Галицько-Волинське князівство. Князь Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович, Данило Романович та їх наступники

   4. Існування  на території князівства багатих  родовищ солі, що сприяло економічному  зростанню та інтенсифікації  торгівлі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   2. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики.

   В Галицько-Волинському  князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов’язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри – обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.

   Галицько-Волинські  володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими  князями». Після коронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає його королем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку 14 ст. Галицько – Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божою милістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі».

   Князь здійснював усі функції державної  влади – законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його «самодержцем».

      Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха I Барбароси.

        Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!»

       Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир II.

       Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі.

   Недарма літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі вжито стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократом, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкуванням ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.

   З часом  Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату та вибори київського князя шістьма найбільшими

   Автор літопису пише про те, що великий  князь Роман («одолів усі поганські  народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей  Божих. Він-бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись… переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха…»)

   Роман здобув собі славу сміливими й  успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився  в боротьбу між гельфами та гібелінами, виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттом IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихотсом на Віслі (1205).

   Смертю  Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали  з боярством тривалу і запеклу  боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угод із угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спиралися на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі – міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах: вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів істотне значення мала позиція селян – общинників, які входили до княжого пішого війська. Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії і західних сусідів.

   Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання  галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. (У 1237 – 1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.)Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогочин над Бугом, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило перед боєм проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.

   Столицею  князівства Данило Романович обрав  свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець висвітлює планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.

   Фортифікація  і будівельна діяльність Романовичів  була дуже своєчасною. У період монгольського  нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в  Угорщині та Польщі, де намагався схилити  феодальну верхівку цих держав до утворення анти монгольського воєнного союзу.

   Коли  полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут  його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове  зіткнення зі свавіллям галицьких  бояр, які запросили на престол  маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. ( Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства.) В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визначивши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото ординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства.

   Водночас  з політикою внутрішнього зміцнення  князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній  сфері намагається реалізувати  свої плани щодо створення анти ординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів.

   На  жаль, ці зовнішньополітичні кроки  галицько-волинського князя не привели  до утворення анти ординської коаліції.

   По-перше, основні інтереси західних сусідів  Данила були зосереджені на Заході , а не на Сході.

   По-друге, 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого  превентивного удару по Володимиро-Суздальському  князівству, внаслідок якого князь  Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. (Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золото ординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.)

   Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

   Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме у цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученням сина Данила – Шварно та дочки Мін довга. Це різко змінює ситуацію – протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

   Змінивши  слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи  сил для протидії, Данило Галицький  під тиском вимог Бурундая був  змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборотні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

   Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як « отця і господина». В Галичині княжили сини Данила: Лев – у Галичині й Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі та Холмі. Наприкінці 13 ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней відбирали». Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно – за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польщу загони союзників-татар, на деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові.

   Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі…», - писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об’єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Русі й князем Володимирії». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватикану запровадити унію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії.

   Короткочасне  правління короля Юрія Львовича відбувалося  за складних міжнародних обставин. Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного з претендентів – баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю (1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегти спокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців.

   Близький  соратник короля Юрія ігумен одного з  монастирів Петро Ротенський, посланий по смерті митрополита київського, але згодом переїхав до Москви Пізніша  діяльність митрополита Петра (1308 – 1326), канонізованого православною церквою, сприяла піднесенню Московського князівства.

   Дата  смерті короля Юрія залишається дискусійною. Деякі дослідники вважають, що він  помер 1315 р. Цей правитель був  гідним нащадком Романа, Данила та Лева. При ньому Галицько-Волинська держава пережила останній період своєї могутності.

   Діяльність  обох останніх князів з династії Романовичів  – Андрія та Лева Юрійовичів – повна  загадок. Навіть стосовно столиць цих  князів триває дискусія. Найбільш вірогідною є версія, що старший Андрій тримав Галицьке королівство і Володимирське князівство, а молодший Лев – Луцьке князівство.

   Андрій  та Лев Юрійовичі перебували в  тісному союзі з Тевтонським  орденом, можливо, також і з глоговськими князями у Сілезії. З допомогою  цих союзів вони стримували активність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка не хотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті.