Карпатська Україна

ПЛАН

Вступ……………………………………………………………………..2

1. Соціально-політичне становище  Закарпаття на передодні виникнення  Карпатської України……………………………………...3

2. Українське питання у міжнародній  політиці напередодні другої  світової війни. Проголошення  автономії Карпатської України……..7

3. ОУН і Карпатська  Україна. Кінець Карпатської України………...13

Висновки………………………………………………………………...18

Список використаної літератури………………………………………20

Вступ

Актуальність даної теми очевидна, оскільки не так давно - 65 років тому на крихітній частині  розділеної тоді між різними державними утвореннями української землі, здійснилася заповітна мрія українців  – створення своєї держави. 15 березня 1939 року в Хусті, на засіданні  Сойму (обраному 12 лютого 1939 року, за Українське Народне Об’єднання проголосувало  – 92,4 відсотка виборців з тих, які  прийняли участь в голосуванні) було проголошено незалежність Карпатської  України. Президентом став Августин Волошин.

Сойм ухвалив закон, який містив такі положення: „ 1. Карпатська Україна є незалежна держава. 2. Назва держави є: Карпатська Україна. 3. Карпатська  Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської  України, на чолі. 4. Державна мова Карпатської  України є українська мова. 5. Барва  державного прапору Карпатської  України є синя і жовта, при  чому барва синя є горішня, а жовта  долішна...”. Було також затверджено  нинішній гімн України – „Ще  не вмерла Україна...” Сойм затвердив  організацію народної оборони “Карпатську  Січ”.

До цього визначного акту тодішня Підкарпатська Русь, яка  була складовою частиною новоствореної  Чехословаччини, пройшла складний шлях свого політично-національного відродження  у період між двома світовими  війнами, поборюючи реакційні течії  тутешняцтва, мадяронства, русофільства. В цій напруженій боротьбі за перемогу української національної ідеї визначну роль відіграли культурно-просвітницьке  товариство “Просвіта”, пластунський рух, національно свідоме учительство, зорганізоване в “учительській  громаді”.

З дозволу Гітлера, для  якого українська проблема була неприйнятна, Угорщина розпочала 13-14 березня 1939 року окупацію Карпатської України. Багатотисячній регулярній армії загарбників протистояли  солдати Карпатської Січі, яка  на той час була в стадії становлення. Спротив чинився по всій лінії  наступу окупантів від Перечина до Хуста. Кровопролитний бій відбувся на Красному полі поблизу Хуста. Це місце стало Крутами Карпатської  України. Якщо  глянути на значимість цієї історичної події з погляду  віхи світової події, то Красне поле символізує збройний спротив фашизму, який тут  дістав перший відчутний опір у Другій світовій війні. А це вже справа історичної науки, яку дату вважати початком тієї страшної війни.

Доля ж президента Карпатської  України закінчилася трагічно в  Лефортовській катівні. Велич о. д-ра Августина  Волошина як культурно-національного  і громадсько-політичного діяча  Закарпаття полягає в тому, що в  умовах іноземного поневолення зумів  консолідувати закарпатських українців  на боротьбу за свою державність, утвердити  українську національну ідею за Карпатами. Від подій 1938—1939 рр. на Закарпатті, в епіцентрі яких був А. Волошин, розпочинається новий відлік в історії  закарпатських українців, який завершився у 1991 р. проголошенням незалежної Української  Держави.

Августин  Волошин повертається до нас і як вчений — педагог, філолог, письменник і публіцист. Його спогади, наукові праці з історії  педагогіки, церковно-релігійного життя, дослідження з мови й літератури, п’єси не втратили свого наукового, виховного та ідейно-естетичного  значення. Творча спадщина А. Волошина цілком заслуговує, щоб посісти належне  їй місце в науковому, культурно-історичному  й політичному розвитку Закарпаття і всієї України XX ст.

1. Соціально-політичне  становище Закарпаття

на передодні  виникнення Карпатської України

Після розпаду Австро-Угорщини більшість населення Карпатської  України не бажала залишатись у складі Угорщини, навіть у автономній "Руській  Країні". На Всенародних зборах угорських  українців у Хусті 21 січня 1919 року було ухвалено з'єдиненнє українських  комітатів зі Соборною Україною.

Ось як пише про ці події  тодішній заступник секретаря закордонних  справ ЗО УНР Михайло Лозинський: "Одначе рішень сих зборів не довелося перевести у життє. Українські відділи, які з Галичини вступили на територію  угорської України, мусіли уступити перед переважаючими силами Чехів  і Румунів, які з двох сторін, з  заходу і сходу, посунулись на українську часть Угорщини.

Тим часом чеське правительство  розвинуло сильну міжнародню акцію  за прилученням української части  Угорщини до Чесько-Словацької Республіки. Президент Масарик вже в грудні 1918 р. в своїм посланію до чеських  Національних зборів зазначив, що т. зв. Карпаторуси, себто угорські Українці, через своїх представників у  Америці заявилися за злукою з  Чехо-Словаччиною. Масарик мав на думці договір, який він заключив у Америці з д-ром Жатковичем, провідником українських еміґрантів з Угорщини. На основі сього договору призначено Жатковича на голову автономного правительства Закарпатської України, якій договір обіцював автономію в рамках Чесько-Словацької Республіки".

На з'їзді у Гомстеді в  липні 1918 року закарпатські українці, що проживали у США, висловились  за приєднання Закарпаття до Галичини. Але Масарикові вдалось переконати їхніх провідників, і у листопаді 1918 року на з'їзді у Скрентоні більшість  закарпатських імміґрантів обрала Чехословаччину.

10 вересня 1919 року Закарпаття  офіційно увійшло до складу  Чехословацької Республіки. 29 лютого 1920 р. у Конституцiї Чехословаччини  з'явилася назва Пiдкарпатська  Русь, а першим губернатором Закарпаття  був призначений Георгій Жаткович.

Не завжди однозначно можна  оцінювати ставлення президента Чехословаччини Масарика до українства. Томаш Масарик був насамперед творцем Чехословацької держави, і  тому в політиці він керувався  насамперед власними національними  інтересами. Чехи, на відміну від  українців, зробили у Першій світовій війні ставку на перемогу не Серединних держав, а Антанти. Тому їхні політичні  лідери співпрацювали з урядами  США, Британії, Франції та Росії (навіть більшовицької). На просторах колишньої  Російської імперії, зокрема в Україні, з чеських та словацьких військовополонених у 1917-1918 роках формували національні  військові частини, які планували  використати у війні проти  Німеччини та Австро-Угорщини.

Коли  значну частину України взимку 1918 року захопили більшовицькі війська  чехословацький легіон зберігав у цій  боротьбі нейтралітет. Однак коли армія  УНР разом з німцями розпочала  наступ проти більшовиків у березні 1918 року, дійшло до боїв між українськими та чеськими частинами, які воювали  на радянському боці...

Празька влада визнавала  руський характер краю, дозволивши представникам місцевого населення  обіймати адміністративні посади. Помітними  були зрушення у розбудові національної освіти та піднесенні економіки. Чехословаччина надавала притулок і фінансову підтримку  одразу декільком українським вищим  навчальним закладам -- Українському вільному університету, Високому педагогічному  інституту ім. Драгоманова у Празі, Українській господарській академії у Подєбрадах. Однак жодна з  цих вищих шкіл не була заснована  на українських етнічних землях, а  у далекій Чехії. Навіть штучно ізолювали  Закарпаття від українських політичних, наукових та культурних осередків у Празі та Галичині. Натомість у Закарпаття як учителів, урядовців, священиків скеровували російських еміґрантів, які насаджували в краї російську мову та православ'я.

Українській Срібній Землі, званій у давнину Закарпатська Русь, або теж Закарпаттям, доля судила найраніше з усіх земель України  попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. А все ж таки навіть довгі віки ворожого гніту  не змогли затерти українського характеру  тієї землі, ні знищити підсвідомого відчуття національної приналежности  в синів цієї землі. І коли 1 листопада 1918 року у Львові проголошено незалежність Західньо-Української Народньої  Республіки, яка висловилася за з'єднання  з Східніми Землями України в  одну єдину Українську Державу, то таку саму волю виявило на своїх з'їздах  у Любовні (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті (21.1.1919) й українське населення Закарпаття.

Одначе, поразка Визвольних змагань, а головно окупація Польщею  Західніх Українських Земель, а Румунією Буковини, відрізала Закарпаття від  матірного пня українських земель. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської еміґрації в США  склали з президентом Чехо-Словаччини Масариком договір про приєднання „Підкарпатської Руси” до Чехо-Словацької Республіки – на засаді найповнішої  автономії. Цей договір потверджено  постановами міжнародньої мирної конференції  в Сан-Жермен 10 вересня 1919 року.

Але чехи, які стільки  років боролися за свої національні  права в Австро-угорській монархії, не виявили надто великого зрозуміння пошани національним правам українського автохтонного населення Закарпаття. Чеський уряд став розглядати українське Закарпаття як терен експансії чеського народу і з тією метою повів  пляновий наступ чехізації, обсаджуючи всі важливіші адміністраційні  посади чеськими урядовцями та чехізуючи  шкільництво. Правда, на Закарпатті не було такого національного переслідування українців збоку чеської влади, як це робили на Східніх Землях України  московські, а на Західніх – польські окупанти, одначе, денаціоналізаційна політика проводилася хоч „делікатно”, але поступово, пляново й систематично.

Для послаблення сподіваного  відпору з боку українців, чехи підтримували насамперед усе те, що підривало  й послаблювало національну свідомість і національну єдність українського населення. З тією метою чехи не тільки що підтримували москвофілів, які спиняли  й викривлювали національну свідомість закарпатських українців, а й зумисне спроваджували на Закарпаття московських білоґвардійських еміґрантів, які роздмухували різні „язичні”, релігійні та політичні спори. Задля послаблювання українців чехи підтримували також мадярофільських „карпаторосів”, званих „мадяронами”, які відкрито проповідували потребу приєднання Закарпаття до Мадярщини.

До того всього приєднувалися: важкий економічний стан країни, господарська відсталість, брак індустрії, архаїзм  аґрарних відносин та виснажування селянства  жидівськими лихварями. Одначе, не зважаючи на всі ці перешкоди, процес національно-політичного  відродження закарпатських українців  проходив чимраз міцніше й ширше. Помалу розбудовувалося українське шкільництво, творилися „Просвіти”, друкувалися українські часописи, народжувалося  модерне українське політичне життя, міцнішала рішучість у домаганні  політичних прав.

Проте більшу увагу привернуло до себе Закарпаття щойно в 1938 році, коли почався наступ гітлерівської Німеччини на Чехо-Словаччину.

Потрясення, що його зазнавала  Чехо-Словацька Республіка у висліді  постанов мюнхенської конференції  про віддачу Судетів Німеччині, закарпатські українці використали  для того, щоб разом із словаками  поставити чехам рішучу вимогу про  негайну перебудову республіки на засаді справжнього визнання найширшої  автономії для Закарпаття і Словаччини. Чехи вперто відмовлялися визнати ті вимоги і щойно після резиґнації Е. Бенеша з посту президента Чехо-Словаччини прем'єр ген. Сірови погодився визнати  автономію для Закарпаття і Словаччини. Але, пробуючи зупинити реалізацію й  тієї згоди, Сірови намагався викликати  між закарпатськими українцями внутрішній фермент, уперто домагаючися, щоб на керівні посади в уряді автономного  Закарпаття були призначені обидва провідники мадярської партії „карпаторосів”: Андрій Бродій і Степан Фенцик. Дня 11 жовтня 1938 року Сірови затвердив перший уряд автономної, зфедерованої з Чехією і Словаччиною, Карпато-руської Держави  в такому складі: Андрій Бродій –  прем'єр, Юліян Ревай, д-р Едмунд Бачинський і д-р Степан Фенцик – заступники, о. д-р Авґустин Волошин і д-р  Пєшак – державні секретарі.

Одначе, мадяронський лідер  Бродій почав вести мадярофільську політику надто нахабно й надто  відкрито. Це примусило чеську владу  вже після двох тижнів його урядування перевести в нього ревізію. Під  час ревізії в Бродія знайдено великі суми грошей та листування з  мадярським урядом, що компромітували його як мадярського аґента, який згідно з інструкціями з Будапешту змагає до приєднання Закарпаття до Мадярщини. Тому Бродія усунено з посади прем'єра й заарештовано як винного в державній зраді. Дня 26 жовтня 1938 року прем'єром автономної Карпатської України став                   о. Авґустин Волошин, а його заступниками Юліян Ревай і д-р Е. Бачинський.

Не зважуючись тимчасово  виступити з своїми імперіялістичними  претенсіями до цілого Закарпаття, Мадярщина висунула часткові територіяльні  вимоги. Вона знайшла підтримку в  італійського, а згодом теж німецького урядів і представник Німеччини  Ріббентроп та представник Італії Чіяно  т. зв. віденським арбітражем з 2 листопада 1938 року визнали за Мадярщиною південну смугу Закарпаття, з містами Ужгородом, Мукачевом і Береговом. Це був  дуже важкий удар для карпатських  українців. Довелося перенести столицю  до невеличкого й комунікаційно  дуже слабо пов'язаного з країною  містечка Хуст. З окупованої мадярами території хлинула хвиля втікачів.

Не занехали своєї ворожої  постави до українців і чехи. В  січні 1939 року вони самовільно, не зважаючи на протест уряду Закарпаття, призначили міністром внутрішніх справ „Підкарпатської  Руси” ген. Л. Прхалю, який прибув до Хусту і, спершись на відділи чеської  армії, стаціоновані на Закарпатті, заходився  привертати стан чеської зверхности й тим довів до явного чесько-українського конфлікту.