Тривіум (тришляховий)
і квадривіум (чотиришляхо-вий) цикли
середньовічної школи передбачали
вивчення в першому випадку
— граматики, риторики і діалектики;
у другому — арифметики, геометрії,
астрономії й музики. Ці цикли становили
“Сім вільних мистецтв” — класичний
середньовічний підхід до середньої освіти,
що мав безпосередній зв'язок з надбанням
античної школи та освіти. Монастирські
школи України-Русі значно випередили
школи європейських країн, побудувавши
навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному
плані.
Постійна
школа закритого типу працювала
при Києво-Печерському монастирі.
Навчання здійснювалося методами
систематичних настанов, повчань
з окремих тем християнського
вчення з подальшим обговоренням.
На відміну від європейських
шкіл, навчання проводилось рідною
мовою. За прийнятим у ній статутом до
ченців ставилися суворі вимоги: сподвижницька
діяльність, грамотність, щоденне спілкування
з книгами, тлумачення складних і незрозумілих
місць у церковних книгах менш досвідченим
монахам і пастві.
У школі
Видубецького монастиря (м. Київ)
навчалися і миряни, і майбутні
монахи, яких готували до можливої
учительської діяльності, вони мусили
знати іноземні мови й живу розмовну, особливості
навчання лічби і читання.
Школи грамоти
відкривали при церквах і утримувалися
світськими людьми. У них навчали дітей
бояр, купців, лихварів, заможних ремісників
читати, писати, лічити. .Навчання проводили
за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи
Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші
богослужебні книги, вчили практичним
навичкам ведення діловодства, складання
листів, договорів, цифрових рахунків
тощо. Вчителями були служителі церкви.
Через постійну загрозу Київській Русі
з боку кочівників надзвичайно важливим
було патріотичне виховання, яке здійснювалося
на билинах, казках, оповіданнях учасників
воєнних походів, піснях та іншими засобами
народної педагогіки.
Церковні
школи давали початкову освіту
та релігійне виховання. Зміст освіти
зводився до навчання дітей читання, письма,
церковного співу, християнської моралі,
віровчення. Як і в усіх європейських школах
середньовіччя, проповідували покірність,
терпіння, аскетизм, релігійно-моральні
якості. Певного терміну навчання не було,
вчилися невеликими групами з 3—10 дітей.
Успіх навчання значною мірою залежав
від знань, здібностей, можливостей, особистого
досвіду, моральних якостей вчителів.
Всесвітньо
відомим було відкрите онукою
Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною
при Андріївському монастирі
(1086) перше в Європі жіноче училище
для виховання жінок із шляхетних
родів, яке свідчило про прогресивну
педагогічну думку щодо рівноправності
громадян обох статей.
Більшість
дітей простолюду виховувалась
у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської
праці, іншої домашньої роботи, зрідка
віддавали майстрові для опанування ремесла.
Поширеним залишалося домашнє виховання
і для дітей знаті.
В Європі
Київ посів славу освітнього центру,
куди приїжджали на навчання іноземці,
серед яких були і престо-лонаслідники.
Представники влади в Київській Русі були
освіченими людьми, князі володіли кількома
мовами.
Дочка князя
Ярослава, королева Франції Анна,
вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши
заміж, вона як посаг привезла до Франції
чимало книг. Анна часто підписувала королівські
укази, інші документи (Генріх І, її чоловік,
був неписьменним).
Пам'ятки педагогічної
думки Київської Русі
За князювання
Ярослава Мудрого було зроблено
спробу створення історії Київської
Русі, нею став літописний звід
“Повість минулих літ”. Ось як
пише “Повість...” про освіту:
“Ярослав, син Володимирів, засіяв
книжними словами серця вірних
людей, а ми пожинаємо, приймаючи
науку книжну. Велика-бо користь
буває чоловікові від науки
книжної. Книги — джерела мудрості”.
З літопису
дізнаємося про відкриття Ярославом
Мудрим першої бібліотеки при Київському
Софійському соборі 1037 р., у якій в середині
XI ст. налічувалося майже 950 томів рукописних
книг. Твори грецьких авторів мають тлумачення,
доповнення, роз'яснення місцевих київських
діячів, що є зародком академічної педагогічної
думки в Україні-Русі. Прикрасою розділу
перекладної літератури бібліотеки Ярослава
Мудрого були “Хроніка” Сінкелла, “Хроніка”
Георгія Амартола, “Історія іудейської
війни” Иосифа Флавія, “Християнська
топографія” Козьми Індикоплова, “Повість
про Александра Македонського”, “Одкровення”
Мефодія Патарського та інші.
Майстерність
і точність цих перекладів
свідчать про те, що давні тлумачі добре
знали мову, літературу, побут, звичаї
народу країни, з мови якої здійснювався
переклад.
При навчанні
в XI ст. використовувалися твори
з всесвітньої історії, переклади
уривків з творів Арістотеля,
Платона, Сократа, Епікура, Плутарха,
Софокла, Геродота та інших вчених античного
світу, які входили до збірки “Бджола”,
складеної з цитат із Святого Письма, афоризмів
і висловлювань отців церкви. Вона містила
71 розділ, присвячений різним темам. Навчальними
книгами були два “Ізборника” князя Святослава
(1073 і 1076), псалтирі, молитвослови та ін.
Ці книги допомагали розкрити значення
і необхідність виховання та освіти, ролі
праці в житті людини, позитивного прикладу
дорослих у вихованні дітей тощо.
Виховні ідеали
того часу відображено у житіях
святих. Найвидатнішим серед них
був “Патерик” — оповідь про
життя святих, написана ченцями Києво-Печерської
лаври. Перу Київського митрополита Іларіона
належить відома пам'ятка педагогічної
літератури “Слово про Закон і благодать”
(1037—1050), складена у характерному стилі
проповідницької церковної традиції.
Іларіон належав до найбільш колоритних
і самобутніх діячів культури та релігії,
чиї погляди сягнули за межі своєї епохи.
Виступивши на захист віри і моралі, він
возвеличував християнство як уособлення
моральності й майбуття Київської держави.
У “Слові...” він дав високу оцінку вченості;
головною метою виховання вважав підготовку
молоді до служіння рідній землі й захисту
її. У “Статуті” Ярослава, співавтором
якого був Іларіон, обґрунтовано засади
дошкільної педагогіки, засуджується
шлюб між близькими родичами, наголошується
необхідність пильного догляду за немовлятами,
покарання за брутальне ставлення до матері
тощо.
Вершиною
педагогічної думки XII ст. було
“Повчання” київського князя
Володимира Всеволодовича Мономаха
(1053—1125), мудрого, політичного діяча,
який відстоював державну єдність
Київської Русі. “Повчання” містить
дві частини — дидактичну та автобіографічну.
В дидактичній частині автор навчає своїх
дітей правил високої особистої й суспільної
моралі, з одного боку, вимагає виконання
суто християнських обов'язків, з іншого
— дає ідеальний образ князя-правителя.
Через настанови молоді він виклав своє
бачення проблеми підготовки підростаючого
покоління до життя (загартування волі,
характеру; формування світоглядної позиції,
умінь і навичок; розвиток пізнавальних,
пошукових, творчих, розважальних та інших
інтересів).
Князь повчав
дітей мудрості етики: “Треба
мати душі чисті, непорочні,
тіла худі, лагідну бесіду і
в міру слово господнє: при
їді й питті без галасу великого
бути, при старших — мовчати,
премудрих — слухати, старшим
— покорятися, з рівними і меншими
— приязнь мати; без лукавства розмовляти,
багато розуміти; не лютувати словом, не
хулити розмовою, не надміру сміятися,
соромитися старших; уникати, не старатися
повчати легковажних. Якщо ж хто (з) вас
може іншим допомогти — од Бога нагороди
нехай той сподівається”.
Володимир
Мономах обґрунтував важливість
прикладу у вихованні. На прикладі
свого батька та особистому
досвіді закликав до наполегливої
старанності у навчанні, вірності
своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив,
що молодь тоді досягне вершин, коли не
боятиметься труднощів, боротиметься
проти проявів лінощів, прагнутиме добрих
справ.
Він заклав
основу гуманістичного виховання,
вчив доброчинного ставлення
до дітей-сиріт, жінок-вдів, поваги
дітей до навчання, прагнення
до освіти, любові до рідної землі.
Його ідеї знайшли свій подальший розвиток
у педагогічній думці українського та
інших слов'янських народів.
Таким чином,
Київська Русь, ступивши на шляху
розквіту самобутньої культури,
літератури, мистецтва, фольклору,
державного будівництва, уможливила
створення централізованої держави
на чолі з Києвом. Прийняття
християнства й утвердження єдиної
церкви сприяли створенню першої
системи народної освіти, до якої
увійшли школи грамоти і школи книжної
справи, монастирські школи, вищі школи
при княжих дворах.
Розпад Київської
Русі та період культурного занепаду
Політична
роздрібленість та монголо-татарська
навала прискорили розпад Київської
Русі, за яким настав період політичного
та економічного занепаду. Монголо-татарська
навала поставила під сумнів виживання
української культури. Знелюдніли міста
і села, багато освічених людей попали
у неволю. У вогні феодального розбрату,
монголо-татарських набігів та подальшої
боротьби із завойовниками згоріло багато
цінних книг та документів. Церква, як
і раніше, зберігала роль основної ідеологічної
установи і разом зі школою була осередком
збереження самобутньої духовності українських
освітянських традицій. Але вже ніхто
не їхав з Європи вчитися на Русь. Школи
підвищеного типу, за цих обставин не маючи
змоги піднятися до рівня європейських
університетів, зникли зовсім. Можливо,
їх діяльність переслідувалась завойовниками.
Спроби зберегти здобутки освіти Київської
Русі робилися при дворах удільних князів,
зокрема у Галицько-Волинському князівстві.
Школи нижчого рівня занепали, зменшилася
їх кількість. Але є матеріальні свідчення,
що вони діяли і в роки монголо-татарського
володарювання. Усна народна творчість
зберігала оповіді про героїв боротьби
українського народу із завойовниками.
В умовах нестачі освітніх закладів поширилася
діяльність майстрів грамоти, що навчали
дітей за певну платню.
Освітні, культурні
традиції, які були закладені
в Київській Русі, не вмерли
в період феодальної роздрібленості
й монголо-татарської навали, продовжували
працювати школи грамоти, організаторами
яких були міські громади; освітню
роботу релігійного спрямування здійснювали
монастирі; перекладалися книги, велося
літописання.
Запитання. Завдання
1. Поясніть зміст
освіти у “школах грамоти” Київської
Русі.
2. Обґрунтуйте думку
про вирішальний вплив християнства
на освіту Київської Русі.
3. Розкрийте основні
педагогічні проблеми, висвітлені
у відомих нам пам'ятках педагогічної
думки Київської Русі.
4. Доведіть, що у
“Повчанні” В. Мономаха закладено
гуманістичні ідеї. 5. Поясніть, чим
був зумовлений занепад освіти
та культури Київської Русі
у XIII—XV ст.
Від занепаду до відродження:
освіта та розвиток педагогічної думки
в епоху культурного відродження України
(XVI—XVIII ст.)
Протягом
тисячоліть українці були господарями
власної долі й справляли вирішальний
вплив на сусідні країни. Після
розпаду Київської Русі на довгі століття
українські землі підпали під володарювання
іноземних держав. Але політичне та економічне
пригнічення не змогли знищити велику
і самобутню культуру і багаті здобутки
освіти. Загарбана у XIV ст. Литвою, Україна
вразила прибульців високим рівнем освіти
і культури. Внаслідок цього вони запозичили
в українців мову, яка стала державною,
прийняли християнство, звичаї та традиції.
Свідченням поваги до встановлених порядків
і способу життя українського народу був
принцип литовської влади: “Старого ми
не змінюємо, а нового не впроваджуємо”.
У XIV—XVI ст.
українські землі поступово увійшли
до складу Литви та Польщі. Наслідком польської
експансії були полонізація, католизація
та культурна асиміляція української
правлячої верхівки. Знаряддям цієї політики
були й освітні заклади.
Боротьба католицтва
та православ'я в Україні на ниві
освіти
Існують діаметрально
протилежні погляди на процес співіснування
в Україні в XIV — першій половині XVIII ст.
католицьких та православних освітніх
інститутів: від думки про благотворність
впливу вищої у той час європейської культури
на українську через католицьку (латинську)
освіту до трактування цього явища як
культурного геноциду з боку польсько-католицьких
колонізаторів. Безперечно одне — результатом
цього співіснування був період розквіту
освіти, науки, культури. За висловом Івана
Огієнка, XVII століття є золотим віком української
культури.
Особливість
історико-педагогічного процесу
в Україні у цей період полягала
в тому, що вона була тим вододілом, по
якому пролягав рубіж між слов'яно-грецькою
культурою і латинською Європою. Ставши
ареною боротьби ідей національного самоствердження
і насаджуваних чужих культурно-педагогічних
традицій, українська педагогічна реальність
мала змогу відчути ренесансний вплив
гуманістичних тенденцій європейської
педагогічної думки. Процес співіснування
католицької та православної освіти був
бурхливим та сповненим протиріч, але
неможливо заперечувати його кінцевий
результат: високий ступінь розвитку української
педагогіки, розмаїття типів шкіл у XVI—XVIII
ст. Цей період називають добою українського
Відродження.