Iсторiя Украiнського шкiльництва та педагогiки

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА ТА ПЕДАГОГІКИ 
 

Виховання і навчання у первісних та родових племенах на території України

Культурний та освітній розквіт

Київської Русі (період княжої доби)

Від занепаду до відродження: освіта та розвиток педагогічної думки в епоху культурного відродження

України (XVI—XVIII ст.) У складі двох імперій: українська освіта та педагогіка наприкінці XVIII —на початку XX ст.

Уроки XX століття: шлях до національної школи 

Виховання і навчання у первісних та родових племенах на території України 

Навчання й виховання  дітей праукраїнців епохи палеоліту 

   Матеріальні  свідчення, що залишило прадавнє населення на території сучасної України, дають змогу реконструювати суспільні взаємини, які існували ще у дородових племен. Археологами віднайдено і досліджено понад 60 пам'яток ранньопалеолітичного часу, майже стільки ж пам'яток середнього та пізнього палеоліту на території нашої країни.

   Крім археологічних знахідок, джерелом сучасних знань про виховання у найдавніші часи є дослідження етнографів, мовознавців, палеографів, антропологів, вивчення ізольованих примітивних племен.

   Населення  палеолітичного періоду вело мандрівний спосіб життя. Основою його організації були роди (об'єднання окремих родин, пов'язаних кровними зв'язками; мали спільне майно — пасовиська, худобу; очолювали їх старшини) і племена (об'єднання родів; мали свою мову, звичаї, вірування, побут).

   Формування  і підготовка підростаючого покоління розвивалися відповідно до загальних законів і закономірностей, традицій і особливостей родового і племінного виховання. Виховання дітей мало наслідувальний характер, проте вже існували заборони — застереження: “обережно, можеш пошкодитись”; “не смій, залиш у спокої” тощо. Беручи участь в усіх видах діяльності дорослих, діти поступово вростали в суспільство. Виховання здійснювалось у процесі трудової діяльності шляхом наслідування. Виділяли три вікові групи: діти і підлітки, повноцінні та повноправні учасники життя (здобували засоби для життя, народжували дітей) та старики (передавали досвід дітям через легенди, казки, бувальщини, пісні, ритуали, закони тощо).

   За групового  шлюбу батько залишався невідомим  і провідна виховна роль належала матері. Основними формами материнського впливу на дитину були пестощі, годування, формування певних рис характеру. За матріархату діти виховувались під орудою матері до 5—6 років. Потім хлопчиків передавали до чоловічих жител, дівчат — до жіночих, де вони виховувалися старикамигстаршими дітьми до настання повноліття. Незважаючи на відсутність парної сім'ї, хлопці набували необхідного статевого виховання, знайомилися з чоловічими видами діяльності (полювання, виготовлення зброї, знарядь), залучались до чоловічих розваг тощо. Зростання дівчат відбувалося в процесі засвоєння праці жінок. Воно ще не було окремою формою суспільної діяльності, здійснювалось під впливом віри в магічні дії забобонів, прикмет. Основними методами родинного виховання були пояснення, наслідування, переконання, заохочення і спонукання.

   Поступово  під впливом економічних змін рід утратив своє значення, розпавшись на малі родини (мали своє господарство, житло, поле, худобу). Виховання ставало окремою формою суспільної діяльності, забезпечуючи передання первинного досвіду виховання, етнізації та соціалізації дитини в давній сім'ї та суспільстві. 

Народно-педагогічні уявлення праукраїнців трипільської культури 

   Приблизно  7 тисяч років тому пізній палеоліт змінився новим історичним періодом неолітом, для якого характерний перехід від родинно-побутового суспільного устрою до племінного. Вищий рівень мови і мовлення населення розширив можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки у формі спостережень і досвіду, що передавалися новим поколінням через легенди, навчання і виховання підростаючого покоління. В роки неоліту були закладені й сформовані основні ознаки праукраїнської цивілізації.

   Племена, що  населяли територію сучасної  Правобережної України наприкінці IV тис. до н.е., проіснували до II тис. до н.е. й увійшли до  історії під назвою народу трипільської культури (від назви села Трипілля Київської обл.).

   Трипільські  племена залишили ще повністю  нерозгадані письмові послання, розшифрування яких дає змогу  з'ясувати, про що трипільці  бесідували зі своїми богами, що вважали моральним і аморальним, які методи виховання і навчання  тоді існували.

   Неолітичні пам'ятки культури свідчать, що населення степової смуги України в V—IV тис. до н.е. розводило домашніх тварин, займалося примітивним землеробством, мало агрономічний і астрономічний календарі (систематичні, письмово оформлені спостереження), високий рівень культури, вірування, моралі, користувалося сформованою в ті роки праукраїнською давньою мовою.

   Розведення  великої рогатої худоби, коней,  свиней, догляд за житлом вимагали  необхідних знань, умінь і навичок,  належної організації навчання  та виховання підростаючого покоління.

   Населення  трипільської культури розпочинало  виховання своїх дітей розповідями  про рід, пращурів, легендами про перших людей, світобудову, своїх богів і небожителів, закладаючи основи світогляду і моралі.

   Неоліт характерний матріархальними суспільними відносинами, що визначально впливало на побудову, зміст і методи виховання дітей. Матріархат визначив жінці-матері й роль учительки-наставниці своїх дітей, передусім дівчаток, яких навчали гаптуванню, вишиванню, ткацтву, ліпленню з глини (посуду, іграшок, культових фігурок).

   Цікавим є питання, чи існували школи для дітей трипільців.

   Учені допускають, що навчання дітей трипільців  багатьом видам діяльності та  професійним навичкам і умінням  відбувалося у спеціальних навчальних  закладах, оскільки, як відомо, для  створення школи повинні історично  скластися певні умови: достатній  ступінь розвитку засобів виробництва,  знарядь праці та різних видів господарської діяльності; високий рівень духовної культури населення; наявність мови, яку б розуміла більшість населення; перехід писемності від примітивних її форм до виразних знаків; багатоплановість виробничої діяльності населення, розмаїття народних традицій, обрядів і ритуалів, сформованість стійких сімейних стосунків тощо. Всі ці умови у населення України епохи неоліту існували.

   Праукраїнці  готували своїх дітей до ведення  домашнього господарства, участі  в основних видах господарського  життя, хатніх промислів і ремесел, традиційних дійств тощо. Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих.

   На останніх  стадіях матріархату з'явилися  перші заклади для виховання  дітей — будинки молоді (окремі  для хлопчиків і дівчаток), де  під керівництвом старійшин роду їх готували до життя та праці. Досягнувши певного віку, набувши життєвого досвіду і трудових навичок, вони переходили до групи повноцінних трудівників, відбувши спеціальний обряд — ініціації (церемонія посвячення, екзамен на зрілість).

   Пізніше в більшості районів Лівобережжя України проживали скотарські племена ямної, катакомбної, зрубної та інших культур. Родовий лад цих племен був патріархальним, однією з особливостей його була одношлюбна сім'я. Батько (чоловік, глава сім'ї, усієї родини) посідав ключові позиції в господарській діяльності, організації міжплемінних взаємин, військових діях (конфліктах). Батьківський рід (патріархат) сприяв поширенню знарядь праці з міді та бронзи.

   З появою і зміцненням міст зростала мережа шкіл грамоти, ремесел і промислів, з'явилися школи для підготовки духовних осіб. Це був час розвитку першоукраїнської писемності, зв'язків між слов'янськими союзами.

   Докняжа доба  — початок І тис. до н.е. характерна розквітом природничонаукових знань, які, хоч і не розчленовувалися на окремі галузі, активно протистояли марновірству і забобонності, сприяли осмисленню і трактуванню явищ природи. Остаточно сформувались і розквітли народна метрологія, методи обчислення, форми запису результатів розрахунків, обчислень тощо. Математична освіта була доступна широким верствам населення, людям різних професій (зарубки на побутових предметах, колодах і палицях, записи на берестяних грамотах тощо). Українці докняжої доби широко використовували знання фізики і механіки, хімії, користувалися верстатами, володіли ливарним мистецтвом, будівельною та архітектурною майстерністю.

   Добре розгалужене багатогалузеве народне господарство не могло існувати без школи, відповідної науки, у тому числі й педагогіки, що досягли високого розвитку у період виникнення і розквіту Київської Русі (першого державного утворення українського народу), за яким закріпилася назва княжої доби. 

Запитання і завдання 

1. У чому полягала  відмінність виховання дітей,  підлітків і молоді праукраїнців палеоліту та неоліту?

2. Чому не збереглись  писемні свідчення про систему освіти і виховання підростаючого покоління праукраїнської цивілізації?

3. Проаналізуйте  форми виховання у первісному  суспільстві.

4. Доведіть можливість  існування шкіл у племен трипільської  культури.

5. Складіть логіко-структурну  схему (таблицю, конспект-схему)  змісту виховання у первісному  суспільстві. 

Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби) 

Навчання та виховання  у Київській Русі

   Власне княжа  доба розпочалась задовго до  прийняття християнства в Київській  Русі (за М. Грушевським, — у  VII—VIII ст.). Процес об'єднання праукраїнських (українослов'янських) племен завершився  у IX ст. створенням могутньої держави  Київської Русі (за іншою термінологією  України-Русі). Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів.

   Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали  підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного виховання, а й джерелом окремих історичних свідчень.На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю, що відповідало інтересам об'єднання східнослов'янських земель Києвом не тільки в політичному та економічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов'янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.

   Історичний  розвиток вимагав переходу до  однієї із світових релігій. Князь Володимир віддав перевагу християнству. Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X—XII ст. з'являється термін “школа”. Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.

   Найпершою  згадкою про школи у Києві  є повідомлення літопису від  988 р. про те, що київський князь  Володимир Великий “почав брати  у знатних людей дітей і  віддавати на вчення книжне”. За тодішніми поняттями “книжне вчення” здобували ті, що були вже грамотними. Школа “була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками”. Подібні школи відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.

   Князь Ярослав  Мудрий, син Володимира, заклав Софійський  собор у Києві, благословив  літописання, відкрив перші в  Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл.

   Поширення  шкіл (школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи “книжного вчення”, відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

   Монастирські  школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.