  західних держав. Так, у розмові з  одним високопоставленим представником  правлячих кіл Англії в Берліні  у травні 1936 р. Герінг підкреслив: "Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас  не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною". Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика "умиротворення" — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від  себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з  більшовизмом, уряди Англії та Франції  пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька  проблема у цей період стала центральною  у європейській політиці, а питання  про подальшу долю Закарпатської  України — однією з головних складових  частин цієї проблеми. Підтвердження  цього знаходимо у звіті співробітника  американського посольства у Варшаві  Д. Біддла:-"Погляди на можливі  німецькі плани щодо "Великої  України", направленому 15 грудня 1938 р. президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що "напередодні  Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенського періоду  питання незалежності Української  держави було одним із центральних".

Річ у тім, що, крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій  долі Закарпатської України енергійно  демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка  домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і  надання словакам і західним українцям  права на самовизначення. Таке ’"піклування" хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорськр-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним  керівництвом "інтермаріум" —  блок малих і середніх держав між  Балтійським і Чорним морями і, таким  чином, стати важливим суб’єктом  європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно акцентувала увагу  Німеччини на антирадянській спрямованості  майбутнього утворення, підкреслюючи, що "довжина польсько-румунського  кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону через Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар’єр проти Росії". Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось  врятувати єдність республіки після  приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно мовчазній, вичікувальній позиції  німецької дипломатії пішов на поступки у питанні словацької та української  автономії. Увечері 10 жовтня радіо "Прага" повідомило, що Чехослрваччина стала  федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги  офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви "Підкарпатська  Рутенія"). Прем’єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу  А. Бродій, а до складу уряду увійшли  Е. Бачинський, С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревай та І. П’єщак.

З проголошенням автономії  Карпатської України Гітлер майстерно  використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у  відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками У цей період в Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою  вивчається питання про створення "Великої України". У листі  французького посла в Берліні  Р. Кулондра від 15 грудня 1938 p., надісланому  до міністерства закордонних справ  Франції, зазначалося: "Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї Дослідницький  центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання  Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш  широких масштабах операцію у  Судетах: проведення у Польщі, Румунії  та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром  руху стане Закарпатська Україна".

Однак про нацистські плани  щодо України більше й охочіше  говорили на Заході, ніж у самій  Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного  удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і  журналах з’явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала "українські" плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна". Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл підкреслював, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо "введення м’яча в гру" і підживлення інтересу до наміченого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини у Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем’єр-міністром став доктор теології А. Волошин, прибічник німецької орієнтації.

Волошин Августин (1874—1945) —  політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття. Освіту здобув у семінарії  та у Вищій педагогічній школі  в Будапешті, після чого брав активну  участь у культурному русі краю. Активною політичною діяльністю почав  займатися з 1919. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923—1939), від якої обирався послом до чехословацького  парламенту (1925—1929). 26 жовтня 1938 Волошин  був призначений прем’єр-міністром  автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 став президентом  цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з  урядом за кордон і поселився в  Празі. У травні 1945 заарештований  радянськими спецслужбами. Помер  у московській Бутирській тюрмі.

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність "Німецької партії", організовано "Німецько-українське культурне товариство".

Посилюються економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську  угоду, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні  продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода  і з німецьким "Товариством  з експлуатації корисних копалин", відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині  права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики "зацікавленого нейтралітету" активно переходить до певного зближення  і демонстративної підтримки  Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських  планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати  у Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера  створити "Велику Україну" як антирадянську  силу.

12 лютого 1939 р. відбулися  вибори до сейму Карпатської  України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували  за Українське національне об’єднання (УНО), яке очолював А. Волошин.  Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді  було створено Українську національну  оборону, яка після Віденського  арбітражу вже у Хусті була  реорганізована у "Карпатську  Січ", очолювану Д. Климпушем.  Січові гарнізони було створено  в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на  існування таких атрибутів влади,  як сейм і армія, державність  Карпатської України була, як  казав Гітлер, "нежиттєздатною", бо вона спиралася не на  власну міць, а на нетривкий  баланс політичних сил у Європі.

Отже, через низку обставин "українське питання" напередодні Другої світової війни займало одне з центральних  місць у міжнародній політиці. В тому чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три  групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які  задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на "українській  карті". На жаль, український народ  не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від  балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

3. ОУН і Карпатська  Україна. Кінець Карпатської України

В офіційних привітаннях  високих посадових державних  осіб з нагоди 65-річчя проголошення незалежності Карпатської України  старанно замовчується вирішальна роль ОУН у державотворчих змаганнях  українців Закарпаття. Тим часом  розвиток подій наприкінці 30-х років  на теренах цього краю став беззаперечним  тріумфом ідеології, стратегії та тактики  ОУН.

За умовами Сен-Жерменського мирного договору (10.09.1919 р.), Підкарпатська  Русь мала бути конституйована як «автономна одиниця у складі Чехо-Словацької держави, із найвищим ступенем самоуправління, який тільки можливий при збереженні єдності Чехо-Словацької держави». Її керівним органом мав стати  демократично обраний Сойм (парламент). Відповідні положення було включено до конституції Чехословаччини, однак  всупереч міжнародним зобов’язанням  цієї держави так і не було реалізовано.

Незважаючи на це, умови  нового режиму для українського населення  краю були значно кращими порівняно  із кількасотлітньою мадярською окупацією. Українці дістали можливість розвивати  своє національно-культурне та суспільно-політичне  життя, значного поширення набув  патріотичний національний рух.

В цей час визнаним ідейним  та духовним лідером закарпатських  українців став відомий філософ, теолог і викладач Августин Волошин, який від початків своєї політичної діяльності стояв на твердих соборно-державницьких  позиціях. Створена ним Народна Християнська партія та її друкований орган «Свобода»  активно проводили цю ідею в життя, здобуваючи чимраз більше союзників  серед інших численних українських  організацій та політичних сил краю.

Політичні процеси, які відбувалися  на Закарпатті, опинилися в центрі уваги Організації Українських  Націоналістів. В Закарпаття були кинуті найкращі сили ОУН, які долучилися до активної пропагандистської та просвітницької роботи серед населення краю, виступали  з найбільш радикальними закликами  та гаслами. Осередки ОУН постали  майже в кожному населеному пункті Карпатської України. Імена молодих  закарпатських українських націоналістів  С. Росохи, І. Рогача, І. Рожко-Ірлявського  за рівнем їх громадського авторитету в середині 30-х років стояли в  одному ряду з видатними і визначними діячами Закарпаття. А І. Рогач  став особистим помічником А. Волошина.