Галицько-Волинське князівство. Князь Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович, Данило Романович та їх наступники

Міністерство  фінансів України

    Дніпропетровська  державна фінансова академія

 

    Центр заочного навчання та дистанційної освіти 

                         Індивідуальне завдання

 

                                      з дисципліни:мІсторія України 

Тема: «Галицько-Волинське князівство. Князь Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович, Данило Романович та їх наступники».

                       
 

    Виконана  студентом(кою)  І курсу     групи ФК-11-2з

           

        П.І.П 
 

    Дата  реєстрації_________________________________________

           

    Підпис  викладача _______________________________________

               

        Оцінка________________________________________________ 
 
 
 
 

Дніпропетровськ       2011 р.

План. 

Вступ                                                                                                                          3

1. Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства    4

2. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики                                                                    10

3. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності    20

Висновок                                                                                                                         23

Використана література                                                                                            24

 

Вступ 

       Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих київських земель і могла кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході.

      Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний український історик — Томашівський — назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

       Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший — православного Сходу.

   1. Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.

   Київська  Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню  і зовнішню політику порівняно самостійно. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в Яких утвердилися свої окремі династії – відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверський землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькому князівстві – Ростиславичі, пізніше об’єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі.

   Наприкінці 5-у першій половині 6-у ст.. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові – своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.

   Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династію тут започаткував щойно  внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136 – 1142 і 1146 – 1154 рр. Він, а згодом і його син Мстислав Ізяславович спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересипницею, Дороги чином, а в окремі періоди – також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Романа Мстиславовича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.

   Трохи по-іншому склалася доля Підкарпаття. Тут уже 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і в Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.

   Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимиром) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі в одному князівстві. В 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич. У 1145 р. відбулося повстання містиків Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю потрапили у певну залежність від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.

   Галицький князь користувався авторитетом  на міжнародній арені, підтримував  дипломатичні стосунки не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Показово, що «Великопольська хроніка» 13 ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.

   Незважаючи  на міжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями були налагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р. , після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Романа Утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

   Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави  було подією великої історичної ваги.

   Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі 12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняв занепадаючий шлях «із варягів – у греки».

   З часом  Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинський князь запропонував модель підтримки  «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося  припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процес роздрібленності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

   Проте галицько-волинському князю не вдалося  об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички  з воляками краківського князя Лешка  Білого.

   Зі  смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 – 1214 рр.);

   - безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідів держав – Угорщини та Польщі, наслідком та проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирії» п’ятирічного угорського королевича Калмана, одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

   - наростаюча  монгольська загроза, що вперше  заявила про себе 1223 р. на березі  р. Калки;

   - енергійна  боротьба за відновлення державної  єдності Данила Галицького, яка  успішно закінчилась 1238 р.)

   Відновивши  єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив  тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром  він знову поширює свій вплив  на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

   Данило  мав змогу сконцентрувати увагу  на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста  та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту ( особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

   Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об’єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301).

   Цей князь  приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому  територія Галицько-Волинської держави  стала найбільшою за всю свою історію.

   На  рубежі 13-14 ст. відновилася єдність  Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301- 1315 рр.). За період правління Юрій I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій I був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту.»

   Наступниками  Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість.

   Виникненню  та піднесенню Галицько-Волинської держави  сприяло:

   1. Вдале  географічне положення (віддаленість  від Києва послаблювала вплив  центральної влади, природні умови  робили ці землі важкодоступними  для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів).

   2. Необхідність  спільної боротьби двох князівств  проти агресії з боку Польщі  та Угорщини, а згодом проти  монгольського нашестя та іга.

   3. Енергійна  об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238 – 1264 рр.).