Господарські досягнення китайців в період Середньовіччя

У підйомі економіки Півдня неабияку роль відігравала не тільки відносна стабільність у регіоні, а й становлення у новоосвоєних районах водного господарства та транспортної мережі. Розповсюджуючись від Лояна у південному напрямі через Наньян (нині – південна частина провінції Хенань) і далі територією басейну рік Хуайхай та Ханьшуй, китайська цивілізація приносила не тільки високорозвинену культуру, а й передові методи землеробства, водогосподарського будівництва. Часом тцентр економічного зростання переміщався на Центр та Схід, у басейн середньої та нижньої течії ріки Янцзи. Завдяки політичній стабільності та освоєнню нових масивів орних земель рівень економічного розвитку Центру та Південного Сходу поступово наближався до рівня Північного Китаю. В окремі періоди, у тому числі в період династій Суй, Тан та Сун, для економіки країни були характерні динамічні темпи зростання, передовий технічний рівень виробництва, майстерність ремісників і високі споживчі властивості продукції, яку вони виготовили. Досвід становлення територіально-адміністративного устрою, районування Суйської династії (581–618 роки) заклав основи для розвитку впродовж наступної, Танської епохи, таких засад регіональної політики, яка б відповідала новим політичним реаліям (подальше розширення території, зміцнення влади Центру, економічний розвиток, зовнішня експансія) [5].

Варто відзначити досягнення Суйського імператора Ян Гуана, який спромігся вивести з компетенції циши привілей мати зброю, тобто “владу зброї” – уцюань. Хоча циши продовжували носити військові звання, але завдяки наполегливій, тривалій внутрішньополітичній боротьбі імператорові вдалося сконцентрувати військову владу, залишивши циши культурні функції, тобто культурну владу – веньцюань. Та й сама військова система управління була реформована. Імператор скасував військові системи в округах – чжоу. Відомо, що вони слугували місцевим правителям – циши та чжухоу – і завжди були загрозою центральній, імператорській владі. Закономірно, що вони вже не могли бути оплотом влади цеши та чжухоу і підпорядковувалися центральній владі. Замість озброєних формувань в округах встановили центральні командування – цзунгуаньфу, наприклад, на території південніше ріки Янцзи. Загалом, з 36 територіальних (у межах округів) командувань залишилося 18 командувань, які стали міжрегіональними.

Такі джерела, як “Книга Суй” та інші свідчать про те, що політична  ініціатива імператора Ян Гуана унеможливила не тільки організацію заколотів чи збройних виступів цеши проти влади Центру, але й організацію самотужки можливих стратегічних операцій – чжаньї. Одним з ідеологічних винаходів Ян Гуана була теза про поєднання твердого і сильного – цян лі – панування з м’яким і благородним – хуайжоу – правлінням. У бойових діях Ян Гуан виявляв цян лі, під час дипломатичних переговорів – хуайжоу. З метою об’єднати країну Ян Гуан був змушений силою приборкати свого брата – Ян Ляна, особисто очолити похід, аби встановити центральне правління в округах,ьякі були на боці Ян Ляна. Цю та інші акції цян лі Ян Гуан використав для приборкання місцевих володарів. Згодом Ян Лян, отримавши урок, виступав на боці свого брата-імператора. Загалом у реєстрі територій, повернутих у владне лоно Центру, налічувалося понад 50 округів.

Надалі Ян Гуан вдався до реформування округів, точніше до їх роздроблення, яке

призвело до скасування системи  округів загалом і створення  натомість системи

цзюнів. Кількість створених цзюнів (близько 190) значно перевищувала кількість

округів-чжоу. Цзюні були поділені на повіти – сянь, кількість яких сягала 1225, тобто на 1 цзюнь припадало приблизно 6–7 повітів. Реформа адміністративно-

територіального устрою Китаю  у загальних рисах була схожа  на устрій держави Цінь.

Варто зазначити, що керівників цюнів і начальників повітів призначав безпосередньо імператор. Частину зазначених посад займали урядові чиновники,

частину спадкоємні цеши та чжухоу. Урядові чиновники на місцях виразніше уособлювали собою центральну владу. Тому, в разі хабарництва та інших

зловживань владою, невдоволення народних мас було спрямоване не стільки  протии конкретної особи, скільки проти влади, яка їх призначала.

Як виявилося, “м’яке та благородне” було також характерне для особистості Ян

Гуана як культурної, освіченої  людини. Для Суйських правителів м’якість була

досить незвичною рисою  їхніх характерів, оскільки попередники  Ян Гуана мали

риси “селянських дикунів” і славилися жорстокістю. Метод  “м’якого та

благородного” у політиці Ян Гуана втілився у будівництві, в міру матеріальних

можливостей Суйської держави, культурних закладів, сховищ реліквій,

різноманітних культових  споруд (буддійських храмів, кумирень, бібліотек

буддійської літератури тощо).

Така політика, особливо на Півдні Китаю, де проблема зміцнення  влади Центру стояла гостріше, можливо, була ефективнішою, ніж збройні придушення

сепаратистів. Урешті-решт під  час правління Ян Гуана владні засади Суйської

держави зміцнилися, чим  були створені передумови для переходу від

децентралізації до зміцнення  влади Центру.

У період панування Танської династії, особливо з ХІ ст. знову (після  розвалу Суйської держави) об’єднаний Китай розширився як на Схід, так і на Південь.Танська епоха вважається непересічним періодом у регіональній політиці, коли вона була цілісним напрямом внутрішньої та зовнішньої політики. Наприкінці VI – початку VII ст. досягнуто успіхів у розвитку міського та сільського господарства. Площі орних земель за цей період зросли майже втричі. Становленню міст сприяла політика танських імператорів: надання селянам “промислових” земельних ділянок у “довічне” користування стимулювала розвиток промислів та насадження технічних культур, а побудова Великого каналу – зміцнила зв’язки столиці і великих  міст з периферією [8, с. 13]. Проте нерівномірне розміщення сільського господарства протягом ХІІІ–Х ст. майже не змінилося, оскільки у Північному Китаї продовжувала панувати політична нестабільність. Водночас, шляхом воєн, а також інших методів насильницького чи

добровільного приєднання, до складу Танської імперії увійшли  нові території

нинішнього Сходу, Південного Сходу та Південного Заходу країни. Частина з них

була безлюдною, частина  заселена некитайськими народами і  народностями. У

Танський період до Китаю  приєднали велику частину території  нинішнього

Північного Заходу, у Юанський – Півночі (північніше Великої китайської стіни), у Цінський – Північного Сходу [9, с. 58–59]. З об’єднанням Китаю у Сунський період (960–1279 роки), особливо у Х–ХІІ ст., сільське господарство розвивалося рівномірніше. Згідно з реформами Ван Аньши (70–80-ті роки XII ст.) площі зрошувальних земель значно зросли, селянам наддали матеріальну допомогу, швидко просувалася іригація земель. Реконструкція регіональної економіки за Сунів стала можливою завдяки наявності джерел, які становлять міцну основу історико-регіонального дослідження. Вважається, що найбільш досліджені місцеві хроніки – діфан чжи, які доводять, що за панування Сунів регіональна політика була важливим в її історії періодом, коли вона оформилася у цілісний напрям внутрішньої та (частково) зовнішньої політики [10, с. 3].

На цей період припадає вірогідне прискорення руху не тільки до політичної, а й до економічної єдності країни, відродження і значного розповсюдження товарно-грошових відносин, інфраструктурне будівництво. Сформувалися й економічні райони – провінція Сичуань, дельта ріки Янцзи, дельта ріки Чжуцзян, провінційні аграрні комплекси Фуцзяні, Чжецзяна, Хунані, Цзянсі тощо. На нових територіях Центру, Заходу та Південного Сходу розпочалися процеси урбанізації – утворилися міста з кількістю мешканців 100–300 осіб (Учан, Чанша, Ченду, Фучжоу й Цюаньчжоу) та протоміста – посади чжень (населення – декілька тисяч осіб). У посадах-чженях склалися ринки та сезонні ремісничо-торгові ярмарки. За часів династії Юань, передусім у ХІІІ ст., були створені річкові та морські шляхи, які з’єднали Південь та Північ Китаю. Монгольські завойовники створили цільну

мережу сухопутних доріг, які сполучали столицю майже  з усіма регіонами країни.

Завдяки переважно аграрному  характеру китайської економіки  новітнього часу

її територіальна структура  залежала від рівня розвитку аграрного  сектору, який,

відповідно, залежав від  природно-кліматичних умов. Природні умови для

землеробства на Півночі  країни виявилися менш сприятливими, ніж на Півдні, тому північний „пшеничний пояс” мав меншу продуктивність, ніж район зрошувального рисосіяння Півдня. Певною мірою це відбивалося й на рівні добробуту основної  маси населення – селянської.

Відмінності сформувалися не тільки між Північчю та Півднем, а  й між Сходом і Заходом. Окрім природного характеру (рівнинний Схід з вологим кліматом та гірський Захід з посушливим), вони мали й суто економічний: на тлі домінуючого натурального та напівнатурального господарства Заходу розвиток ринкових відносин був вищим на Сході, особливо у приморських районах. Саме поширення товарно-грошових відносин вважається чинником випереджаючого розвитку приморських провінцій, особливо таких, як Цзянсу та Чжецзян, загалом у Цзяннані – макрорегіоні, що розташований південніше ріки Янцзи. Зрушення в економіці Цзяннані були спричинені випереджаючим розвитком мануфактурного та ремісницького виробництва, промислів селян, а також виробництва технічних