Державність і право Радянської України (1921-1939)

       Цивільний процесуальний кодекс 1924 р. проголошував такі демократичні принципи судочинства, як незалежність і гласність суду,змагальність і рівноправність сторін тощо. Допускалося втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор. Суд не повинен був задовольнятися доказами, наведеними сторонами, а вживати всіх заходів для з'ясування істотних для справи обставин і за необхідності випробовувати їх. За відсутності нормативного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право церобити власноруч, керуючись загальними принципами радянськогозаконодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначалися питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних термінів, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.

       Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів  “соціального захисту” з метою запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини,виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався із “Загальних положень”, 21 глави і 197 статей. Положення кодексу регулювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими покарання, регламентували організацію діяльності й режим виправно-трудових установ. Заходи соціального захисту поділялися на 3 групи: судово-виправні, медико-педагогічні та медичні. Кодекс визначав, що заходи соціального захисту не мають на меті помсту й кару, вони не повинні завдавати фізичних страждань чи принижувати людську гідність. Визначалися 7 видів виправно-трудових установ: будинки попереднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудовібудинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів -- лікарні, трудові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення.

       У виправно-трудових установах задля  виховного впливу, а також покриття витрат на утримання засуджених організовувалась їхня праця. Правове регулювання праці засуджених здійснювалося на загальних підставах згідно з трудовим законодавством. Однак через неможливість залучити усіх засуджених до праці переважне право на оплачувану працю мали засуджені з трудящих класів. Передбачалося створення служб, покликаних допомагати засудженим, що відбували покарання, а також звільненим із місць позбавлення волі (кримінально-діагностичні кабінети, наукові лабораторії тощо).

       Важливе місце в кодексі відводилося  питанням культурно-освітньої роботи у виправно-трудових установах. Вона спрямовувалась на підвищення рівня політичної і правової свідомості засуджених, допомогу їм у соціальній адаптації до умов життя в суспільстві. Проте реальна організація діяльності установ виконання покарань все більше врегульовувалась відомчими інструкціями НКВС, які не мали нічого спільного з декларованими Кодексом гуманітарними засадами перевиховання злочинців²¹.

       Таким чином, на першому етапі кодифікації  починаючи з кінця 1921 р. за 2—3 роки створено кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Головна причина такої бурхливою законодавчої роботи – це потреба в правовому регулюванні нових суспільних відносин, де існують товарно-грошові відносини та вільна торгівля. Правовий нігілізм перших післяреволюційних років змінився бурхливим розвитком законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватно-господарську діяльність. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       4.2. Другий етап кодифікації  радянського законодавства

       Стрімке зростання загальносоюзного законодавства, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в суспільних відносинах у зв'язку з завершенням відбудовного періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Кримінально-процесуального кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Земельного кодексу.

       Земельний кодекс зазнав істотних змін, внесених Постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р. Зміни  стосувалися порядку розгляду земельних справ, розширення прав сільських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов'язків сільських товариств тощо.

       У 1928 були прийняті Загальні засади землекористування  і землевпорядження 1928 року і де-юре була закріплена виключна державна власність на землю. Єдиною юридичною підставою використання землі було право землекористування. Подальший розвиток союзного і республіканського законодавства пішов по лінії удосконалення сформованих у результаті націоналізації землі основних земельно-правових інститутів: права виключної державної власності, права землекористування і його різновидів, правового режиму різних категорій земель, землевпорядження тощо. Загальні засади стали першим загальносоюзним кодифікованим актом земельного законодавства²².

       Кримінальний  кодекс 1927 р. відображав зміни в кримінальному праві, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, зокрема Постанови ЦВК СРСР “Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” і “Положення про злочини державні” від 25 лютого 1927 р. та ін. У Загальній частині КК УСРР 1927 р. уточнювалося поняття умисного злочину, вдосконалювалися критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давності виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості. Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалася нормативна ознака - передбаченість діяння в законі. У Кодексі передбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпечних осіб, зокрема тих, які не вчинили конкретного злочину. Зазначалося зокрема, що за відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання та інші заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статями кодексу, що передбачають схожі за важливістю й характером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону. Термін “покарання” був замінений терміном “заходи соціального захисту”, мета яких полягала у захисті радянської держави від злочинних посягань. До Особливої частини, на відміну від КК 1922 р., було включено статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна громадських організацій та окремих громадян. Поняття посадового злочину поширювалося на відповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Запроваджувалася кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Значно розширилося поняття контрреволюційного злочину. Збільшилися санкції за злочини, вчинені групою осіб. Кримінальні санкції стали суворішими. Так, смертна кара передбачалася 45 складів злочинів.

       Кримінально-процесуальний  кодекс 1927 р. порівняно з КПК 1922 р. доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію посилення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що в Кримінальному кодексі був відсутній цей склад злочину. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону в кримінальному праві. Значно розширилися права органів дізнання, зокрема вони отримали право направляти в суд справи, де попереднє слідство не було обов'язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, а в справах про контрреволюційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами й революційними трибуналами. Норми КПК уже не поширювалися на органи дізнання ДПУ²³.

       Потреби практики розв'язання цивільно-правових питань в умовах розвитку цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному устрої республіки зумовили прийняття у 1929 р. нового Цивільного процесуального кодексу. Новий кодекс, зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., містив чимало нових норм. Зокрема встановлювався порядок визнання неспроможними фізичних та юридичних осіб, визначалися наслідки неспроможності тощо. Слухання деяких справ з метою охорони публічного інтересу або приватного життя сторін передбачалося в закритому порядку.

       Адміністративний  кодекс УСРР 1927 р. розроблявся тривалий час. В умовах, коли була проголошена теза загострення класової боротьби, будь-яка спроба регламентувати адміністративний вплив негативно сприймалася ДПУ та іншими силовими структурами. Попередні проекти кодексу розглядалися Комісією з розгляду законодавчих передбачень (1924 р.), сесією ВУЦВК (1926 р.). В остаточній редакції кодексу враховано також пропозиції Українського юридичного товариства і зауваження, висловлені на ІІІ Всеукраїнському адміністративному з'їзді. АК УСРР 1927 р. не охоплював усе адміністративне законодавство і мав відомчий характер у межах компетенції НКВС УСРР та його місцевих органів. Він містив 528 статей, об'єднаних у 15 розділів. Основними сферами його регулювання були: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусові заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повинність у випадках стихійного лиха; обов'язки населення, пов'язані з охороною громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік міграції населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування Державним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів у сфері промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів.

       АК  УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших  республіках СРСР і був на той  час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про високий змістовий і техніко-юридичний рівень Адміністративного кодексу свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової редакції в 1956 р. Наприкінці непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 р.), Гірничий кодекс УСРР (1928р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 р.).

       Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929—30 семитомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР — одного з попередників майбутніх рад. зводів законів. У ході кодифікації радянські юристи висунули ідею наповнення старих правових форм новим змістом. Це виявилося у забезпеченні в нових кодексах пріоритету загальнодержавних інтересів, наданні додаткові права в разі потреби втручатися у будь-які врегульовані законом відносини, незважаючи на «традиційні права і свободи».

       В результаті ст. 1 ЦивК УСРР 1922 передбачала захист тільки тих цивільних прав, які здійснюються відповідно до їх «соціально-господарчого призначення», а ст. 30 проголошувала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі». Порушуючи класичний юридичний принцип «немає злочину, якщо він не передбачений у законі», ст. 10 КК УСРР 1922 припускала визнання певного діяння злочином за аналогією. Ст. 49 цього кодексу давала можливість визнати особу соціально небезпечною через її минулу злочинну діяльність або через зв'язки зі злочин, середовищем і позбавити права перебувати в певних місцевостях строком до 3 років.

       У ЗК УСРР було закріплено необмежене право вилучення земель у землекористувачів «для державних і громадських потреб» і навіть можливість примус, переселення землероб, населення в інші місцевості за рішенням ВУЦВК або губвиконкомів (ст. 223-224 ЗК УСРР). У КЗпП УСРР збереглася від часу «воєнного комунізму» норма, яка давала змогу урядові або уповноваженим ним органам у будь-який момент за нестачі робочої сили «для виконання найважливіших державних завдань» залучати її «в порядку трудової повинності» (ст. 11). Аналогічні норми були і в більшості інших кодифікаційних актів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

       На  основі викладеного матеріалу можна  зробити наступні висновки:

       1. Утворення СРСР не викликало в суспільстві будь-якого резонансу, хоч в пропаганді  наступних  десятиліть  цю  подію  намагалися  зобразити як “всенародний об’єднавчий рух”. Події  розгорталися  за сценарієм,  ретельно  відпрацьованим в оргбюро ЦК РКП(б). 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад затвердив Декларацію про утворення СРСР  і  Союзний  договір. У січні 1924  р. ІІ  з’їзд рад СРСР  затвердив Конституцію. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР,  що пристосовували її до нового статусу УСРР як союзної республіки. Жодних змін у політичному режимі, методах поточного управління, структурі підпорядкування нижчих інстанцій вищим не відбулося.

       Більшовицький уряд створили таку правову систему, у якій людина розглядалась як виконавець волі адміністративних органів влади. Права особи і громадянина лише декларувалися в Конституції та нормативних актах СРСР, але фактично людина була безправна перед бюрократичним механізмом державних структур. Досить часто правоохоронні органи заміняли собою державні інституції. Вони виконували карально-репресивні функції, ламаючи своїми діями долі людей і навіть цілих народів. У свою чергу, державні органи підміняли структури місцевого самоврядування, що призвело до безвідповідального ставлення широких верств населення до громадської власності та до захисту своїх законних, конституційних прав.

       2.Адміністративно-територіальні реформи 1922/23, 1925, 1930 рр.  відображали  стадії  розвитку  радянської  державності  в  УСРР. 1930 р. ознаменував остаточний перехід до територіальної схеми адміністративного  поділу.  Попередні  моделі,  в  яких  довільно змішувалися окремі  елементи  формування  територіальних спільностей  на  основі  етнічного,  економічного  принципів розмежування  виявилися  малоефективними,  витратними  саме для радянської влади. Для неї вони були неоптимальними, що не суперечить  тому  фактові,  що  влада  не  враховувала  інтересів економічного, культурного, етнічного розвитку регіонів УСРР та її інтеграції.  В  окремі  періоди  саме  дезінтеграція  складових республіки  була  основною  метою  радянського  уряду,  що вочевидь проявилося під час здійснення суцільної колективізації.

       Більшовики, завдяки адміністративно-територіальній реформі, цілковито досягли своєї тактичної політичної мети – докорінної соціально-економічної дезінтеграції об’єднавчих  політичних  рухів,  унеможливлення  визрівання  й політичного  оформлення  як  регіональних,  так  і  етнічних (національних) інтересів та їхнього організаційного протиставлення більшовизму.

       3. Таким чином, запекла боротьба за владу, що точилася між вождями правлячої більшовицької партії та держави після смерті Леніна, закінчилася у 1929 р. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва Сталіна та екстремистсько настроєної партійної верхівки привів до згортання непу та демократичних елементів у державно-правовому житті. Натомість формувалась і міцніла командно-адміністративна система управління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання бюрократизму і посилення позицій його носіїв - партійно-державної номенклатури, яка ставала своєрідним каркасом усього соціально-економічного і політичного ладу республіки. Її представники обіймали усі керівні посади в партійних, державних, господарських, профспілкових, кооперативних та інших ланках усіх рівнів. Наслідком таких процесів був тоталітарізм, або просто сталінізм.