Дисидентський рух 60-х – 80-х рр. ХХ ст. в Україні

Озвався із Василькова батько Зарецького (чоловіка): самотньо, важко, нікому в хаті прибратися. Алла зранку швиденько зібралася й... не повернулася. Занепокоєний Віктор приїхав туди – хата зачинена, жодних ознак біди. Та в льосі знайшли Аллу: головою донизу, зі слідами боротьби на обличчі і пробитим черепом. Вбили Аллу Горську 28 листопада.

Слідство встановило, що свекор убив її, а сам кинувся  під електричку... Але пізніше  стало зрозуміло, що до загибелі Алли причетні органи КДБ.

Коли хоронили Аллу, 5 грудня 1970 р., вдень сталінської Конституції, стихійно виникла акція протесту, виступали різні люди, що знали її. Над могилою Горської Василь Стус прочитав вірші, а потім виступив український хор «Гомін».

Хор зразу ж  був розпущений...

Василь Стус заарештований...

А щодо художника Опанаса Заливахи – він ще в березні 1966 р. був засуджений до п'яти років суворого режиму.

Протягом свого  життя Алла Горська відстоювала  права людини, і водночас зробила  вагомий внесок у розвиток української культури.

 

Олекса Миколайович Гірник (нар. 28.03.1912 р. — помер 21.01.1978 р.). У морозяну ніч 21 січня 1978 р. спалахнула полум'ям людина на вершині Чернечої гори в Каневі біля самої Шевченкової могили. Цього яскравого спалаху не помітив ніхто, окрім мовчазної гробниці. Але перед тим, як піти у вічність, Олекса Гірник розсіяв перед Шевченковою могилою на оглядовому майданчику і по схилах Тарасової гори тисячі листівок проти духовної смерті українського народу. «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна соборна Українська держава! Радянська та не російська. Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою. 22 січня 1918 – 22 січня 1978 р. На знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!»

Василь Стус (1938-1985). Життя Василя Стуса схоже на спалах – коротке та яскраве. Родився на Вінниччині, навчався у школі, а пізніше у вузі на Донеччині.

Після закінчення педінституту вчителював, служив в  армії, працював у газеті. На початку 60-х років з'явилась перша публікація. Навчався в аспірантурі Київського педінституту ім. Т. Г. Шевченка.

Брав участь у хвилі протестів проти арештів  у середовищі українських шістдесятників. У серпні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» С.Параджанова у кінотеатрі «Україна» запропонував присутнім підвестись і в такий спосіб виразити протест проти несправедливих політичних арештів української інтелігенції. За це Василя Стуса відрахували з аспірантури. На цьому нормальне життя закінчилось. У 1970 році Стус промовив останнє слово над могилою по-звірячому вбитої талановитої художниці А. Горської. Таких правдивих звинувачень на адресу системи, звичайно, пробачити не змогли. Продовжується активне цілеспрямоване цькування Стуса.

1972 рік – Стуса заарештовано і засуджено. «Судові процеси 1972–73 рр. на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав Стус у своєму публіцистичному листі «Я обвинувачую».

У 1976 р. тюремна адміністрація  знищила 600 його поезій, написаних в  ув'язненні. Відсидівши тюремний термін, повернувся до Києва. У 1979 році, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і знову ув'язнений в Мордовії. З 1982 по 1983 рр. просидів у камері-одиночці.

Помер В. Стус у холодному карцері спецтабору для політв'язнів на Уралі 4 вересня 1985 року. 16 листопада 1989 року прах Стуса було перенесено на Батьківщину. Його перепоховали на Байковому цвинтарі.

У 1989 р. посмертно  реабілітований. Його смерть безсила  доти, доки Василь житиме в пам'яті  народній. Поезія Стуса – живий нерв України. Його вірші сповнені інтелектуального напруження, своєрідного світобачення і світорозуміння, наскрізь перейняті українським духом. У 1993 р. творчість відзначена Державною премією ім. Т. Шевченка. У. 1994 р. вийшла збірка творів В. Сгуса у 6 томах, 9 книгах, підготовлена редакційною колегією на чолі з Михайлиною Коцюбинською та сином поета Дмитром Стусом.

 

Олекса  Тихий (1927-1984). Сільський учитель і письменник. Неодноразово виступав із критикою радянської колгоспно-радгоспної системи. У 1976 р. став одним зі співзасновників Української Гельсінської Спілки, за що і був заарештований. Помер у в'язниці у травні 1984 р. У 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі.

Валерій Марченко (1947-1984). Літератор, перекладач. Досліджував причини занепаду української національної культури, написав на цю тематику низку статей. Боровся за відродження української мови, національної культури.

На самвидавському плакаті написав: «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо нестерпне».

За «антирадянську націоналістичну діяльність» засуджений до 6 років таборів суворого режиму. Помер В. Марченко 7 жовтня 1984 р. у ленінградській в'язниці.

Юрій Литвин (1934-1984). Талановитий поет, письменник, журналіст. Виступив проти місцевої колгоспної влади, за що у 1953 р. був уперше заарештований. Член Гельсінської групи і співавтор її «Інформаційного бюлетеня». 20 років відсидів у таборах. У серпні 1984 року покінчив життя самогубством. Перепохований на Байковому цвинтарі.

 

 

 

 

 

 

Василь Стус

Їй-богу, добрий вітер!

Весна пливе  у гомінких струмках,

Блищить і день, і ніч, і капелюх, і дах.

Усе всміхається, підноситься, радіє...

Блажен, проживши вік, хто так і не уміє

Читати мудрості скрижалі по складах.

 

Не любити тебе – не можна.

Володіти тобою – жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює  нам печаль.

Бути разом... в однім цілунку.

Злить уста і  серця свої.

Тільки в  хвилі нема порятунку...

Плачуть вночі  лишень солов'ї...

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина  кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся  в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і  в чуттєвих бурях

Не перейдену  нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати  про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою —  жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Вже вересень згубив останні пелюстки,

Останнє листя  по степах розвіяв,

Ледь-ледь пройдеться берегом  ріки,

Додолу опустивши  довгі вії,

Кохана осінь. Вірна, ніби смерть,

Печальна, ніби тінь повечорова, —

І в холоді зітха  сумна діброва,

І невпізнанна  бродить круговерть.

Моя пораднице  на життьовім розпутті,

Остання хмарка з літньої грози,

Берізки, в жовті  чобітки узуті,

Згубили чар  своєї бірюзи.

Ставок затих, і бродять довгі тіні —

Густі тумани чорних чагарів.

І на воді гусиний  крик. Години

Дождати годі. Ти також згорів.

12.10.1961 р.

Осінь крилами  в груди б'є.

О Вкраїно моя  осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце  твоє?!

Як страшно  бути тільки злим,

Як страшно  бути тільки добрим,

Прямим тюремним коридором,

До кретинічності  прямим.

Як важко  простувати лезом,

Як важко  все життя по лезу

Іти. Попробуй —  призабудь,

Як забуття  спиняє путь,

Одною прямотою чесне.

Пам’яті   А. Г. *    

 Ярій, душе. Ярій, а  не ридай.  
     У білій стужі сонце Украіни.  
     А ти шукай – червону тінь калини  
     на чорних водах – тінь її шукай,  
     де жменька нас. Малесенька шопта  
     лише для молитов і сподівання.  
     Усім нам смерть судилася зарання,  
     бо калинова кров – така ж крута,  
     вона така ж терпка, як в наших жилах.  
     У сивій завірюсі голосінь  
     ці грона болю, що падуть в глибінь,  
     безсмертною бідою окошились.  
     ------  
     * Вірш пам’яті художниці Алли Горськоі, по-звірячому  
       вбитою при загадкових обставинах 1970 р.  
 

Мов жертва щирості – життя,  
     мов молодечих крил  
     пружнавий тріск,  як небуттям  
     укрився суходіл.  
     Ти ще на кінчику пера  
     возносишся увись.  
     а вже пора? Давно пора.  
     Спадаючи,  молись.  
     Як жертва щирості,  як кат  
     оговтаних бажань,  
     переминай за гранню грань,  
     чекаючи розплат –  
     за те,  що марнував свій вік,  
     надміру неба праг,  
     що був людині чоловік,  
     і друг,  і брат,  і враг.  
     і я найперше помолюсь  
     і вдруге помолюсь  
     і втретє помолюсь.  
     і в смерть  
     з землею поріднюсь.

 

    Василь Симоненко

 

 

 

 

 

УКРАЇНІ 
 
Коли крізь розпач випнуться надії 
І загудуть на вітрі степовім, 
Я тоді твоїм ім'ям радію 
І сумую іменем твоїм. 
 
Коли грозує далеч неокрая 
У передгроззі дикім і німім,  
Я твоїм ім'ям благословляю, 
Проклинаю іменем твоїм. 
 
Коли мечами злоба небо крає 
І крушить твою вроду вікову, 
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю 
І в твоєму імені живу!

Де зараз  ви, кати мого народу? 
Де велич ваша, сила ваша де? 
На ясні зорі і на тихі води 
Вже чорна ваша злоба не впаде. 
 
Народ росте, і множиться, і діє 
Без ваших нагаїв і палаша. 
Під сонцем вічності древніє й молодіє 
Його жорстока й лагідна душа. 
 
Народ мій є! Народ мій завжди буде! 
Ніхто не перекреслить мій народ! 
Пощезнуть всі перевертні й приблуди, 
І орди завойовників-заброд! 
 
Ви, байстрюки катів осатанілих, 
Не забувайте, виродки, ніде: 
Народ мій є! В його гарячих жилах 
Козацька кров пульсує і гуде!

 

Земле рідна! Мозок  мій світліє, 
І душа ніжнішою стає, 
Як твої сподіванки і мрії 
У життя вливаються моє. 
 
Я живу тобою і для тебе, 
Вийшов з тебе, в тебе перейду, 
Під твоїм високочолим небом 
Гартував я душу молоду. 
 
Хто тебе любов'ю обікраде, 
Хто твої турботи обмине, 
Хай того земне тяжіння зрадить 
І з прокляттям безвість проковтне!

Ти знаєш, що ти – людина? 
Ти знаєш про це чи ні? 
Усмішка твоя – єдина, 
Мука твоя – єдина, 
Очі твої – одні. 
 
Більше тебе не буде. 
Завтра на цій землі 
Інші ходитимуть люди, 
Інші кохатимуть люди – 
Добрі, ласкаві й злі. 
 
Сьогодні усе для тебе – 
Озера, гаї, степи. 
І жити спішити треба, 
Кохати спішити треба – 
Гляди ж не проспи! 
 
Бо ти на землі – людина, 
І хочеш того чи ні - 
Усмішка твоя – єдина, 
Мука твоя – єдина, 
Очі твої – одні. 

ГРУДОЧКА  ЗЕМЛІ 
 
Ще в дитинстві я ходив у трави, 
В гомінливі трепетні ліси, 
Де дуби мовчали величаво 
У краплинках ранньої роси. 
 
Бігла стежка в далеч і губилась, 
А мені у безтурботні дні 
Назавжди, навіки полюбились 
Ніжні і замріяні пісні. 
 
В них дзвеніло щастя непочате, 
Радість невимовна і жива, 
Коли їх виводили дівчата, 
Як ішли у поле на жнива. 
 
Ті пісні мене найперше вчили 
Поважати труд людський і піт. 
Шанувать Вітчизну мою милу, 
Бо вона одна на цілий світ. 
 
Бо вона одна за всіх нас дбає, 
Нам дає і мрії, і слова, 
Силою своєю напуває, 
Ласкою своєю зігріва. 
 
З нею я ділити завжди буду 
Радощі, турботи і жалі, 
Бо у мене стукотить у грудях 
Грудочка любимої землі.

 

Ліна Костенко

 

 

Вже почалось, мабуть, майбутнє.  
Оце, либонь, вже почалось…  
Не забувайте незабутнє,  
воно вже інеєм взялось!  
І не знецінюйте коштовне,  
не загубіться у юрбі.  
Не проміняйте неповторне  
на сто ерзаців у собі!  
Минають фронди і жіронди,  
минає славне і гучне.  
Шукайте посмішку Джоконди,  
вона ніколи не мине.  
Любіть травинку, і тваринку,  
і сонце завтрашнього дня,  
вечірню в попелі жаринку,  
шляхетну інохідь коня.  
Згадайте в поспіху вагона,  
в невідворотності зникань,  
як рафаелівська Мадонна  
у вічі дивиться вікам!  
В епоху спорту і синтетики  
людей велика ряснота.  
Нехай тендітні пальці етики  
торкнуть вам серце і вуста.

Страшні слова, коли вони мовчать,  
коли вони зненацька причаїлись,  
коли не знаєш, з чого їх почать,  
бо всі слова були уже чиїмись.  
 
Хтось ними плакав, мучився, болів,  
із них почав і ними ж і завершив.  
Людей мільярди і мільярди слів,  
а ти їх маєш вимовити вперше!  
 
Все повторялось: і краса, й потворність.  
Усе було: асфальти й спориші.  
Поезія - це завжди неповторність,  
якийсь безсмертний дотик до душі.

 
Здається з нами щось уже не те...  
І навіть люди, місто й камні,  
Щось прошепоче – Те усе святе  
У що ти вірив - згинуло з віками.  
 
Пройшло скрізь пальці,  
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,  
А на лодоні лиш краплинки сну,  
У сяйві марив, як в полоні.  
 
І вічність та тяжка завіса,  
Що ми не здатні піднести,  
Роздавить вас, навіщо йти  
Навіщо тратити надію,  
У те усе, що нам святе,  
Скажи мені і я повірю,  
Та все ж із нами щось не те....