Державність і право Радянської України (1921-1939)

    Міністерство  внутрішніх справ  України

    Луганський  державний університет  внутрішніх справ України

Кафедра теорії та історії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

 
 
 

з дисципліни: “Історія держави та права України” 

На тему: „ Державність і право Радянської України (1921-1939)” 
 
 

Виконав:                                                                        

                                                                         ________________ 

                                                                            

Перевірив :                                

    Луганськ,

    2010 р. 
 
 

План:

Вступ

 

       Сучасний  період всебічних реформа цій  значно зростає інтерес до поглибленого вивчення процесів державотворення і правотворення на українських землях в минулому. Багатовіковий шлях України до власної державності позначений перемогами і поразками. Нинішнє державне відродження Української держави має ґрунтуватись на об’єктивно-науковому переосмисленні її минулого державотворчого процесу, особливо тих його етапів, які корегували хід національного державотворення в Україні.

       З огляду на вищесказане, актуальною потребою виступає дослідження державо та право творення у найбільш трагічний для України час:  у період з 1921-1939.

       Проблеми  державно-правового будівництва  Радянської України у 20- 30-х років ХХ століття активно досліджуються  сучасними вченими, такими як Атоян О.М., Гречанко В., Дорошко М.С., Кульчицький В.С., Колесник В.Ф., Ярмиш О.

       Проблема  голодомору також присвячено велику кількість досліджень та монографій. Бібліографічний покажчик “Голодомор в Україні 1932–1933 рр.”, опублікований 2001 р., нараховує понад 6 тис. назв¹. Особливо активізувалися дослідження цієї складної теми до 70–х та 75–х роковин лихоліття. Вона знайшла висвітлення в ґрунтовній колективній монографії українських істориків “Голод 1932–1933 років в Україні: причини і наслідки”²  та інших ґрунтовних дослідження.

       Провідною  думкою  більшості  досліджень залишається теза про безпосередній  диктат  з  боку державно-партійної структури 1920-1930-х  років,  порушення декларованих державою основних прав і свобод особи. Власне сформувався цілком однозначний  погляд на проблему: відбувалося  нищення більшовицькою владою всілякими засобами й методами селянства та інтелігенції, розпочався геноцид українського народу.  Але  в  такому  викладі  постає  спрощений механізм  упровадження  більшовицької  моделі  державно-владних стосунків.  Тому процеси державотворення на Україні у період з 1921 р. по 1939 р. потребують подальших досліджень.

         Об’єктом курсової роботи є процеси державотворення та право творення Радянської України (1921-1939).

       Предметом курсової роботи є процес організації та структура центральних і місцевих органів державної влади і управління Радянської України у період з 1921 по 1939 роки, розвиток і кодифікація радянського законодавства.

       Метою курсової роботи є з’ясування характерних рис і особливостей процесу перебудови органів влади і управління Радянської України та особливостей розвитку радянського законодавства в період 1921-1939 рр.

       Виходячи  з поставленої мети завданням  курсової роботи є:

       ·      проаналізувати основи входження УСРР до складу СРСР;

       ·      дати державно-правову оцінку адміністративно-територіальної  реформи в контексті державних інтересів України;

       ·      висвітлити основні етапи розвитку радянського законодавства;

       ·      розкрити особливості кодифікації радянського законодавства.   
 
 
 
 
 
 
 
 

       1.Утворення союзу РСР та входження до нього України

 

       Наприкінці 1917 - на початку 1918 р. Російська імперія  розпалася на 13 держав, у тому числі  на шість радянських і дві народні  республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їх самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками налагодилися тісні економічні зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, в якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія. Формально ж національні республіки вважалися незалежними. Суворі реалії боротьби за збереження влади Рад спонукали республіки в період громадянської війни і "воєнного комунізму" до ускладнення між ними воєнно-політичного союзу, офіційно затвердженого 1 червня 1919 р. Як підкреслює Кульчицький С.В., вожді  РКП(б) розглядали незалежний статус радянської України, а услід за нею – й інших національних  республік,  як  тимчасову,  лише  на  період  воєнних  дій, поступку визвольному рухові. Наприкінці 1920 р. Росія розмістила в Україні шість  армій,  сукупна чисельність  яких  перевищувала мільйон осіб. Разом з органами державної безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле,в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі РКП(б) – КП(б)У³.

       Але й після закінчення війни залишалися об'єднаними військова, продовольча, фінансова, транспортна та інші життєво важливі сфери. В умовах переходу до мирного будівництва постало питання про встановлення тісніших взаємозв'язків.

       28 грудня  голова  Раднаркому  РСФРР   В.Ленін  і  нарком  закордонних   справ Г.Чичерін, з одного боку, а також голова Раднаркому  і нарком закордонних справ  УСРР  Х.Раковський,  з  другого,  підписали  договір  про  воєнний  і господарський  союз  двох  республік.  У  преамбулі  союзного  договору  підкреслювалося,  що  кожна  з  договірних  сторін  визнає  незалежність  і суверенність  іншої.  Перша  стаття  договору  проголошувала,  що  Росія  і Україна вступають  у воєнний і  господарський союз, а друга містила в собі таку декларацію: “Обидві держави вважають за необхідне оголосити, що всі спільні зобов’язання, які вони надалі братимуть на себе щодо інших держав, можуть  обумовлюватися  лише  спільністю  інтересів  робітників  і  селян Республік,  що  укладають  цей  союзний  договір,  і  що  з  самого  факту колишньої  приналежності території  УСРР  до колишньої  Російської імперії для  УСРР  не  випливає  ніяких  зобов’язань  відносно  кого б  то  не  було»⁴. В день  підписання  російсько-український  договір  був  ратифікований VIII Всеросійським з’їздом рад, а 2 березня 1921 р. – V Всеукраїнським з’їздом рад.

       Чим пояснити “нестиковку” цілковитої перемоги російських більшовиків на всіх фронтах з реалізованою у формі міжнародного договору декларацією про незалежність і суверенність радянських національних республік? На думку Кульчицького В.С., в Кремлі  все-таки  зрозуміли,  що  Росія не  зможе утримати  Україну в полі свого тяжіння тільки силою. А створений В.Леніним політичний лад дозволяв запровадити в життя таку форму національної державності, яка пропонувала пригнобленим народам Російської імперії одночасно все і нічого⁵.

       За  зразком  російсько-українського  договору  були  укладені  договори Російської Федерації з Білорусією, Бухарою, Грузією, ряд угод з Вірменією. Разом  з  укладеними  раніше  угодами  з  Хорезмом  і  Азербайджаном  вони утворили  цілісний  договірний  комплекс.  Так  утворилася  друга  після “воєнно-політичного  союзу”  форма  існування  відновленої  більшовиками імперії Романових – “договірна федерація”.

       Зміна форми не вплинула на сутність взаємовідносин між республіками. Центр  керував  всією  периферією.  Комуністична  партія,  профспілки, господарські органи, громадські організації, силові відомства, врешті решт – всі існуючі в країні, що не мала назви, державні і громадські структури були побудовані на засадах “демократичного централізму”. Формальна незалежність національних республік не заважала диктатурі компартійної олігархії.

       Таким чином, на етапі національно-державного будівництва відбулося фактичне злиття загальнофедеративних органів з органами Російської Федерації, що було, як виявилося згодом, істотним недоліком. Таке становище викликало незадоволення окремих керівників національних республік, зокрема голови Раднаркому УСРР X. Раковського.

         З 1922 р. почався новий етап  об'єднавчого руху в радянських  республіках, коли треба було визначитися з вибором одного з принципів об'єднання: автономізації, конфедерації чи федерації.

       Група керівних діячів РКП(б) на чолі з Й. Сталіним абсолютизували проголошені раніше принципи широкої обласної автономії з урахуванням національних особливостей. Разом з тим резолюція з національного питання X з'їзду РКП(б) підкреслювала доцільність і гнучкість запровадження різних форм об'єднання радянських народів: договірних взаємовідносин незалежних республік, принципу автономії та проміжних ланок між ними. Для остаточного вирішення цього питання навесні 1922 р. була створена спеціальна комісія з представників усіх радянських республік на чолі з Й.Сталіним. Від України до її складу ввійшли Г. Петровський, X. Раковський та Д. Мануїльський.

       Улітку  комісія, незважаючи на суттєві заперечення частини її членів, у тому числі X. Раковського і Г.Петровського, надіслала до республік проект об'єднання на принципі автономізації. Ставлення до нього з боку керівництва компартій радянських республік було не однозначним. Лише в Азербайджані та Вірменії його схвалили, у Білорусії та Грузії відхилили, в Україні остаточно не визначилися. Незважаючи на заперечення, на початку вересня 1922 р. Й. Сталіну вдалося добитися схвалення проекту на засіданні комісії і розіслати його у республіки для остаточного погодження. Лише на заключній фазі вирішення проблем об'єднання республік у справу втрутився В.Ленін, який на попередніх етапах через хворобу не брав участі в обговоренні питань національно-державного будівництва. Він сформулював інший підхід порівняно із запропонованим у проекті Й. Сталіна.

       Ленінський  принцип федерації полягав у  тому, що Росія, Україна та інші радянські  республіки стають рівноправними суб'єктами федерації і утворюють нове державне об'єднання - Союз Радянських Соціалістичних Республік. 3 жовтня по грудень 1922р. відбувалося обговорення та затвердження нового проекту в республіках. VII Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився у Харкові 10 грудня 1922р., на доповідь М.Фрунзе підтримав ідею утворення Союзу РСР.

       30 грудня 1922 р. 1 Всесоюзний з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік у січні 1924 р. ухвалив II зїзд Рад СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження України до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади і управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до Союзу. Але реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Після смерті В. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного правління Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік і звуження їх суверенності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       2.Адміністративно-територіальна   реформа

 

       Реальним  початком адміністративно-територіальних реформ 20-х рр. в Україні можна  вважати 16 жовтня 1922 р., коли третя сесія ВУЦВК VІ скликання затвердила триступеневу систему як основу нового районування і ліквідувала створені в ході громадянської війни Кременчуцьку, Миколаївську і Запорізьку губернії. Робота у цьому напрямі була визнана "ударною, такою, що має державну вагу і значення"⁶. На створену рішенням ВУЦВК Центральну адміністративно-територіальну комісію (ЦАТК) покладалися завдання координації роботи мережі губернських і повітових адміністративно-територіальних комісій, вироблення і узгодження проектів нового адміністративно-територіального поділу. Триступенева система передбачала покладення в основу районування мережі округ з утворенням волосних (районних) і сільських адміністративних одиниць. Останні створювалися з числом жителів не менше 1000, волосні райони повинні були мати від 25 до 40 тис. жителів.

       В ході проведеної впродовж 1923 р. реформи  кількість губерній скоротилася з 12 до 9, замість 102 старих повітів було створено 53 округи, замість 1989 волостей - 706 районів, число сільрад скоротилося з 15696 до 93 07⁷. Крім скорочення апарату переваги нової системи вбачалися у наближенні влади до населення і концентрації пролетаріату навколо створення центрів, здатних "дати здорову пролетарську основу для радянського будівництва". Метою реформи проголошувалося "перенесення всієї ваги роботи у сферу радянського будівництва і залучення до цієї роботи широких селянських мас". Четверта сесія ВУЦВК 7 скликання (листопад 1923 р.) визнала "принципи, покладені в основу нового районування, цілком правильними, а проведену реформу – такою, що виправдала поставлену перед нею мету скорочення й зміцнення радапарату й наближення його до населення"⁸.