Держава і право стародавнього Риму

У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. І хоча формально влада передавалася його колишнім співправителям і помічникам, але відразу знайшлися нові претенденти на престол, в країні розпочалася громадянська війна. Переможцем з неї вийшов Константин Великий (313-337). Він зберігає поділ імперії на чотири частини, але ними управляють вже не співправителі, а підпорядковані одноосібному імператорові префекти. На чолі діоцезів стоять вікарії.

За Константина встановлюється союз християнської церкви з державою. За Міланським едиктом (313 р.) оголошувалася віротерпимість до християнської релігії. З цього моменту церква стає надійним союзником, захисником імператорської влади, а імператори збагачують церкву земельними і грошовими пожалуваннями.

11 травня 330 р.  столиця імперії урочисто переноситься  на береги Босфору. Стара грецька  колонія Бізантій була розширена і перейменована у Константинополь. Перенесення столиці - явище не випадкове. Східні провінції були культурніші і багатші від західних. Економічний і культурний центр імперії перемістився на схід.

Реформи Константина завершують реорганізацію сільського господарства. Раби-пекуліарії за своїм становищем вже з кінця II ст. н. е. мало чим відрізнялися від т. зв. колонів. Колонами в Римі називалися люди, як правило, з числа вільних, які брали в оренду земельний наділ. Власникам помість-сальтусів була вигідна лише довгострокова оренда. Земля розбивається на дрібні ділянки, які обробляються рабами - пекуліаріями і вільними - колонами. На початках раб працює за 1/6 чи навіть 1/9 врожаю, решта відходить господареві. Колон віддавав 1/3 врожаю (а не 5/6) і мав відробити 6-12 днів у рік на свого господаря. Але поступово раб піднімався до становища «вільної» людини (з нього знімаються юридичні обмеження тощо), а вільний селянин опускається до кріпацтва, тобто проходить фактичне урівняння цих двох категорій землеробів.

Імператорська конституція Константина (332 p.) позбавляла колона права переходити з одного маєтку до іншого. Утікач надалі повертався господареві в кандалах. Той, хто прийняв його, сплачував власникові суму неотриманих податків і платежів. Такий порядок фактично означав переростання рабовласницьких відносин у феодальні.

Щось подібне  відбувалося і у ремісничому  середовищі. Колишні раби, вільновідпущеники  і вільні люди тепер рівною мірою  залежать від власника сальтуса, живуть на окремих хуторах чи в селах зі своїми ремісничими майстернями, крамницями, ятками, виконуючи однакові повинності і сплачуючи оброки. Син власника ремісничої майстерні чи торгової ятки успадковує становище батька.

Останнє об'єднання  імперії у одних руках відбувається за імператора Феодосія І (379-395). За його правління колони були остаточно  прикріплені до землі, а ремісники - до корпорацій і міст. Панівною релігією стало християнство. Після його смерті імперія остаточно розпадається на Західну і Східну. В 410 р. готи на чолі з Аларіхом вперше вступають у Рим. У 476 р. вождь германських найманців Одоакр скидає останнього імператора Західної Римської імперії Ромула-Августула, і ця імперія перестає існувати, навіть формально.

Джерела римського  права в період імперії

На першому  етапі Римської імперії (за принципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори (зокрема, у перші десятиліття нашої ери), на затвердження яких виносились різні законопроекти. Проте таке затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок видання законів зник. У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатусконсульти. Законодавча компетенція була закріплена за сенатом у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоправда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — принцепса (огагіопез асі зепагдіт). З кінця III ст. сенат втратив законодавчу компетенцію. Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судових справ до компетенції імператора і його урядовців поступово втратила значення діяльність преторів, у тому числі правотворча. Преторський едикт перестав бути передовою формою вираження діючого права, що постійно вдосконалюється і розвивається. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного перегляду і доповнення. Зосередження ж у руках імператора повноти законодавчої влади зрештою усунуло потребу попередньої діяльності преторів. Преторський едикт, отже, вичерпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дору ченням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів — ЕсіїсШт регретішт. Цей збірник набув загальнообов'язкової чинності на майбутнє. До нас не дійшов текст збірника едиктів Юліана. Збереглися лише його уривки, цитовані в працях римських юристів пізніших часів. Основним джерелом права в період домінату стали розпорядження імператора. Формальною підставою для видання ним загальнообов'язкових розпоряджень було наділення його після обрання верховною владою (Іех сіє ітрегіо). Не випадково Ульпіан зазначав: "Те , що вирішив принцепс, має силу закону", а сам "принцепс вільний від обов'язку дотримуватись закону". Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розглядалась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище від закону, його одноособова воля мала беззаперечний характер. Цю тезу обґрунтовували всі римські юристи часів імперії. Інші форми правотворчості в період домінату фактично припинилися.Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій (сошиШїіо — встановлюю).Конституції поділяли на чотири види: едикти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема преторів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності. Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема судових, справ. Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати — інструкції службовим особам. Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. Законодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфікувалося. Якщо місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин мешканців провінцій. Уніфікація права, безумовно, була позитивним явищем. Але водночас імператорські розпорядження, які складались у канцеляріях, видавались у величезній кількості, характеризувалися багатослів'ям, важким і заплутаним стилем, різними відступами, наголошуванням з будь-якої нагоди і без нагоди на необмеженості та божественності влади імператора. Між різними розпорядженнями простежувались неузгод- ження, суперечності. Тільки деякі юристи-канцеляристи могли розібратись у цьому лабіринті нормативного матеріалу. В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста (ргаегесгі ргаеіогіо і ргае£есїі игЬі). Вони видавали розпорядження з питань, не регламентованих законами імператорів. Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. У зв'язку зі зменшенням ролі преторів у період принципату правотворча діяльність у цивільних правовідносинах покладалася на юристів. Оскільки юристи користувалися в суспільстві великою повагою, то принцепси, починаючи з Августа, намагалися залучити їх на свій бік. Значною мірою саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Склався своєріднийсоюз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які взаємно підтримували одна одну. Юристи, зрештою, підтримували політику принцепсів через спільність станових інтересів, обґрунтовували верховенство і божественність імператорів, а держава створювала їм широкий простір для правотворчої діяльності, підтримувала їх авторитет. Класична юриспруденція (І—III ст.) розвивалася дуже інтенсивно. її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку очолював Лабеон, новатор у галузі права (школа названа на честь одного з його найвидатніших учнів і продовжувачів — Прокула), ісабіанська, заснована Капітоном і названа на честь його учня Сабіна — найвидатнішо-го юриста І ст. До основних напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені дальшій розробці цивільного права (Сабіна, Ульпіана та ін.); коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла); збірники праць юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права — інституції (зокрема Гая); збірники казусів (Цельза, Помпонія та ін.). У період пізнього домінату значення діяльності юристів як джерело права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада імператорів та їх урядовців. Однак практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", згідно з яким основу судових рішень могли становити лише праці Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестина і тих юристів, на яких вони посилались. Кодифікація Юстиніана.Незважаючи на різнобічний розвиток римського права у класичний період, питання про його кодифікацію упродовж довгого часу не ставилось. Право розвивалось і кодифікація могла обмежити преторів і юристів у їхній діяльності щодо пошуку найдоцільніших рішень в окремих справах. Тому й не була втілена в життя думка Цезаря привести все громадянське право до певної системи. Спроби кодифікації почалися тоді, коли римське право, досягнувши високого ступеня розвитку, вже так інтенсивно не вдосконалювалося. Реальною стала й практична потреба привести хоч у якусь систему величезну кількість імператорських законодавчих актів, закріпити в систематичній формі існуюче право. Перші спроби систематизації імператорського законодавства(наголошуємо — не кодифікації, а систематизації) були зроблені приватними особами (юристами). Зокрема, наприкінці III ст. (295 р.) був укладений кодекс* Грегоріана, названий на його честь. У ньому зібрані конституції імператорів починаючи від Адріана. Кодекс дістав офіційне визнання і використовувався аж до появи кодифікації Юстиніана. Як доповнення до кодексу Грегоріана наприкінці III ст. створено кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача. Він містив 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів. У 438 р. за імператора Феодосія II був виданий перший офіційний збірник конституцій — сосіех Тпеосіозіапш. У ньому зібрано розпорядження імператорів з початку IV ст. Вони систематизовані за окремими питаннями: кодекс поділяється на 16 книг, а книги — на титули. В кожному титулі розпорядження наведені у хронологічному порядку. Проте найважливішою стала кодифікація римського права, проведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імператором Юстиніаном (527-565) у Візантії. У часи правління Юстиніана Східна Римська імперія набула значної сили і впливу. В результаті успішних воєн значно розширено кордони держави. Юстиніан намагався відновити колишню територію, велич і славу Римської імперії. Він провів низку внутрішніх реформ у державі — системи управління, збройних сил, фінансів, розпорядився кодифікувати право. Йшлося вже не про систематизацію римського права, а про його кодифікацію — зібрання, опрацювання, усунення архаїзмів, застарілих, недіючих джерел, пристосування права до сучасних потреб. Для здійснення кодифікації 528 р. Юстиніан призначив комісію у складі 10 осіб на чолі з константинопольським професором права Тео-філом. Комісії було доручено систематизувати імператорські консти- туції. Три попередні кодекси імператорських конституцій значно полегшили справу і вже через рік було опубліковано зібрання конституцій усіх римських і візантійських імператорів під назвою Кодекс Юстиніана. Це була не проста систематизація, а творча праця з усуненням архаїзмів, повторень, недіючих розпоряджень тощо. Кодекс містив 12 книг, які поділялись на титули. Кожен титул мав свій заголовок. У титулах містилися окремі конституції, пронумеровані із зазначенням дати їх прийняття та імені імператора, котрий їх видав. Великі конституції розбиті на параграфи. Кодекс є цінною пам'яткою римського права, але періоду його занепаду з домінантою церковних приписів, "божественних повчань". Не випадково вже перша книга містить конституції з церковного права. Вона починається з санкцій за богохульство, ганьблення святої трійці, церкви тощо. Далі йде виклад прав і привілеїв церкви, обмеження правоздатності єретиків, іудеїв та ін. З другої по восьму книги присвячені приватному праву, дев'ята — кримінальному, 10-12 — положенням про державне управління. Кодекс дійшов до нас не в оригіналі, а у вигляді рукописів IX-XII ст. Для вивчення суті справжнього римського права він має значно менше значення, ніж три наступні частини кодифікації. Для кодифікації всього іншого римського права Юстиніан створив у 530 р. нову спеціальну комісію у складі 17 осіб під керівництвом одного з вищих імператорських урядовців Трибоніана. До комісії увійшли визначні юристи того часу, зокрема професори правових шкіл у Константинополі і Бериті — Костянтин, Теофіл, Леонтій, Доротей, Анатолій та ін. Вона мала переглянути всі праці юристів класичного періоду, вибрати найцінніші з них, привести їх до певної системи, вилучити повторення і протиріччя. При цьому комісії була надана повна свобода дій — вона могла скорочувати праці, змінювати тексти уривків, пристосовуючи їх до нових умов життя, робити доповнення, змінювати застарілі поняття та терміни новими. Такі зміни та оновлення згодом дістали назву інтерполяцій. Через три роки робота над кодифікацією праць видатних римських юристів була завершена і опублікована як Дигести, або Пандекти. Вони, по суті, — найважливіша частина кодифікації, складаються з 50 книг, які, однак, не мають заголовків. Кожна книга поділяється на титули (окрім 30-32 книг, що не мають титулів). Усього в Дигестах є 432 титули, поділені на фрагменти, великі фрагменти — на параграфи. Кожен фрагмент містить уривок з праць одного юриста, котрий стосується конкретного питання чи інституту права, зі зазначенням імені юриста і назви його праці. * Слово сосіех означало дощечку, на якій писали, або сукупність дощечок — книгу (наприклад, книга прибутків і витрат або книга, у якій зібрані закони) У Дигестах зібрано уривки з 2 тис. праць 39 найвідоміших римських юристів. Основним їх змістом є фрагменти, що стосуються приватного права. Дигести прийнято цитувати так: Д. 5.2. 7 (Д — Дигести, 5 — книга, 2 — титул, 7 — фрагмент). Дигести дійшли до нас у декількох пізніших списках, найдавніший з яких датується VI-VII ст. Кодифікаційна комісія здійснила також переробку Інституцій Гая, видавши в 533 р. нові Інституції. Це третя частина кодифікації. Вони підготовлені як елементарний підручник права для юридичних шкіл і юристів-початківців. У Інституціях наголошено, що вони є "першими елементами всієї юридичної науки" і присвячені молоді, "жадібній до вивчення законів". Одним з основних джерел Інституцій є зновуж таки праці римських юристів, зокрема Гая. Інституції складаються з 4 книг, 98 титулів, титули поділені на фрагменти, а великі фрагменти — на параграфи. Проте цей підручник мав силу закону: на нього можна було посилатися в процесі вирішення справ. Текст Інституцій ми знаємо з пізніших списків, найдавніші з яких належать до IX ст.Коли Дигести та Інституції були опубліковані, то Кодекс 529 р. певною мірою вже застарів. Довелось його переробляти, доповнювати. З цією метою Юстиніан видав близько 50 нових конституцій, а всього по всій кодифікації — близько 300. У 534 р. видана нова редакція кодексу. На цьому кодифікаційні роботи були завершені. Юстиніан мав намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши його в самостійну частину під назвою "Новели". Це було здійснено, але вже після смерті Юстиніана. Всі чотири частини згодом склаліг єдине ціле і в XII ст. були названі "Зводом цивільного (або громадянського) права" — Согриз }игіз СІУІІІ5. Значення цієї кодифікації надзвичайно велике. Хоч пізніші дослідники критикували Юстиніана і кодифікаторів за численні зміни оригінального римського права (інтерполяції), тобто за те, що вони частково змінили, "спотворили" чисте римське право, проте ця критика втрачає значення на тлі значущості для всього людства тієї величезної кодифікаційної роботи, яка проведена за Юстиніана. Якби не його кодифікація, яка хоч і в дублюючих списках, але все ж таки дійшла до наступних поколінь, то ми б нічого конкретного не знали про суть, зміст, цінність римського права. Не випадково саме ця кодифікація служила основою для рецепції римського права як середньовічною Європою, так і всім сучасним світом. Зрештою, інтерполяції, які дик- тувалися вимогами життя, потребою пристосувати римське право до нових, дещо змінених правовідносин Візантії, не були такими значними і суттєвими, щоб могли спотворити римське право. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок 

Причини падіння  Риму. Проіснувавши близько тисячі років, Римська держава у 476 р. припинила існування. На її окремих територіях виникли нові держави, засновані переможцями — "варварами". Довгі століття на усією Європою, північною Африкою, Малою Азією панували римляни, непорушним здавалося Вічне Місто — Рим. Проте у природі, зокрема і в людській історії, немає нічого вічного. Все перебуває у русі, розвивається, виникає, живе і гине. Загинув і Рим. Учені різних часів і народів написали багато праць, досліджуючи причини падіння Риму: внутрішні та зовнішні, суб'єктивні й об'єктивні, економічні та політичні, соціальні й військові.

Не викликають сумніву такі причини, як загострення  до крайніх меж класових та соціальних протиріч між вільними і рабами, між різними прошарками в середовищі самих вільних людей, зокрема зневажливе ставлення знаті до низів, їх потреб, життєвих проблем, суспільних питань, інтересів народних мас загалом. Отже, це: разюча прірва між розбещеною, розніженою знаттю і трудящими масами; безперервна боротьба за владу між самою знаттю; постійне намагання римлян захопити все нові землі, підкорити все більше народів; нещадний визиск нових земель і народів, які, в свою чергу, неодноразово повстають проти поневолювачів — римлян, ведуть невпинну боротьбу за звільнення; натиск на Рим так званих варварів — навколишніх племен і держав, який Рим врешті-решт не зміг стримувати; гостра криза рабовласницького способу виробництва, що віджив свій вік, став гальмом соціального розвитку, гальмом прогресу.

Побудована на підвалинах рабства, Римська держава  існувала за його рахунок, і як тільки рабство почало зникати, поступаючись прогресивнішим соціально-економічним відносинам, вона була приречена на загибель, оскільки до нових умов пристосуватися не могла.

Вплив римського  права на розвиток правових систем світу. Римська держава залишила надзвичайно глибокий слід в історії розвитку народів Європи й світу, їх державності, права, культури, мистецтва, архітектури, історії та багато іншого. Римляни дали людству численні зразки іноді доведених до досконалості ланок державного механізму, розвиненої політичної системи тощо. Багато державних термінів, понять, інститутів, введених римлянами, використовували наступні покоління. І хоч падіння Західної Римської імперії супроводжувалось руйнуванням продуктивних сил, економічної інтеграції, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, занепадом культури, проте саме в цій державі були закладені основи нового, прогресивнішого суспільства — феодального.

Велике значення у загальному розвитку юриспруденції  мало й римське право. Проте одна його частина — право публічне — фактично не пережило Римської держави. Збереглися тільки окремі його інститути, окремі поняття — сенат, консул, імператор, окремі положення в галузі злочинів і покарань, організації та діяльності державних органів, судів тощо, які були сприйняті в державотворчій і законодавчій практиці держав пізніших часів.

Водночас римське  приватне право пережило Римську  державу і мало величезний вплив  на розвиток наступних правових систем — Се-

редньовіччя, Нового і Новітнього часів. Це була найдосконаліша система права, що ґрунтувалася на приватній власності. До логічних меж можливого в ньому були розроблені засади найбільшої свободи господарського самовизначення, приватної власності, її правового забезпечення.

Поряд з правом власності юридично майже досконалу, технічну і чітко розроблену регламентацію  набули зобов'язальні відносини, зокрема ті, які виникали з договорів. Розробкою вчення про договори римські юристи повністю задовольнили потреби зростаючого торговельного і взагалі ділового обігу. Тому вчення про договори багато в чому зберегло своє значення і для нашого часу.

Право приватної  власності знайшло логічне завершення в спадковому праві. У ньому були детально врегламентовані умови спадкування за законом і за заповітом, чітко проводився принцип свободи заповітних розпоряджень з деякими обмеженнями на користь найближчих родичів.

Після падіння  Риму римське приватне право зберігало  свою чинність, оскільки колишні римські  громадяни продовжували вже в  новостворених державах залишатися під дією римського права. Серед  римського населення поселялися і варвари, які хоч і мали своє право, але не таке досконале, і воно зазнавало впливу більш розвиненого  римського права. У "варварських" державах почали з'являтися нові законодавчі  обробки римського права, зокрема "Римські закони вестготів", або "Вестготський збірник" короля Аларіха II (506 р.), згодом "Бургундський збірник римського права" (VI ст.), "Есіісгит ТЬеосІогісі" (VI ст.) в Остготській державі та ін.

Рецепція римського  права. В ХІ-ХИ ст. у Західній Європі розвиваються внутрішня і зовнішня торгівля, товарно-грошове господарство, зростає значення міст. Розвиток продуктивних сил вимагав гнучкої, розвиненої, пристосованої до нових умов правової системи, значно розвиненішої, ніж консервативне і бідне за змістом феодальне право. Виходом з цієї ситуації стало одне з найсвоєрідніших явищ людської державно-правової історії —рецепція, тобто відновлення дії римського права (найперше — приватного). Рецепцію ще розуміють як запозичення однією чи декількома державами більш розвиненого права іншої держави. Отже, починаючи з XII ст. рецепцію римського права в Європі зумовили насамперед розвиток промисловості й торгівлі, приватної власності загалом, зародження капіталістичних відносин, що потребувало їх юридичної регламентації, правового забезпечення. Римське право з його високими досягненнями в галузі юридичної техніки, з точністю і чіткістю визначень, формулювань, логічною послідов- ністю викладу в поєднанні з дохідливими практичними висновками якнайліпше відповідало новим вимогам. Воно стало незаперечним авторитетом у регулюванні нових правовідносин, оскільки в умовах феодальної роздробленості численні суперечливі, дріб'язкові, сугубо місцеві норми звичаєвого феодального права не відповідали економічним вимогам розвитку суспільства.

В рецепції римського  права найбільше були зацікавлені  купці, банкіри, торговці, котрі побачили в цьому визнання і закріплення необмеженої приватної власності, вільної від феодальних обмежень і дріб'язкової регламентації, свободу договорів і завершену систему врегульованих договірних відносин.

У римському  праві в розвиненому вигляді  містилось усе те, чого стан середньовічних міщан домагався у феодальній державі.

Королі, імператори та інші правителі також підтримували рецепцію римського права. Дотримуючись римського права, королі та їхні юристи відстоювали необхідність єдиної міцної влади, централізованої держави, єдиного законодавства, єдиної міри, ваги, фінансової системи та ін. Вони доводили, що саме король має бути верховним правителем держави, виступали проти всевладдя і сваволі феодалів, верховенства церкви у світських справах та ін. Але й самі феодали використовували формули римського права з метою захоплення селянських і общинних земель, встановлення своєї необмеженої приватної власності на землю, всебічного захисту цього права. Вони вбачали у нормах римського права обґрунтування для закріпачення селян і збільшення феодальних повинностей.

Рецепція римського  права меншою чи більшою мірою  захопила всі країни Європи, навіть віддалені Англію чи Росію, де його вплив відчувався через дію церковних  судів, які, вирішуючи справи своєї  об-ширної юрисдикції, користувалися римсько-візантійськими кодифіка-ціями, через Литовські статути XVI ст. і правові збірники прибалтійських губерній та Царства Польського.

Значним був  вплив римського права на правову  систему України, де діяли ті самі Литовські статути, магдебурзьке право. З використанням норм та інститутів римського права тут проводили свої кодифікації: "Суд та розправа" Ф.Чуйкевича, "Права, по яких судиться малоросійський народ" та ін.

У деяких країнах  до ХУ-ХУІ ст. римське приватне право  було ре-цептоване майже в повному обсязі, наприклад, у Німеччині. Закон 1495 р. у Німеччині прямо наказував судам керуватися римським правом (і правом римсько-католицької церкви, тобто канонічним правом).

Об'єктом рецепції були не всі джерела і збірники римського права, а переважно  завершена і вичерпна Кодифікація  Юстиніана, відома в Європі під назвою Согрш щгіх сіуіііз.

Спочатку римське  право мало зазвичай субсидіарне (допоміжне) значення, тобто воно застосовувалось  здебільшого лише тоді, коли те чи інше питання не розв'язувалося прямими  нормами місцевого (даної держави) права. Але обмеженість, бідність і розбіжності феодального цивільного права фактично приводили до того, що римське приватне право набуло домінуючого значення. І навпаки, в галузях державного, кримінального і процесуального права рецепція мала значно менше значення, бо в цих галузях права у середні віки вже були розроблені нові закони, нові інститути або існували свої звичаї.