Дипломатія Давнього Сходу

     Одним із найважливіших джерел для вивчення суспільства й культури Східного Середземномор’я того часу е архіви міста Угарита з XIV ст. В міжнародних відносинах державу представляв або персонально цар, або рада міського самоврядування, що включала, найімовірніше, торгову еліту міста. Акти про міжнародні відносини Угарита налічують 127 документів. Серед них - листування з хетськими царями, договори з ними.

     Хетські царі оформляли свої відносини з  підлеглими державами у вигляді  договорів, скріплених страшною присягою - іменами хетських та місцевих богів. Типовим щодо цього є договір Нікм-Адцу II, царя Угарита, з Суппілуліумою І, який зберігся в двох примірниках - в угаритському й хетському архівах аккадською й хетською мовами. У ньому йдеться про необхідність послаблення сусідніх царств, тісно пов’язаних з попереднім гегемоном-Єгиптом. Хетські царі виступають посередниками в суперечках між сирійськими цар- ками та здійснюють перерозподіл їхніх володії іь. За цим договором цар Угарита одержав 15 нових поселень у долині Оронта та на узбережжі.

     Нікм-Адцу зобов’язувався вважати ворогів або союзників хетського царя, якщо їхні володіння розташовані недалеко від Угарита, своїми ворогами чи союзниками. Він мусив виставляти на вимогу хетів допоміжний контингент воїнів та платити порівняно помірну данину.

     На  той час фараон Аменхотеп IV (Ехнатон), зайнятий релігійно-політичними реформами в Єгипті, не хотів чи не міг виділити збройні сили, необхідні для втримання Сирії, Фінікії й Палестини. Прохання місцевих царів до фараона про допомогу були марними. Допомоги з Єгипту вони не одержали.

     Після краху єгипетського владарювання в Сирії і відходу зі сцени Мітанні як великої держави Хетське царство стало неподільним гегемоном у північній частині Східного Середземномор’я.

     Проте, за фараона Сеті 1 розгортається новий єгипетський наступ на Палестину (бл. 1300р. дон. е.). Його було продовжено за Рамсеса II. Відомою є битва єгипетського та хетського військ при Кінзі (Кадеші). Хоча Рамсесу вдалося з боєм вирватися із, здавалося б, безнадійного становища й розбити своїх ворогів, але змінити розстановку сил у Східному Середземномор’ї він не зміг, незважаючи на подальші походи.

     У цей час на перший план і для  Хетського царства, і для Єгипту висувається загроза з боку Ассирії, яка помітно зміцніла за царя    Салмансара I. Перед цією загрозою Єгипет і Хетське царство відсунули на другий план свою боротьбу в Сирії та Палестині. Справа завершилася укладенням мирного договору між Хаттусілі III та Рамсесом II (бл. 1296 - 1270 р. до н.є.).

     Південна Фінікія до Бібла, Дамаська оаза, Палестина й Зайордання залишилися за Єгиптом. Амурру й Нухашше належалидо хетської зони впливу. 

     Наприкінці XIII ст. Хетське царство вступило в період кризи: безперервні походи значно ослабили економіку країни, розоривши різні галузі господарства. Хетська держава зазнає нестачі продовольства. До цього додалося вторгнення до Малої Азії племен егейського світу, названих у єгипетських джерелах «народами моря». «Жодна країна, починаючи з Хатті, не встояла перед їхніми військами»,- зазначається в одному з єгипетських написів.

     Валка племен, що переселялися, рухалася на південь  сушею, а ударна сила - вздовж узбережжя кораблями. Лише близько 1180 р. до н.е. фараону Рамсесу III вдалося затримати наступ грізного ворога на рубежах Єгипту.

     Близько 1200 р. до н.е. колись грізне царство Хатті впало разом зі своєю столицею Хатгусою.

     У ці ж таки роки у війні з ахейцями загинула й знаменита Троя, що зв’язувала цивілізації Малої Азії та Балканського півострова. 
 

3. Зовнішня  політика Ассирійської держави в II ст. до н.е. та дипломатія VII ст. до н.е.

     Данвньоассирійська держава сформувалася як потужна військова сила. На перших порах її існування, в часи Староассирійського царства (ХУПІ-ХУ ст. до и. е.) головною метою зовнішньої політики були завоювання, і вона досягалася передовсім військовими методами, засоби дипломатії були на другому плані. Першим володарем Ашшуру, який прийняв царський титул, був Шамшиадад І (1813-1781). Він навіть називав себе царем всесвіту. Близько 1800 р. Шамшиадад завоював всю Північну Месопотамію, підкорив частину Каппадокії і в своїх походах дійшов до берегів Середземного моря. Спираючись на масу вільних ассирійців, він надав ассирійській державі військового характеру.

     Після Шамшиадада Вавилонія звела нанівець ассирійські завоювання. Зміцнення царства хеттів (XVII ст. до н. е.) та сильного царства Мітанні спричинило послаблення Ассирії; її занепад тривав до кінця   ХV ст. до н.е.

     Наприкінці XV ст. царство Мітанні, ослаблене тривалою боротьбою з хеттами, втрачає свої позиції в Передній Азії. Натомість в період Середньоассирійського царства (кінець XV до IX ст. до н.е.) починається нове піднесення Ассирії. Ассирійський цар Ашшурубалліт І (бл. 1365-1360), сучасник єгипетського фараона Ехнатона (Аменхотепа IV) встановив дипломатичні відносини з Єгиптом, розраховуючи знайти там підтримку в боротьбі проти Мітанні. Про це свідчать два листи Ашшурубалліта І до Аменхотепа IV, які збереглися в Ель-Амарнському архіві. Він послав подарунки фараонові - камінь лазурит, коней із колісницями й наполегливо просив золота, необхідного йому для побудови палацу. Особливий посол ассирійського царя доставив до Єгипту іншого листа, в якому Ашшурубапліт повідомляє Ехнатонові: «Посилаю цього посла, щоб тебе бачити й твою країну бачити. Нехай він дізнається про твою волю й волю твоєї країни, й нехай він тоді повернеться».

     Укладення союзу Ассирії з Єгиптом викликало невдоволення не лише в Мітанні, але й у Вавилонії, яка зберігала свої претензії на верховну владу над Ассирією. Вавилонський цар Бурнабуріаш II заявив в одному зі своїх листів протест фараонові: «Навіщо вони приїхали до твоєї країни? Якщо ти прихильний до мене, не вступай з ними в зносини. Нехай вони від’їжджають, нічого не домігшись. Зі свого боку шлю тобі в подарунок 5 мін лазуриту, 5 кінних упряжок і 5 колісниць». Незважаючи на це, фараон, імовірно, не задовольнив прохання свого союзника й не відмовив у прийомі послам ассирійського царя.

     Наступники  Ашшурубапліта продовжували успішну завойовницьку політику. За правління Салмансара І (1274-1245) експансія Ассирії спрямовується проти племен Урарту та Мітанні. Син і наступник Салмансара Тукультінінурта І вів ще ширшу завойовницьку політику: він здійснив походи проти Еламу на сході. Марі й Північної Сирії на заході. Давній суперник Ассирії - Вавилон - було вперше завойовано силою ассирійської зброї. Ассирійці розграбували храм бога Мардука й вивезли як трофей знамениту статую цього вавилонського бога.

     За  правління Тиглатпаласара I (1115-1077) було здійснено нові ассирійські походи. Під час розкопок давнього Ашшуру було виявлено камені з описом діянь і походів цього царя. Кожен уривок написів ассирійського царя закінчується похваляннями щодо багатої здобичі, захопленої в походах: «Я вивіз їхнє майно, спалив їхні селища вогнем, зажадав від них заручників і данини» або «Я наклав на них важке ярмо мого владарювання й змусив їх щороку мені приносит и данину до мого міста Ашшура», чи «Я приєднав їхні землі до своєї рідної землі». «Я не мав суперників у бою», - проголошував Тиглатпаласар I. Воєнні походи та завоювання ассирійського царя зміцнили його авторитет. Його змушений був визнати навіть фараон Єгипту: він прислав в дар Тиглатпаласару крокодила й бегемота, очевидно, з метою поповнення звіринця в столиці Ассирійського царства.

     Однак за наступників Тиглатпаласара Ассирія слабшає, й незважаючи на епізодичні зовнішньополітичні успіхи, царям IX ст. доводиться відвойовувати втрачене. Особливо небезпечними супротивниками в цей час були арамеї. Хетської держави на цей час вже не існувало, а Єгипет переживав занепад. За цих обставин в Сирії й Палестині виникають нові держави, які прагнуть відігравати самостійну роль. Так у Палестині підноситься Ізраїльсько-Іудейське царство. На кінець X ст. видатну роль тут починає відігравати Дамаське царство, створене арамеями. Асархаддон, улюблений син Єинаххериба, був, як і йото батько, войовничим царем, але продовжити його політику він не наважився. На противагу батькові він змінив своє ставлення до Вавилону, не схвалюючи дій Синахериба, що зруйнував «священне місто». Новий цар був спритним політиком і дипломатом. Відновлюючи Вавилон, Асархаддон уникав усього, що могло б хоч якоюсь мірою кинути тінь на пам’ять його батька. Руйнування Вавилона він дипломатично приписував гніву бога Мардука, який начебто погубив місто за провини його мешканців. Таким чином, виходило, що Синаххериб був лише зброєю в руках могутніх богів і виконував їхню вищу волю. Такою мотивацією Асархаддон досягав двох цілей: по-перше, виправдовував дії свого батька, а по-друге, неначе попереджав вавилонян про необхідність виконувати волю Асархаддона, щоб знову не накликати на себе страшний гнів Мардука. Він узяв собі за дружину уродженку Вавилона, підкреслюючи свою любов і прив’язаність до столиці, яку, можна сказати, воскресив із мертвих, і в якій жив частіше всього. Загалом Асархаддон усвідомлював, що надмірна жорстокість, яку виявляли його батько й дід, давала лише протилежні результати.

     671 р. цар Асархаддон здійснив важкий похід до Єгипту. Подолавши Синайський півострів, ассирійське військо приступило до столиці Єгипту - Мемфісу. Фараон врятувався втечею, місто спустошено, а всю країну, аж до міста Теб, підкорено й перетворено на ассирійську провінцію. Проте ассирійцям довелося здійснювати неодноразові походи для упокорення Єгипту. Під час одного з них Асархаддон і помер.

     Вже в перші роки царювання Ашшурбанапал (668-627) був змушений упокорювати повстання в Єгипті. Під час походу 661 р. були захоплені й зруйновані Теби. Варварське руйнування ассирійцями “стоворотих Теб”, як їх називали греки, визначного політичного й культурного центру Єгипту, нагадувало сучасникам трагічну долю Вавилону.

     У складній обстановці, якою характеризувалося правління Ашшурбанапала, він виявив себе як людина твердої волі, вмілий державний діяч, військовий стратег і талановитий дипломат. У боротьбі зі своїми ворогами він використовував дипломатичні канали й численних шпигунів. Урарту, Елам та інші сусідні країни були наводнені ассирійськими розвідниками. Вивідувачі стежили за кожним кроком царя Урарту та його союзників.

     Добре розроблена система шпигування сприяла  тому, що до Ніневії постійно надходили найрізноманітніші донесення про події, що відбувалися на кордонах величезної держави та у васальних країнах. Цареві повідомлялося про підготовку до війни, пересування військ, про укладення таємних союзів, про прийоми й повернення послів, про будівництво укріплень, про змови й повстання, про врожаї й виведення худоби тощо. Цар був добре обізнаний у планах супротивника й вживав швидких і рішучих заходів, щоб громити їх поодинці, не даючи їм можливосте об’єднати свої сили в боротьбі проти Ассирії. За допомогою тонкої дипломатії, постійно лавіруючи між різними ворожими силами, Ассирії вдавалося зберегти свої величезні володіння, розбивати ворожі коаліції та захищати кордони від вторгнення небезпечних супротивників.

     Ассирійці приділяли значну увагу розвідуванню планів тих сусідів, на яких збиралися напасти. Немало сил і часу вони витрачали на поширення сприятливих для планів Ассирії політичних чуток.

     Важливе місце в політиці Ашшурбанапала посідали відносини з Еламом. Головним вузлом суперечностей між двома державами була Вавилонія, на яку здавна претендували еламіти. Ассирія також використовувала кожен привід для втручання у внутрішні справи Еламу. Так, під час придворної боротьби, яка розгорілася в столиці Еламу після смерті царя Уртакі, його молодший брат Теумман, що відтіснив законного спадкоємця від престолу, задумав убити свого конкурента та його рідню. Однак ті, дізнавшись про ці наміри, втекли до Ассирії. Ашшурбанапал надав їм притулок і обіцяв захистити від свавілля підступного родича.

     Теумман вирішив ужити заходів, щоб повернути втікачів до Еламу. З цією метою до Ніневії було виряджене посольство еламітів, опис якого дійшов до нас. Його очолювали Хумпантахрах та Набудамік. Аш- шурбанапал прийняв їх з почестями.

     Сановники й чини нижнього розряду стояли в  декілька рядів уздовж стін зали прийомів. Ті, хто посідав нижче становище при дворі, з’являлися до палацу з непокритою головою, сановники пов’язували лоб стрічкою, зав’язаною вузлом на потилиці. Стрічки верховних сановників були ширшими, їх прикрашали золоті розетки. Звичаї мешканців Суз були схожі на вавилонські й ассирійські, тому одяг обох посланників був схожий на одяг сановників Ашшурбанапала. Послів супроводжувала свита. Вони повільно пройшли між двох рядів царедворців, опустивши очі й схрестивши руки на грудях. Наблизившись до трону, вони впали ниць, а потім за поданим знаком піднялися й стояли нерухомо. Звичайно посли іноземних держав залишалися на колінах увесь час, доки тривала аудієнція, але Ашшурбанапал, бажаючи пощадити гордість еламітів, звільнив їх від цього обов’язку й дозволив говорити стоячи.

     Після перших взаємних вітань посли принесли цареві подарунки від Теуммана: золоті й срібні чаші, дорогоцінне каміння, багаті тканини. Потім вони приступили до викладу свого прохання. Вони зажадали від Аш-шурбанапала видачі племінників Теуммана й усіх втікачів. В іншому разі вони погрожували війною.

     Цю  вимогу було відкинуто. Ашшурбанапал прагнув завжди мати слухняних прихильників з царського дому ворожої сторони, яких вигнали звідти і які жадали влади: при нагоді їх можна було посадити на трон.

     Елам  давно готувався до війни, й епізод з племінниками став лише приводом до її розв’язання. Ашшурбанапал, порушивши  норми про недоторканність послів, затримав їх разом зі свитою в Ніневії. Але еламсь- кого писаря й кількох осіб зі свити послали до кордону. Вони мали повідомити Теуммана про результати посольства та вручити йому послання, в якому Ашшурбанапал радив відмовитися від лихих намірів, щоб не накликати на себе гніву богів.

     Через десять днів ассирійське військо  вже стояло на кордонах Еламу. Тим часом Теумман ще не завершив переговори про союз з арамеями та з халдейськими князьками, які мали підняти повстання в Месопотамії. Армію Еламу було розгромлено, а Теуммана та його сина було захоплено й страчено. Царем Еламу було проголошено прибічника Ассирії Хумпаннікаша. Тим часом посли Теуммана залишалися в Ассирії як заручники. Один із них, побачивши відрубану голову еламського царя, убив себе кинджалом, іншого ассирійці відвели до Арбели й зарізали там «як ягня».