Державність і право Радянської України (1921-1939)

       Оптимізм  влади щодо перших наслідків проведеної реформи дуже скоро поступився місцем визнанням численних хиб і  прорахунків у реформуванні. Секретар ВУЦВК О. Буценко пов'язував їх з недостатнім врахуванням волі й побажань населення і гонитвою за якомога відчутнішим скороченням кількості адміністративно-територіальних одиниць виключно з бюджетних міркувань. Втім, карта округ і районів зразу ж почала перекроюватися.

       Впровадження  нової системи територіального  управління здійснювалося настільки безсистемно, що навіть високі посадовці УСРР визнавали: "невтаємниченій в усі дрібниці й деталі людині вся ця величезна і складна робота уявлялася глибоко механічною, позбавленою всяких підстав, простим, так би мовити, жонглюванням населеними пунктами, сільрадами, волостями і повітами при створенні нових адміністративно-територіальних одиниць - районів і округ". У першому варіанті реформи центр надав місцям широку ініціативу у визначенні найбільш прийнятних критеріїв районування. Тому у Волинській губернії в основу районування були покладені природно-історичні умови, у Чернігівській, Полтавській і частині Київській - сільськогосподарські особливості, у Подільській, Одеській і Харківській - торговельне і культурне тяжіння, у Катеринославській і Донецькій - економічні ознаки.

       Численні  прорахунки, допущені на першому етапі  реформування, змушували владні структури до визнання того факту, що попри кардинальні зміни територіальної структури в саму систему управління не вдалося внести скільки-небудь істотних змін. Кількість проміжних управлінських ланок (4) лишилась такою ж самою. Отже, вже у 1924 р. постало питання про спрощення управлінської вертикалі. У тезах до доповіді про адміністративно-територіальну реформу на VІІ Всеукраїнському з'їзді Рад пропонувалося, зокрема, взагалі скасувати губернський поділ і зменшити у черговий раз кількість округ. На цей раз влада нарешті наважилася залучити до практичної участі в реформуванні адміністративно-територіальної системи науковців. Відомого українського історика, засновника "обласницької" школи в історіографії Д. Багалія було залучено до роботи в ЦАТК як експерта, який мав здійснити "науковий екскурс в історію місцевого управління Росії і України"⁹.

       Другий  етап адміністративно-територіальної реформи, що розпочався 1925 р., пов'язаний з ліквідацією губерній. Висновок про те, що губернський апарат перетворився у "джерело непродуктивних витрат", був зроблений без серйозного наукового обґрунтування, на основі впевненості керівництва республіки у тому, що завдання кооперування села вдасться здійснити успішніше "при умові уважного ставлення центра до місць". Губернська ланка була оголошена "передавальною інстанцією, такою, що швидше протидіє, ніж сприяє остаточному оформленню і зміцненню нових адміністративно-територіальних одиниць"¹⁰.

       Розробляючи нові принципи районізації, владні структури  СРСР ігнорували не лише історичні традиції, але й етнічні і демографічні чинники. В офіційно схвалених в СРСР концепціях районування в основу було покладено принципи генеральності, ієрархічності побудови системи регіонів, економічної обґрунтованості і перспективної спрямованості. У практиці районізації виходили насамперед із принципів: виробничого, керованості, всесоюзної спеціалізації, територіальної комплексності, єдності адмінподілу та економічного районування.

       "Комбінатний"  принцип формування регіонів  на основі природного згущення міжрайонних зв'язків навколо баз місцевих виробничо-енергетичних ресурсів був зорієнтований на створення "крупноблочної" регіональної структури і забезпечення високого ступеня відповідності відносно самодостатніх господарських регіональних комплексів укрупненим адміністративним регіонам.

       Новим у проведенні адміністративно-територіальної реформи була вперше здійснена спроба врахувати в адміністративно-територіальному поділі національний склад населення. Як результат – це створення у місцях компактного проживання національних меншин національних районів, селищних, сільських Рад з діловодством національними мовами. Створення  національних  рад  і  районів  у  першу  чергу вирішило завдання загашення  вогнищ  конфліктності  в  місцях розселення етнічних меншин і досить швидко без зволікань вони були  створені  для  німців,  зокрема,  менонітів. У 1924-1925 рр. на території УСРР діяли 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони. У кінці 1924 р. на території Одеської і Подільської губерній, що примикала до р. Дністер, було створено Автономну Молдавську СРСР.

       Наприкінці 20-х рр. зміст життя  УСРР,  як адміністративного цілого, докорінним  чином  змінюється.  Якщо  місцева  влада починає  потроху  приставати  до  ідеї  утворення  національних районів, то вищі ешелони влади, навпаки, відвертаються від неї. Поворот  цей  визначався  загальними  процесами  централізації розпорядчої  влади,  які  напередодні  суцільної  колективізації генерувала Москва. Всупереч реальним фактам уряд проголосив про завершеність національного адміністративно-територіального будівництва в УСРР, хоча, водночас напрочуд активно взявся за перекроювання адміністративно-територіальної мапи республіки.

       Національне  адміністративно-територіальне  будівництво  було законсервоване,  загальне – навпаки,  за  три  роки  докорінним чином змінилося.Надалі в адміністративному азарті влада відмовилася не лише від губерній, але й від округ. У 1930 р. на території УРСР було створено 503 адміністративні одиниці, що підпорядковувалися безпосередньо центру, у тому числі Молдавська АРСР, 484 райони і 18 міст. Це означало перехід на двоступеневу систему управління, яка також швидко довела свою негнучкість. 9 лютого 1932 р. сесія ВУЦВК висловилася за перехід на нову систему, знов триступеневу, за формулою: район - область - центр¹¹.

       Таким чином, впродовж десятиліття в адміністративно-територіальному  устрої чотири рази відбувалися кардинальні  зміни, що дає підставу говорити про цілковитий провал адміністративно-територіальної реформи. Пояснювався він насамперед волюнтаристськими методами в її проведенні і надто слабкою, особливо на трьох останніх етапах, опорою на науку. Сумний досвід адміністративно-територіальних реформ 20-30-х рр. показав, наскільки мало важили для влади історичний досвід і поради кваліфікованих фахівців.

3.Державний  апарат радянської  України

       Уся робота по формуванню партійно-державного апарату УСРР зосереджувалася у створеному 1919 р. обліково-розподільчому відділі ЦК КП(б)У, який виконував три основні функції: партійно-мобілізаційну, перерозподілу та масових переміщень комуністів «з метою оздоровлення партійних організацій на місцях»⁴. В основу формування владних структур в Україні в роки утвердження більшовицької диктатури було покладено принцип першочергового добору до апарату тих, хто належав до «організації професійних революціонерів». Останні, в свою чергу, методом рекомендацій проводили до владних структур своїх співробітників. Тобто, від початку становлення української радянської державності партійно-радянська еліта формувалася за кастовим принципом. Внаслідок цього утворилися апаратні угруповання, що боролися між собою за сфери впливу. Найбільш авторитетними з-поміж них вважалися катеринославське (Е.Квірінг, Я.Яковлєв (Епштейн), Д.Лебедь, І.Клименко) і київське (Я.Гамарник, В.Затонський, Л.Картвелішвілі, Й.Якір)¹².

       У 1929 р. Сталін, спираючись на підтримку  бюрократії, здійснив «великий перелом» і одноосібно захопив владу. Слідом за цим було встановлено тоталітарний режим.

       Коли  зникли останні надії на «світову революцію» і на перший план вийшло зміцнення великодержавного моноліту, зростання національних еліт і національних культур, насамперед, української, стало сприйматися як смертельна загроза. І вибірково сплановані репресії проти української інтелігенції, приблизно від 1928 р. починають переростати в масовий терор.

       Крім  того, диктатор вдався також до політики масових репресій не лише щодо тих  соціальних груп, які не вписувались у сконструйовану ним модель нового суспільства, але й щодо представників нової управлінської еліти, яка слугувала опорою режиму. Що спонукало Сталіна на такі дії? Ймовірніше за все, побоювання диктатором самої гіпотетичної можливості об' єднання номенклатури за ознакою спільності інтересів, яке й диктувало йому потребу в застосуванні репресивних заходів щодо неї. Зрештою, така поведінка Сталіна випливала з самої природи більшовицької влади, в основі якої було закладено ідею так званої геноцидної держави як системи, яка завжди шукає нових ворогів і груп для знищення.

       Сталін  розумів, що для остаточного упокорення республіканських філій ВКП(б) треба  фізично знищити всі національні  комуністичні кадри, що органічно виросли з національно-визвольного руху даного народу, незалежно від того чи належали ці кадри до «старої ленінської гвардії» (як скрипниківці в Україні), чи були вони вихідцями з різних течій націонал-комунізму (наприклад, боротьбісти й укапісти в Україні). Тому на початку 1930-х рр. було здійснено розгроми, чистки, фізичне майже стовідсоткове знищення урядів і Центральних Комітетів компартій національних республік. Першою в цьому переліку стоїть Україна.

       Чистки  в Україні набули нечуваних масштабів, а їх наслідки стали справжньою трагедією для українського народу. Сталінські репресії в Україні дали привід Троцькому, якого важко запідозрити в симпатіях до України, висловити думку про те, що «ніде утиски, чистки, репресії та всі види бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, в боротьбі з могутніми підгрунтовими прагненнями українських мас до більшої свободи і незалежності»¹³. Пояснюється таке наджорстоке ставлення до України з боку московського партійного центру насамперед тим, що загроза для правителів СРСР йшла, в першу чергу, з України, яка за своїми економічними і людськими ресурсами практично не поступалася іншим національним республікам разом взятим (за винятком Росії). Пам' ятали в Кремлі й про те, що Радянській Росії довелося 1917 - 1920 рр. тричі завойовувати Україну. Тому навіть український субцентр власної влади становив для центру серйозну небезпеку.

       Таким чином, сталінський задум щодо України  цілком реалізувався, адже знищивши мільйони українських селян (під час голоду-геноциду 1932 - 1933 рр.), національну еліту та значну частину партійно-державної верхівки, УРСР, як республіка, була практично позбавлена національного змісту.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4.Розвиток  і кодифікація радянського законодавства

4.1.Перший період кодифікації

       Кодифікація була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на революційну законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післяреволюційних років¹⁴.

       Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематизованому вигляді права, форми нових суспільних відносин, а також внутрішніми потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо).

       Підготовка  нових кодексів розпочалася напередодні  Генуезької конференції 1922 р. і певною мірою пов'язувалася також з можливим вступом радянських республік до світового співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майбутньої широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в березні 1920 (часу фактичного початку роботи кодифікаційного відділу НКЮ УСРР).

       Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства  Союзу РСР і союзних республік  призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів. Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР¹⁵.

       В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народну  освіту, хоча подібні акти в інших  радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні. Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав -- за винятком того, “коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню”, а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, “спрямовану на явну шкоду державі”.

       Перший  розділ “Загальна частина” містив основні засади кодексу, а також  положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).

       У другому розділі “Речове право” містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв  три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20-23). Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціо-налізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з приватного обороту (ст. 54).