Дисидентський рух 60-х – 80-х рр. ХХ ст. в Україні

У квітні 1980 р. В. Чорновіл заарештований за сфабрикованим звинуваченням у «спробі зґвалтування». У травні 1985 р. Чорновіл повернувся в Україну.

В.Чорновіл активний політичний діяч незалежної України 90-х років. 1991 р. був кандидатом в Президенти України (23,27 % голосів, друге місце). У 1992 р. обраний співголовою та головою НРУ. У 1994 і 1998 рр. знову обраний народним депутатом України. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка 1996 р. в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські).

25 березня 1999 р., за півроку  до президентських виборів, В. Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі. Не стало національного лідера, першорядного політика. Загинув національний герой. Влада до цього дня не розслідувала обставин його загибелі і вперто твердить, що це була дорожньо-транспортна пригода. Десятки фактів, навпаки, стверджують, що це було заплановане вбивство. На могилі В. Чорновола завжди є живі квіти.

Микола Руденко. Талановитий письменник, поет і публіцист. Написав романи «Вітер в обличчя», «Остання шабля» та ін. XX з'їзд КПРС став поворотним у його житті. Повірив у «відлигу», «лібералізацію» радянської дійсності, виступив з гострою критикою радянського способу життя. Наприкінці 60-х років вийшли три його збірки, які були заборонені, а автора було виключено з партії, зі Спілки письменників України, заарештовано і поміщено до психіатричної лікарні (там він написав цикл віршів «Я вільний»).

У 1976 р. очолив утворену в Києві Українську Гельсінську спілку, за що у 1977 р. був засуджений до 12 років позбавлення волі; відбував покарання в мордовських таборах. У1988 р. під тиском громадськості був звільнений та емігрував за кордон. У 1992 р. повернувся в Україну. Помер в 2004 році.

Петро Григоренко (1907-1987). Народився в селянській сім'ї на Запоріжжі. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху, вступив у Комуністичну партію, закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові. З 1931 р. – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева. Служив на командних посадах, був слухачем академії Генерального штабу, учасник боїв на Халхин-Голі. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника. У грудні 1945 — вересні 1961 рр. — на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948 р), генерал-майор, захистив докторську дисертацію.

1961 р. Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями». За це він негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.

Восени 1963 р., перебуваючи  у відпустці в Москві, організував  підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму».

01.02.1964 р. Григоренко  затримали органи КДБ в аеропорту  Хабаровська і доставили до Москви у внутрішню в'язницю КДБ.

На першому  допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В. Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964 р.) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру».

17.07.1964 р. Григоренко  був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний урядом.

Незабаром, після  звільнення з керівних посад М. Хрущова, Григоренка звільнили з лікарні (22.04.1965 р.) як такого, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Навесні 1966 р. Григоренко ввійшов в коло московських дисидентів. Від них Григоренко став одержувати самвидав. Дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

1967 – 1968 рр. Григоренко  – один з організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу С. Гінзбурґа.

У період «празької  весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині.

Наприкінці 1968 р. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)».

Починаючи з 1968 р. Григоренко ініціював дискусії про  необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету.

Постійно допомагав  кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Влітку 1968 р. збирав дані про  порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в  Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.

Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом. У московській квартирі Григоренка був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів.

1969 р. Григоренко заарештований у Ташкенті. Йому було пред'явлене обвинувачення в антирадянській агітації та пропаганді. Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 р. він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими. Ухвалою суду від 27.02.1970 р. Григоренко був спрямованим на примусове лікування в Черняхівську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю. Вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар у Москві. 1973 р. Григоренко був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. Але напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування, і Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність.

Приїздив у  Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УҐГ), увійшов у число її членів-засновників. У лютому 1977 р. склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КДБ проти Гельсінського руху в СРСР.

У листопаді 1977 р. Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування. 13.02.1978 р. був позбавлений радянського громадянства. Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». В еміграції остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.

Петро Григоренко помер 21 лютого 1987 р. і був похований  на українському цвинтарі містечка Баунд-Брук неподалік Нью-Йорка. Указом Президента Російської Федерації в 1993 р. Петро Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора. У 1997 р. Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня, а 1999 р. Меджліс кримськотатарського народу встановив йому пам'ятник у Сімферополі.

Семен Фішелевич Глузман (нар. 1946 р.). Психіатр, відомий правозахисник, автор заочної експертизи генерала П. Григоренка, директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини, відповідальний секретар Асоціації психіатрів України.

Був неодноразово ув'язнений  як ворог народу.

Поет і публіцист, інтелектуал, який належав до когорти  тих, кого він назвав пізніше «гнилісними бактеріями совєтського режиму» і кого інші називали дисидентами. Це людина, яка знає про життя за ґратами не з розповідей інших.

Валентин Мороз. Народився на Волині в селянській родині. Після закінчення середньої школи вступив на історичний факультет Львівського університету. Після закінчення інституту вчителював у рідному районі. У1964 році перейшов на викладацьку роботу в Луцький, а згодом Івано-Франківський педінститут.

Заарештований наприкінці серпня 1965 року і засуджений на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації.

У 1966 р. знову разом із М. Горинем, Л. Лук'яненком був засуджений на 6 місяців табірної в'язниці. У 1974 р. В. Мороз почав п'ятимісячне голодування, яке мало великий резонанс на Заході. На його захист виступили І. Дзюба, В. Чорновіл, подружжя Ігоря та Ірини Калинець, В. Стус, папа римський, президент США. Громадська організація «Міжнародна амністія проводила численні заходи під гаслом «Звільніть Мороза!» У 1979 р. його і ще чотирьох дисидентів обміняли на двох радянських шпигунів, викритих у США.

У 1982 р. у Вільному українському університеті в Мюнхені захистив докторську дисертацію, дістав визнання як науковець.

Гелій Іванович Снєгірьов. Народився в родині українського письменника драматурга Івана Тимофійовича Снєгірьова.

Закінчив харківський  театральний інститут, працював у  харківському академічному театрі і  там викладав.

У 1966 р. Снєгірьов  зняв документальний фільм про траурний мітинг у Бабиному яру в день 25-річчя  трагедії. На цьому мітингу виступали  Дзюба, Некрасов, Войнович, який приїхав  з Москви. Плівка була вилучена наступного дня, Снєгірьова було «розжалувано» у рядові режисери. Знімати кіно йому практично не давали, але він друкувався.

У 1970 р. розпочинає роботу над твором «Набої для розстрілу». Ця книга побудована на фактах і  свідченнях очевидців.

Снєгірьов з  великими труднощами передає рукопис  до Парижа Некрасову. За проханням автора Некрасов друкує твір у журналі «Континент».

У передмові  до книги Снєгірьов пише: «Візьми  в руки книжку цю, брате мій, зарубіжний українцю, і знай: тут, на батьківщині твоїх предків, на рідній землі твоїй, дуже погано. Дуже». Березень, 1977 р.

За Снєгірьовим  розпочинається цілодобове стеження. На прес-конференції перед камерами Гелій зачитав відкриті листи Картеру та Брежнєву. (Заклеюючи другого листа, він вклав у конверт свій паспорт, заявивши про відмову від радянського громадянства.) «Уся ваша конституція — брехня, повна брехня», — пише він Брежнєву.

Кінець був  неминучий. 22 вересня 1977 р. його було заарештовано. На допитах Гелій із слідчим поводився  різко. Оголосив голодування. Гуляючи в тюремному дворику 7 листопада, Снєгірьов закричав на всю тюрму: «Відзначимо свято жовтня голодуванням! Приєднуйтесь до мене!» До карцеру не кинули, але наглядачі скрутили його і нагодували силоміць на 9 день голодування м'ясним бульйоном через зонд.

Упродовж усього ув'язнення слідчий пропонував підписати «чистосердечне розкаяння», але Гелій лише посміхався. 

В катівнях КДБ  Снєгірьова жорстоко мордували, в результаті чого стан здоров'я в'язня погіршився, і він змушений був підписати покаяння. Паралізованого Гелія винесли із моторошної будівлі на ношах.

У тюремному щоденнику  він пише: «Я читав і підписував ідіотське покаяння. "Соромлюсь і засуджую" – ледве читав, не бачив нічого від болю, зливалося...»

Чи маємо  ми право засуджувати таке покаяння? І чи вправі взагалі ми судити? Ці жорстокі умови не кожна людина зможе витримати, тому я вважаю, що ми не маємо права дорікати їм за це.

Снєгірьов, уже  будучи на порозі смерті, у свої 51 років  дуже тішився тим, що на Заході він був зарахований до п'ятірки радянських дисидентів.

Гелій Снєгірьов помер проти ночі 28 грудня 1978 року на лікарняній койці.

Всупереч волі померлого тіло було кремоване без розтину. Під час процедури київський крематорій був оточений посиленим нарядом кадебістів – і мертвого вони його боялися.

Похований на центральній алеї Байкового цвинтаря у Києві.

Алла  Горська (нар. 18.09.1926, м. Ленінград — п. 28.11.1970, м. Київ). Видатна художниця, одна з найвідоміших шістдесятників.

Постать Алли Горської – яскравіша від легенди. Алла Горська – напрочуд обдарована людина, художник широких творчих обріїв, живописець, монументаліст, театральний художник, графік. Горіла в житті, як смолоскип, притягувала до себе друзів, як магніт, бо була невимовно жертовна. Вона сама українка, але народилась в Ленінграді, і всі у них в сім'ї розмовляли російською мовою. Вчитися вона поїхала до Києва, в художній інститут, де організувала клуб творчої молоді.

Одного разу в Алли та її однодумця, художника Опанаса Заливахи виникла ідея створити незвичайний, монументально-декоративний вітраж у вестибюлі Київського університету. На вітражі був зображений Тарас Шевченко у вигляді Прометея. Вийшло дуже красиво! Але одразу після встановлення, вночі 1964 року вітраж був розбитий...

Алла була виключена із Союзу художників України за «ідейно  шкідливий» витвір. У своїй творчості не визнавала ідеологічного замовлення, офіціозу. Вона – душа шістдесятників, рушійна сила усіх зачинань проти сваволі та тотального залякування. У Жовтневому палаці культури, в кімнаті № 13, засідав клуб творчої молоді. Року 62– 63-го там виникла комісія, яка стала перевіряти чутки про сталінські поховання закатованих людей. Перепитувати свідків, шукали слідів, які згодом привели до страшних місць. Так вийшли на Биківню. Дістались туди втрьох – Горська, Симоненко, Танюк. Місце, як місце, хлопчаки грають у футбол.

Раптом Василь: « А ви подивіться, чим вони грають!» Маленьким дитячим черепом, простреленим двічі... Алла підійшла, розплакалась, слів не було. Але і мовчати про це не було сили! Подали Меморандум № 2 до міськради, а там його, за звичкою, справно і поховали. Але відтоді почалися активні переслідування Горської: погрози по телефону, її роботи не приймали або навіть знищували. Намагалися ізолювати, радили чоловікові розлучитися... А вона про себе не думала. Відчувала: гине Україна.

У 1965 році підписала  колективного листа на ім'я Брежнєва з проханням переглянути антиконституційні  рішення судів, захистити безневинно засуджених, зокрема В'ячеслава Чорновола. Очевидно тоді в дію був запущений план, як розправитися із Горською...