Господарські досягнення китайців в період Середньовіччя

 

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С.Макаренка

 

 

Кафедра всесвітньої  історії

 

 

ІНДЗ на тему

Господарські  досягнення китайців в період Середньовіччя

 

 

 

 

Виконала:

 студентка 022 групи

Буну В. І.

Перевірила:

Сергійчук І. М.

Суми-2012

План

     Вступ

1. Вплив політики на регіональну структуру  господарства у Середньовічному Китаї.
2. Господарські інновації китайців

Висновок

          Список використаної літератури 

Вступ

Китайська цивілізація  — одна з найстаріших в світі. За твердженнями китайських учених, її вік може складати п'ять тисяч  років, при цьому наявні письмові джерела покривають період не менше 3500 років. Наявність систем адміністративного  управління, які удосконалювалися династіями, що змінювали одна одну, рання освоєність найбільших аграрних вогнищ в басейнах річок Хуанхе і Янцзи, створювала переваги для китайської держави, економіка  якої ґрунтувалася на розвиненому землеробстві, в порівнянні з сусідами-кочівниками  і горцями. Ще більше укріпило китайську  цивілізацію введення конфуціанства  як державної ідеологія (I століття до н. е.) і єдина система письма (II століття до н. е.).«Піднебесна» сповна звідала, що таке примхи історичної долі. Вона то скочувалася в прірву смут і безладу, навіть діставалася завойовникам-чужинцям, то сягала вершин могутності. Наймогутнішою  у середні віки вона була за династії Тан (VП-ІХ ст.).

Головну увагу приділено  розвитку регіональних господарств, виокремленню регіонів з їх атрибутами – регіональними  ринками,  розгалуженою водогосподарською  системою, транспортними мережами, районуванням території країни, освоєнням  її нових районів.

 

1. Вплив політики на регіональну структуру  господарства у Середньовічному Китаї.

Господарський комплекс Китаю  пройшов тривалий історичний період розвитку і протягом майже всього давнього періоду та Середньовіччя  вважався більш розвинутим порівняно  з економіками інших азійських  країн.

Варто враховувати, що давній Китай виник і розвивався на територіях, що прилягають до верхньої та середньої  течії Хуанхе, насамперед на рівнині  Гуаньчжун Лесового плато (територія  нинішньої провінції Шеньсі). Китай став чи не першою країною, де виникли міста і містобудування (тогочасна протодержава, що виникла на території сучасного Китаю, так ще не називалася, а китайці також називали себе по-іншому – Хуася). З появою міст (у ІІ тис. до н. е.) формувалася і постійно ускладнювалася територіальна структура держави і господарства. Територію країни поділяли на райони, що прилягали безпосередньо до міста-адміністративного та ремісничого центру – души, і далекі райони – вайфу, що часто не були в безпосередньому підпорядкуванні центру.

Зі зростанням населення  і продуктивних сил, а також унаслідок  експансії, що відбувалася з політичних і військових чинників, територія  давнього Китаю поступово розширювалася, а її структура – ускладнювалася. Наприкінці давнього

періоду – на початку  Середньовіччя – система регіонального  управління з дворівневої перетворилася на трирівневу: було утворено макрорегіони вищі

обласного рівня – чжоу. Це, зокрема, пояснювалося тим, що кількість областей

Китаю сягнула 110 (на початку  Ханської епохи – 15), а кількість  населення з ІІ ст. до н. е. до кінця І ст. н. е. зросла з 21 до 53 млн. осіб, що обумовило необхідність

зміцнення державної машини і одночасно – удосконалення  управління регіонами,

зокрема, для збирання податків. Зазначене, очевидно, становило чинник значного

ускладнення процесів керування  ними з боку Центру.

Регіональне управління стало  формуватися за адміністративним принципом,

оскільки велика імператорська  родина, правляча еліта та спадкоємні аристократи

були вимушені брати на службу військових та цивільних чиновників не обов’язково з кола близьких чи далеких родичів. Так, наприкінці Ханської династії у 103 областях було створено корпус місцевих керівників – тайшоу. Розширення території Ханської держави зумовило утворення таксономічних одиниць вищого рангу. Були засновані й функціонували і адміністративні райони – сінбу, і округи – чжоу. Ними управляли циши, а керівники областей – тай шоу – стали їхніми підлеглими [3]. Водночас кількість областей у прямому підпорядкуванні центру зросла до 78, у підпорядкуванні місцевих аристократів – чжухоу – зменшилася з 39 до 27, що сприяло зміцненню централізованості Ханської держави.

Наприкінці давньої доби Китай мав сильний центральний  уряд, який запровадив низку реформ та відновив економічну могутність держави. Адже відбулося і зростання чисельності населення, і активізація зовнішньої політики. Реалізації стратегічних планів Ханської імперії сприяло відновлення Великого шовкового шляху, найважливішої торгової артерії Євразії. Племена сюнну були витіснені до Центральної Азії, а згодом, маючи назву гунни, вони мігрували через Уральський хребет до Європи. Продовжувалася й колонізація земель південніше Янцзи, яка сприяла змінам у геоконфігурації держави. Напередодні середніх віків почалося  освоєння тамтешніх земель та міграція туди мас населення, охопленого політичною кризою Північного Китаю, яке воліло не стільки економічних статків, скільки отримати на Півдні соціальний спокій.

Природно, що процес розвитку територіально-господарської структури

продовжувався й протягом середньовічної історії Китаю. Територія  країни постійно розширювалася і складалася як із завойованих, так і з незайманих (цілинних) земель.У межах старих та новостворених територіальних одиниць розвивалися регіональні господарства, що так чи інакше встановлювали і підтримували господарські зв’язки як з центром, так і між собою. Залежно від внутрішньополітичних обставин у країні регіональні господарства були натуральними, лише деякою мірою долучалися до міжрегіонального натурального обміну.

Відновлення політичної влади  центру над регіонами фактично означало відновлення централізованої фіскальної системи і контролю над виробництвом, не кажучи вже про особисту залежність підданих від носія верховної влади. Існував і обмін (зовнішня торгівля) між землеробським господарством власне Китаю і кочових господарств державних утворень, що оточували країну. У подальшому зовнішньоторговельні зв’язки середньовічного Китаю сягали Європи, Близького та Середнього Сходу, Африки.

За доби Середньовіччя (як і впродовж Давнини) були періоди, коли центральна влада втрачала контроль над регіонами. Зафіксовано, що економічне зростання деяких з них давало можливість місцевим правителям створити матеріальну базу для самопосилення, аж до невизнання політичної влади Центру, а іноді й військової експансії як проти сусідів, так і проти самої центральної влади. Дихотомія Центр–регіони (чи центр і місця, центр і периферія тощо) у Китаї становила важливий компонент будь-яких середньовічних реформ, “відновлення”, ”врегулювання” державного життя на шляху до стабілізації політики та розвитку економіки. Єдність Китаю є одним з основних постулатів, що визнавали протягом усього Середньовіччя. Цей діалектичний процес тривав упродовж усієї історії Китаю, зафіксованої в його письмових джерелах.

Проте після розпаду Ханської держави, у ІІІ–IV ст. н. е., розвиток виробництва уповільнився. В умовах тривалої політичної нестабільності розміщення виробництва зазнало відчутних змін. Завдяки захопленням кочівниками Північного Китаю значно зменшилася площа орних земель, було зруйновано іригаційну та транспортну системи. Північний Китай почав втрачати значення найбільш розвиненого району [6, с. 23]. У зв’язку з цим регіональна політика у період Південних та Північних династій (420–589 роки) значно змінилася, оскільки і ремесла, і грошовий обіг, і податкова система зазнали відчутної деградації, наслідками якої було переселення мас населення імперії у південні райони Китаю.