Дисидентський рух 60-х – 80-х рр. ХХ ст. в Україні

Нову поетичну книжку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, було розсипано. Така ж доля спіткала через десять років і збірку «Княжа гора»: авторка не погодилася змінити там ані слова. Це не дивно, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р., до появи збірки "Над берегами вічної ріки". Через 2 роки вийшов роман у віршах "Маруся Чурай", далі збірки "Неповторність". За них поетеса отримала у 1987 році Державну премію України імені Т.Г. Шевченка.

За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки. 1998-го р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою – медаллю Святого Володимира. 2000-го року вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) й Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.

На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо.

Василь  Стус (1938 - 1985 рр.) – видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 році сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54рр. навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання "Обрій". Почав друкуватися з 1959 року. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети "Социалистический Донбасс".

Того ж року вступив  до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із спеціальності "Теорія літератури". За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У 1965 під час прем'єри  кінофільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус разом  з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних  керівників і населення столиці  засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У цей період життя підготував другу збірку віршів "Зимові дерева", яку, однак, як і збірку "Круговерть", у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета "Веселий цвинтар". Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи, продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ. У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання.

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршами. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.

28 серпня 1985 року Стус  оголосив безстрокове сухе голодування.  Помер в ніч з 3 на 4 серпня  у карцері, куди потрапив за  те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), три томи "Творів" (1994-95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню...". Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно). 28 листопада 2005 року Василю Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Отже, розглядаючи  творчий спадок шістдесятників, можна  визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників  дисидентського руху в українській  літературі. Обидва письменники брали  активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

• Придушення дисидентства

В Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа  системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній  КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».

Однак завдяки  самовідданій боротьбі дисидентів у  громадський свідомості поступово  стверджувалася думка, що український  народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Отже, уже на початку брежнєвського періоду  з метою придушення дисидентсва  країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів  зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

ІІІ. Підсумок уроку

Висновки

Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському  Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права  та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Шестидесятники – нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.

Розглядаючи творчий  спадок шістдесятників, можна визначити  Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників  дисидентського руху в українській  літературі. Обидва письменники брали  активну участь в громадському житті  країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

Уже на початку  брежнєвського періоду з метою  придушення дисидентсва країною  прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

ІV. Домашнє  завдання.  Опрацювати §§ 23, 28 підручника; написати статтю-роздум «Хто ж переміг: влада чи дисиденти?»

Жох Т.О., вчитель історії  Смілянської загальноосвітньої  школи І-ІІІ ступенів №10 Черкаської області

Додатки

Провідні учасники дисидентського руху

В'ячеслав Чорновіл (24.12.37-25.03.1999) – шістдесятник, видатний діяч правозахисного і національно-визвольного руху 60-90-х років, член Української Громадської Групи сприяння виконанню Ґельсінкських угод (УГГ), політичний діяч.

Чорновіл народився  в родині сільських учителів на Черкащині. У 1955 році закінчив середню школу із золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960 році.

Ще в університеті Чорновіл мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні в 1958 р. Три роки В.Чорновіл працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 р. переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури.Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ),

Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972 року.

На початку 1978 р. Чорновіл відправлений етапом на заслання в село Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах. У 1978 р. прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 р. Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.