Галицько-Волинське князівство. Князь Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович, Данило Романович та їх наступники

   Становище ускладнилося також конфронтацією  з Литвою, про яку залишилися заплутані  відомості в джерелах. Її вдалося  згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.

   Романовичі  були споріднені з усіма сусідніми  династіями. Спадкоємцями вважали себе угорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князі Глоговські. Більше прав мав зять останніх Романовичів Любарт-

   Дмитро  Гедимінович, але він був надто  юним. Литва ще не була готовою до боротьби, тому поспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяні на Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщину Романовичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідок компромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінник Андрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочки короля Юрія Львовича Марії.

   Болеслав  Тройденович перейшов у православ’я  і посів престол під іменем Юрія. Факти свідчать, що Юрій II не був польською маріонеткою, а провадив власну політику. Порозуміння з Литвою було закріплене 1331 р. його шлюбом з Офкою-Євфимією Гедимінівною. Любарт отримав уділ у Східній Волині з центром у Любарі. Юрій II підтримував традиційний союз з противником Польщі Тевтонським Орденом, старався домовитися з ординцями. У 1337 р. Юрій з ординською допомогою напав на Люблінську землю і тримав Люблін В облозі дванадцять днів.

   Несподівана смерть Юрія II 1340 р. найбільше була вигідна польському королеві. Казимир III негайно вторгся у Галицько-Волинську державу і дійшов аж до Львова. Версія про отруєння князя боярами за його прихильність до іноземців не виглядає переконливо. Іноземці становили значну частину населення великих міст, до цього на той час вже всі звикли. Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризи Галицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.

   Галицько-волинські  князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ці ознаки влади  набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку 14 ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щіті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта – правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.

   Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.

   Галичина  і Волинь поділялися на ряд князівств  – земель, а останні – на волості, центрами яких були міста-городи. Управитель волостей призначав князь із числа  великих бояр.

   Протягом  другої половини 13 – першої третини 14 ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.

   3. Роль Галицько-Волинського  князівства в історії  української державності.

   Київська  Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно.

   Інколи  зміцнення князівств називають  «розпадом» Київської Русі. Це не точно  передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а  навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком заселених спорідненим населенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше не мало достатньо тривкої основи.

   Основною  територією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протиукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв’язки.

   13 сторіччя  було переломним в історії  багатьох країн і народів. У  тогочасній Західній Європі паралельно  зі зміцненням королівської влади  відбулося формування станової  монархії, яка забезпечувала юридичне  піддержання прав і ролі у державі великих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних – і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з’явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.

   Внутрішня консолідація князівства стала передумовою  його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними  юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.

   Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського  князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі  змагалися між собою за те, хто  очолить консолідацію князівств  і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.

   Здобутки  руської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у  наступний період, у часи формування культури українського народу – в  умовах панування на Україні польських  і литовських феодалів. Культурні  традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.

   Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем  Київської Русі, Галицько-Волинське  князівство відіграло надзвичайно  важливу роль в історії:

   - зберегло  від завоювання та асиміляції  південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

   - стало  новим після занепаду Києва  центром політичного та економічного  життя;

   - модернізувало  давньоруську державну організацію;

   - розширило  сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;

   - продовжило  славні дипломатичні традиції  Київської Русі, що 100 років після  становлення золотоординського  іга з честю представляло східнославянську  державність на міжнародній арені.

   Висновок.

        Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвивалася під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Європі. У XIII столітті в Галичині та Волині розвивалася торгівля, а разом з нею й відбувався швидкий ріст міст. Із занепадом Києва посередницька роль в торгівлі між заходом та сходом перемістилася до Галичини. Такі міста як Галиі, Львів, Луцьк, Холм стають дуже важливими торговими осередками. Досить розвиненою була і культура, яка формувалась під впливом Європи та сходу. Беручи близьку участь в справах середньої Європи, Галицько-Волинська держава втягувалася в духовні інтереси західної Європи й відповідно піддавалась її культурному впливу. Поступово в ужиток входить латинська мова, як загальновживана в Європі мова дипломатичних зносин і урядового вжитку: з'являються княжі печатки з латинськими написами, останні грамоти Галицько-Волинського князівства пишуться латиною.

       Таким чином Галицько-Волинське князівство зіграло дуже велику роль в історії українського народу. Ці князівства у переламний момент історії зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися. 

   Використана література.

    1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: Маяк, 2008. – С.6-15.

    2. Бойко О.Д. Історія України:  Посібник. – К.: Видавничий центр  «Академія», 2009. – С. 9 – 40.

    3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. – К.: Либідь, 2009. – Кн.1. – 240 с.

    4. Історія України. Нове бачення:  у 2 т./ За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2007. – Т. 1. – С. 5 –  39.

    5. Історія України. Курс лекцій: у 2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В. Ф., Демченко Н. В. та ін. – К.: Либідь, 2008. – Кн. 1. – С. 5 – 34.

    6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія  України від найдавніших часів  до 21 століття – Харків: Одіссей, 2008. – С.28-53.

    7. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич  З.М. Історія України. - К.: Знання, 2006. – С.152-226.

    8. Кирилов В.В. Історія Росії: навч. посібник для вузів - М.: Юрайт, 2007.  
        9. Дерев'янко А.П., Шабельникова Н.А. Історія Росії: навч. посібник - М.: Проспект, 2007.

    10. Історія України. Під редакцією В.А.Смолія. - К., Альтернативи, 1997.

    11. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник: У 2-х ч. – Одеса, 1999