Iсторiя Украiнського шкiльництва та педагогiки

   На території  України з 1501 р. “хлопським”  синам дозволялося вчитися різного ремесла. Якщо ж сім'я, наприклад, мала трьох синів, то пан міг дозволити піти в науку одному, не старшому 12 років (йдеться про дітей залежних селян, для вільних людей освіта була доступнішою).

   Значна кількість  молодих людей здобувала вищу  освіту в університетах Європи. Так, в університеті Кракова,  тогочасної польської столиці,  у XV — першій половині XVI ст. навчалося  до 1200 вихідців з України. Починаючи  з XV ст., у списках Болонського,  Падуанського, Празького та інших  університетів траплялися імена  студентів і магістрів з прикладкою “Рутенус”, “Роксоланус”, “Ля Руссія”, як тоді називали українські землі. З XIV ст. були відомі імена викладачів Сорбонни: магістра з Рутенії Петра Кордована, ліценціата мов і бакалавра рутенсь-кої нації Бенедикта Сервінуса та Івана Тишкевича; у Кракові — ім'я поета-гуманіста, викладача античної літератури університету Павла Русина. Доктор медицини й філософії Юрій Котермарк (Дрогобич) викладав астрономію і медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник.

   Вихідці з  українських земель не обмежувались  елементарною освітою, вони могли вільно виїздити для навчання за кордон (це право було узаконено Литовським статутом 1529 p.). Більшість із тих, хто навчався за кордоном, згодом поверталась на Батьківщину, збільшуючи кількість освічених людей в українському суспільстві.

   У 60—70-х  роках XV ст. на українських землях з'явилась значна кількість науково-перекладної літератури. Переклади давньоукраїнською мовою філософської та науково-природничої літератури арабо-єврейського та західноєвропейського походження були першою спробою в європейській науковій практиці перекласти логічні твори широкодоступною національною мовою. Отже, для розквіту української освіти, педагогічної думки, культури був підготовлений добрий ґрунт.

   Політична,  національна, релігійна ситуація в Україні у XVI—XVII ст. зумовила існування двох напрямів освіти:

— православного (братські школи; школи, засновані сільськими общинами, де вчителювали дяки; школи  при православних церквах і монастирях; січові й козацькі школи);

— католицького (школи  католицьких орденів — єзуїти, василіани, домініканці, піари).Існували й уніатські школи, створені на базі православних після Брестської церковної унії 1596 p.; школи протестантських общин; національні школи різних народів, які проживали в Україні.

   Утиски польської  шляхти, що призвели до збройного  повстання, козацькі війни часів  Б. Хмельницького, у періоди Гетьманщини (1647—1663) та Руїни (1663—1687) не сприяли розвитку українського шкільництва і педагогічної думки. В лавах козацтва опинялася шкільна молодь, що вчилася в Київській колегії чи братських школах. Це був період занепаду діяльності братств, пожвавленої діяльності католицьких монашеських орденів на ниві виховання. Але і в ці бурхливі часи освітню справу вважали важливою, не раз вона була предметом переговорів України з Польщею (1658 р. у договорі в Гадячі зазначено, що Київська Академія має бути зрівняна в правах із краківською; в одному з міст України мала бути заснована ще одна академія).

   На Правобережній  Україні в цей час активну  діяльність розвинув уніатський  орден василіан, створивши василіанські  школи (наприкінці XVIII ст. вони діяли в Барі, Любарі, Умані, Острозі, Овручі, Шаргороді та Володимирі). Школи були залежні від польської шляхти, що не сприяло вихованню молоді в українському національному дусі.

   Із середини XVI ст. існували й єзуїтські школи,  створені орденом єзуїтів для посилення впливу католицької церкви. Вони поділялися на нижчі — колегії (7 років навчання) та вищі — семінарії (6 років), де навчання було схоластичним. Діяли у Львові (1608), Кам'янці-Подільському (1608), Луцьку (1609), Острозі (1624), Києві (1690) та інших містах. У них навчалися діти польської та української шляхти, а також заможних селян.

   Відкривали  школи й ченці католицького  чину піарів (у Польщі піари з'явилися 1641 р.). В Україні піарські школи діяли в Холмі, Львові, Межиріччі поблизу Острога та в інших містах. Вони успішно конкурували з єзуїтськими, особливо після реформи 1754 р.

   Папа Климент  XIV скасував єзуїтський орден.  Все майно єзуїтів у Польщі було віддано на потреби народної освіти, для керування якою засновано Навчальну Комісію. Вона здійснила реформу в краківському і віденському університетах та в середніх школах, а потім (1783) встановила нову систему шкільництва. За новим статутом, крім двох університетів, мали бути в кожній окрузі (всіх округ 10, які поділялися на декілька підокруг) окружні шестикласні школи із 7-річним курсом навчання; у підокругах — підокружні школи з трьома класами — з дворічним курсом у кожному класі; у кожній парафії — парафіяльні школи — вищі у містечках і нижчі у селах. Парафіяльні школи мали давати освіту відповідно до звання, занять та ремесел. У цих школах учні вчилися релігії, науки звичаїв, відповідно до умов часу й стану учнів, читання, писання, арифметики, почасти геометрії, городництва та хліборобства, початків медицини й ветеринарії, відомостей про внутрішню торгівлю й набували корисного досвіду у селянському житті.

   Значну частину  середніх єзуїтських шкіл на  українських землях Навчальна  Комісія передала василіанам, католицьким орденам. У школах панувала та сама єзуїтська система.

   У 1789 р.  Навчальна (Едукаційна) комісія видала розпорядження про закриття “руських” церковних шкіл та усунення з усіх шкіл “руської” мови. Українців позбавили можливості навчатися рідною мовою. їм забороняли святкувати релігійні свята за григоріанським календарем. Учнів православної віри змусили ходити до костьолів.  

Діяльність братських  шкіл

   Унікальним  явищем в історії вітчизняної  освіти була діяльність братських  шкіл (80-ті роки XVI ст.), які організовували  і утримували церковні братства (громадсько-політичні організації  православних громадян) з метою  зміцнення православ'я. Серед  них були як елементарні, так  і школи підвищеного рівня. Найвідоміші — Львівська (перша школа, заснована Успенським братством у 1586 p.), Київська та Луцька школи. Притаманними їм рисами були:

   1) демократичність.  У школі мали право навчатися  діти різних станів населення, статут школи зобов'язував учителя ставитись до всіх учнів однаково. Для сиріт та дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси);

   2) введення  елементів класно-урочної системи  навчання. В елементарних братських  школах учнів поділяли на три  групи залежно від набутих  знань, умінь, навичок, а з  XVII ст. у братських школах підвищеного типу встановилася класна система занять. Навчальний рік розпочинався з 1 вересня, було введено канікули, екзамени тощо;

   3) налагоджений  тісний зв'язок з батьками чи  родичами учнів. Між батьками  і школою укладалася письмова  угода, де обумовлювались обов'язки  сторін з виховання і навчання  дітей;

   4) чітка організація  навчання: заборонялись пропуски  занять, запізнення, існувала налагоджена  система чергових;

   5) ґрунтовність  освіти, яка не поступалася західноєвропейській.

   Високий рівень освіти забезпечували вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Це — Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький Транквіліон, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Тарасій Земка, Ісайя Трофимович-Козловський, Захарія Копистенський, Соф-роній Почаський та ін. Всі вони працювали якийсь час вчителями братських шкіл.

   Традиційно  високий рівень освіти усіх верств українського суспільства зазначав сирійський мандрівник Павло Алепський, який у 1652 р. їхав Україною до Москви: “Мало не всі українці та більша частина їхніх жінок і дочок уміють читати, добре знають порядок церковної служби; священики вчать сиріт, не дають їм вештатися без діла по вулицях. Черниці Вознесенського монастиря усі були не тільки письменні, а навіть високовчені й самі писали багато наукових та інших творів. Серед ченців є люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є славетний печатний дім, що обслуговує весь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостей і країн, наукові розсліди та інше”.

   Хоча братські  школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами.  

Вищі школи

   Першими національними  закладами вищого типу стали  Острозька школа-академія і Києво-Могилянська  академія.

   Острозька  слов'яно-греко-латинська академія (або “тримовний ліцей”) була  відкрита 1576 р. князем Костянтином  Острозьким (1527—1608) і вирізнялася  високим рівнем викладання. В ній вивчали слов'янську, грецьку й латинську мови й так звані “вільні науки” (граматику, арифметику, риторику, логіку та ін.), музику та хоровий спів. Тут працювали відомі науковці: Кирило Лукаріс, Феофан Грек, письменник та громадський діяч Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, українські публіцисти та філологи Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Іов Княгеницький, Дем'ян Наливайко та інші. Всі вони брали участь у діяльності наукового гуртка при академії, писали наукові праці, підручники, готували навчальні посібники тощо.

   Києво-Могилянська  академія, створена 1632 р. на Подолі  внаслідок злиття Київської Братської  та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу  кількість освічених, найкращих  на той час діячів науки  та культури: це і Петро Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович та інші. Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібники, інші — порушували освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні Києво-Могилянської академії почесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці українського освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.

   Курс навчання  в академії тривав 12 років і  поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі — поетику, риторику, філософію й богослов'я. Студенти набували філологічної підготовки, обов'язковим було знання мов: слов'янської, української літературної, церковнослов'янської, грецької, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію, філософію й богослов'я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії — класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один з центрів філософської думки слов'янського світу загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817 р. академію закрили, й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819 р. в Духовну академію, яка припинила своє існування у 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як Національний університет “Києво-Могилянська академія”.  

Козацька педагогіка

   Кращі риси  народної педагогіки було втілено  у козацькій педагогіці, яка формувала  у підростаючих поколінь синівську вірність рідній землі, духовність, героїко-патріотичні традиції козацької державності, пріоритет високих лицарських якостей, пошани до старших.

   Головним  завданням козацької педагогіки  була підготовка фізично загартованих, мужніх воїнів, захисників рідного краю від чужоземного поневолення. Вільна, незламна людина була ідеалом козацької педагогіки.

   Одним з  різновидів полкових шкіл були  навчальні заклади (приблизно  60), що діяли на території Запорозької Січі (1553—1775). Тут козацькі діти навчалися грамоти, лічби, закону Божого, музики і співу. Крім того, на Січі існували три спеціальні школи — полкової музики, музики і церковного співу та школа підготовки юнаків для військової служби. Школою підвищеного типу була Головна січова школа.

   У повісті “Тарас Бульба” М. Гоголь дає повну картину традиційної козацької освіти того часу. Додому, в садибу запорозького полковника Тараса Бульби повертаються з Києво-Могилянської академії (колегії) після тривалого навчання його сини, що набули вищу освіту, але батько негайно відправляє їх в козацьку науку, на Січ.

   У козацьких  реєстрах, починаючи з XVI ст., трапляються  записи, в яких, крім прізвища та роду занять козака, є слово “бакалавр”. Не виключено, що деякі козаки набували освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після закінчення яких отримували вчений ступінь бакалавра.

   Гетьман Запорозького  війська Петро Конашевич-Сагайдачний,  вихованець Острозької колегії,  який разом з усім військом  Запорозьким вступив до Київського  братства (1620), приділяв значну увагу  розвиткові Київської братської  школи та Києво-Братського училищного  монастиря. Помираючи, він відписав  своє майно Київській, Луцькій  та Львівській братським школам.

   Існували  міцні зв'язки козацтва з духовенством, особливо в часи Гетьманщини,  що зумовило відкриття перших українських академій.  

Видатні діячі української  освіти XVI—XVIII ст.

   Вагомий внесок  у розвиток педагогічної науки  зробили освітні, культурні, громадські  діячі XVI—XVIII ст.

   Петро Могила (1597—1647) — політичний та освітній  діяч, нащадок князівського роду, широкоосвічена людина. Виходець  із Львівської братської школи,  він здобув освіту в ряді  західноєвропейських університетів. Відомий як засновник Києво-Могилянської колегії, філіали якої відкрив у Вінниці (1634) і Кременці (1636). Був пристрасним борцем за діло православ'я.