Держава і право стародавнього Риму

від зловживання  влади.

У 509 році до нашої  ери в Римі пала царська влада, була проголошена

аристократична  республіка

З перших же днів їй довелося винести інтервенцію  етрусків, що мріяли

відновити на престолі свою династію і тим самим поставити  Рим у

залежність від  себе. Імена римських героїв учасників  цієї війни 

назавжди ввійшли  в історію 

Вже в 5 у до нашої  ери Рим починає проводити  свою агресивну політику на

Апеннінскому півострові.

      Це  держава багато в чому нагадувало Сполучені Штати Америки в  Древньому

Світі, особливо у свій республіканський період. Будучи передовим за

формою правління, Рим намагався диктувати свої умови різним слабким

елліністичним державам, при цьому не рідко заявляючи  про захист прав

місцевого чи населення  ж під приводом звільнення будь-якого  народу від

влади тирана. При  цьому часто звільнивши ці країни, римляни навічно їх

окупували.  

Консул - вища державна посада, обиралося відразу двоє. За законом 180

року консулом міг стати чоловік що досяг 43 років.

Диктаторів призначали консулами, за пропозицією сенату, звичайно в

критичне для  республіки час. Пізні диктатори  Сулла, Цезар фактично

представляли  із себе монархів.

Претор-глава  судової влади республіки, обиралося  шість преторів терміном

на рік, у пізніші  часи їх стало більше. За законом 180 року, претором

міг бути обраний  чоловік що досяг 40 років.

Трибун народно-посадова особа права плебеїв, що захищали, від зазіхань

патриціїв, обирався з490 року.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Джерела римського права

Поняття та види джерел права. В юридичній літературі багатьох країн світу з римського  права, що накопичувалася більш ніж  дві з половиною тисячі років  з моменту заснування римської держави  даються різноманітні визначення терміну "джерело права". Це поняття  має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело  змісту правових норм, в другому  – це спосіб, форма утворення  норм права, і в третьому – джерело  пізнання права, як явища.  
 
Зміст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо, Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в правових нормах тих часів чітко прослідковується тенденція щодо захисту інтересів пануючого класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало і тому, своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, захищали різними засобами права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму. 
 
Друге значення терміну "джерело права" дає зрозуміти яким шляхом певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були: а) звичаї (в архаїчний період); б) закон (в республіканський період – постанови народних зборів; в період принципату – постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом всього публічного та приватного права; в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція). 
 
Третім значенням поняття "джерела права" є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця – бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). В другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм праві на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами та прослідити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму. 
 
Звичаєве право та закон. В Інституціях Юстиніана наводиться різниця між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право – це закон та інші норми, що видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах. Неписане право – це норми, що складаються на практиці в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні не визнаються державою та не захищаються нею, вони залишаються звичаями.  
 
Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них розрізняються наступні: mores maiorum (звичаї предків) – звичаї, що зберігалися і охоронялися понтифіками, usus (звичаєва практика), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів. 
 
В республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н.е., що відмінив продаж в рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н.е. про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е. про обмеження заповідальних відказів та ін.  
 
В період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито проголосити кінець республіканського устрою, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди приймав їх пропозиції. Закони, що видавалися сенатом називалися сенатусконсультами (senatusconsulta).  
 
За встановлення монархії був проголошений принцип: "все, що бажає імператор має силу закону", а сам імператор "законами не пов’язаний" (D. 1.3.31). Імператорські закони носили назву "конституцій" та поділялися на 4 види: едикти – загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти – розпорядження по окремим справам (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати – інструкції, що імператори давали своїм чиновникам; декрети – розпорядження по спірним справам, що розглядав імператор. В період абсолютної монархії імператорські закони називалися "leges". 
 
Едикти магістратів. Термін "едикт" походить від латинського dicere (об’являти) і спочатку означав усне рішення магістрату (посадова особа в Стародавньому Римі) по певному питанню. Поступово едикти починають містити певну програму діяльності посадової особи, яку проголошують магістрати при вступі на посаду. Особливо це стосувалося преторів (міського, а з 242 р. до н.е. і перегринського). Преторські едикти були присвячені способам і принципам здійснення правосуддя, а загальні процесуальні правила виставлялися ним на спеціальних побілених дошках. Претор мав повноваження, які дозволяли йому розібравшись в суті справи дати вказівку судді як її вирішити, або ж розглядати справу самому і за допомогою спеціальних преторських засобів захистити права особи. Причому, претор користуючись принципом справедливості міг інтерпретувати певні норми таким чином, що вони регулювали ті правовідносини, які ius civile не регулювало. Тому юрист Гай зазначав, що едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найбільш повне право "amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini" (Gai., 1.6).  
 
Поряд з преторами, що мали загальну юрисдикцію, спеціальна юрисдикція надавалася курульним едилам (aediles curules) – магістратам, що відповідали за порядок в місті. Едили також мали право видавати едикти.  
 
Едикти магістратів отримали особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н.е.) затвердив новий вид процесів – per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, що не передбачалися ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами. Пізніше претор почав заповнювати прогалини в цивільному праві. Нарешті, едикти претора стали включати такі пункти, що були спрямовані на зміну або виправлення норм цивільного права, але претор не міг відміняти норми ius civile. В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile створилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки в основному воно ґрунтувалося на преторських едиктах. Преторські едикти досить часто запозичувалися і правителями провінцій для видання власних. 
 
Діяльність юристів. Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше, перший консул із плебеїв - Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.  
 
Більшість римських юристів належали до пануючого класу і тому займали досить високе службове становище. Не дивлячись на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов’язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права фактично стала самостійною формою правоутворення.  
 
В період принципату позиції юристів ще більш укріплюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того, щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, деяким юристам надається право надавати офіційні консультації (ius publice respondendi). Ці консультації були обов’язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою. 
 
Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondere (давати відповіді). Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. При здійсненні своїх повноважень юристи надавали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere відноситься до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому у якості адвоката. Самою типовою функцією юристів було respondere – виказувати свою думку з приводу різноманітних питань, що задавалися приватними особами. Автентичність авторства забезпечувалася або печаткою, або особистим листом юриста до судді, або ж свідченням осіб, що були присутні на консультації. 
 
Кодифікація римського права. Досить велика кількість та різноплановість нормативного матеріалу, що накопичився в Стародавньому Римі обумовили започаткування в імперський період цілої низки кодифікацій. Перші спроби кодифікацій були зроблені приватними особами в Codex Gregorianus, що об’єднав конституції від Андріана (ІІ ст. н.е.) до кінця ІІІ ст. н.е. та Codex Hermogenianus, що доповнив попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н.е.). 
 
Перша офіційна кодифікація відбулася в V ст. н.е. Імператор Феодосій ІІ видав Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія) в якому були зібрані і систематизовані імператорські конституції починаючи з Костянтина. Конституції, що з’явилися після прийняття кодексу отримали назву новели Феодосія. 
 
Але найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, що була проведена в першій половині VI ст. н.е. за часів правління Юстиніана. Кодифікація була проведена для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства. Про свідчить ліквідація стародавніх ритуалів на зразок mancipatio, emancipatio, cretio.  
 
Для здійснення кодифікації імператором створювалися спеціальні комісії. Першим результатом цієї роботи в 529 році став так званий Кодекс першого видання, який до нас не дійшов. В 533 році був складений та обнародуваний збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів під назвою Digesta або Pandectae. Збірник отримав загальнообов'язкове значення та складався з 50 книг, що поділялися на титули та фрагменти. Дігести поєднують витяги з 275 творів 38 юристів. 
 
В тому ж 533 році був виданий підручник з римського права, який, однак, отримав силу закону. Він називався "Інституції" та був складений на основі інституцій Гая.  
 
Разом з зазначеними роботами, з метою вирішення найбільш спірних питань в галузі цивільного права, був переглянутий Кодекс першого видання, внаслідок чого в 534 році з’явився Кодекс нового видання, що зберігся до наших часів. Кодекс складається з 12 книг, що поділяються на титули. 
 
При здійсненні кодифікації комісії мали право частково змінювати норми для пристосування їх до умов тогочасного суспільства. Такі зміни отримали назву інтерполяцій.  
 
На момент правління Юстиніана існувало три збірники – Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився і імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права). 

Криза рабовласницького способу виробництва. Криза рабовласницького ладу

У класичній  стадії рабовласницької формації  древньо римського суспільства (оскільки тільки там античне рабство досягло найбільшого розкриття), можна помітити, що найбільші рабські повстання   перше і друге сіцілійські повстання, рушення Спартака   спалахнули саме в період функціонування самих зрілих форм рабства, в епоху кризи цих форм і їх відмирання. І навряд чи те було випадковістю.

Саме в період функціонування найбільш зрілих форм даної формації, класичній стадії рабства формується основна класова  суперечність, але і воно знаходиться  не в статичному стані, а виступає як необхідний вияв всієї класової структури, тобто виражає головний антагонізм, незважаючи на всі спроби державних інститутів локалізувати і знешкодити  його руйнівні впливи.

Якщо в період класичного рабства місто домінувало над сільською округою і античну  цивілізацію загалом визначити  як міську, то натуралізація господарства, скорочення товарно-грошових відносин в зв'язку з поширенням латифундій привели до розриву зв'язків між  містом і іншим господарством, до занепаду міст, переміщенню центра тягаря економічного життя в село, в латифундії магнатів.

Занепад античних міст, який викликали нарівні з  іншими причинами розорення товарних вілл, поширення латифундій, розрив виробничих зв'язків, між міським  і іншим господарством, зміцнення  автономного положення латифундій, вів до скорочення міського населення, зокрема його паразитичних прошарків, створював умови для повернення міських жителів в село до продуктивного  труда землероба.

Таким чином, панування  латифундій з децентралізованим  колонатним землеробством по всій імперії готувало заміну рабовласницьких відносин, що базувалися на економічній єдності товарних вілл і міського центра, новими виробничими відносинами, основою яких було автономне існування великого по території маєтка з дрібним землекористуванням виробників, залежних від пана, як правило, наділеного політичною владою над ними.

Однак розвиток продуктивних сил  і всього суспільства, яке відкривалося в рамках латифундіального виробництва, не можна розуміти спрощено, як прямолінійне сходження у всіх галузях економіки. У області сільського господарства панування латифундій і дрібного землеробства в технічному і аграрному відносинах означало крок назад в порівнянні з періодом панування товарних рабовласницьких вілл.

Приходило в  занепад і ремісниче виробництво, затухало міське життя. Але в цьому  занепаді античної цивілізації не можна  бачити тільки загибель і руйнування. Гине античне суспільство, рушається його економіка,  його цивілізація і культура, розчищається місце для виходу на історичну арену іншої цивілізації.

Занепад античних міст, який викликали нарівні з  іншими причинами розорення товарних вілл, поширення латифундій, розрив виробничих зв'язків, між міським  і помісним господарством, зміцнення  автономного положення латифундій, вів до скорочення міського населення, зокрема його паразитичних прошарків, створював умови для повернення міських жителів в село до продуктивного  труда землероба.

Рим в III в. був  буквально приголомшений найсильнішою кризою, що охопила економіку, суспільні  відносини, державність і навіть культуру. Рабовласницьке суспільство  і держава буквально стояли грані  загибелі.

Ослаблення авторитету імператорської влади, політична анархія, свавілля армії і бюрократії, тобто  важкі наслідки політичної кризи, що охопили Імперію, самі, в свою чергу  були виявом серйозних соціально-економічних  змін в римському суспільстві. У  кінцевому результаті вони були викликані  кризою рабовласницького способу виробництва, вичерпанням закладених в йому потенційних  можливостей для розвитку господарства і культури.

Конкретним виявом економічної кризи III в. були скорочення робочої сили (із за епідемій, мобілізацій  у арміях, що все збільшуються ), запустіння посівних площ, падіння врожайності, відмова від інтенсивних культур  винограду і оливок на користь  екстенсивного хліборобства, погіршення якості ремісничих виробів, розорення  ремісничих майстерень і загальне скорочення їх продукції. Господарський нелад, нестабільність політичної обстановки вели до занепаду торгівлі, що доповнювало  розлад грошового обігу, що виразився  у в псуванні монети і її знецінення.

Криза сільського господарства, ремесла і торгівлі завдав сильного удару по містах як економічних і культурних центрах, привела до загасання їх господарської  діяльності, скорочення населення, запустіння.

Зубожіння міст і розорення їх жителів, несучих  важкий тягар податків, викликали  масову втечу в сільську місцевість, де до III в. пануючим типом виробництва  став величезний маєток   латифундія, що обробляється колонами, що має в  своєму розпорядженні власні ремісничі  майстерні з натуральним господарством, слабо пов'язаним з міським ринком.

У структурі  пануючого класу починає втрачати своє значення його основа   муніципальне рабовласництво, а на перший план виходить прошарок великих латифундист, земельних  магнатів, контролюючих обширні території і численне населення, що мають в своєму розпорядженні значні запаси продукції і мало пов'язаних з сусідніми муніципіями.

Загальна криза  рабовласництва охопила і колишню  структуру культурних цінностей, підготував основу для формування нового світогляду.

Однак рабовласницька система ще не зживуться всіх своїх  внутрішніх можливостей. Тому на рубежі III - IV вв. римське суспільство і держава відновлюються на колишній, хоч і трансформованій основі і переживає процвітання    протягом    всього IV в. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Принципіат та домінант

У ІІ ст. до н.е. після  перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над  усім Середземномор’ям. За-войовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалось не менше ніж в один мільйон сестерцій. 
Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжува-вся прямо протилежним процесом розорення римського се-лянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. 
Неминучим результатом цього процесу було крайнє за-гострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і вели-ким землеволодінням. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів. 
У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності, – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га). Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі. 
Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змісти-ти народного трибуна Октавія, який наклав вето на законо-проект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство на-родного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очі-кувати, проведення реформи було фактично призупинене. 
Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Вида-тний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Ті-берія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Було проведено зниження цін на хліб, організовані землеробські колонії на завойованих землях. Але Гая Граха, як і його брата, було вбито. 
Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Тому був можливий її пе-реділ. Цією можливістю скористується в свій час і Юлій Це-зар. Але вже у 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, який встановлю-вав, що будь-хто, хто має не більше 30 югерів землі (8,5 га), може вважати її своєю власністю. 
Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки. 
Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства. 
Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами прав-лячого класу розгорілась з новою силою. 
Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ‘‘видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів. 
Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.). 
 
Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату 
Головною причиною встановлення імперії було різке за-гострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії. 
У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.  
Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію. 
Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії. 
У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імпера-тора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була за-безпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цен-зор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Йо-го образа прирівнювалась до образи римського народу. 
За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією. 
На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним зна-ряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його за-сідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у вихвалянні принцепса. 
Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську. 
Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання ма-ли формальний характер. Причетність громадян до управлін-ня державою стала фікцією. 
Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа. 
Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. 
Були введені посади: 
– префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; 
– начальника постачання продовольством. 
У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. 
Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників. 
За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. 
Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії. 
Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою. 
Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу ви-щу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чи-новників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання від-купників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась. 
Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням. 
Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми. 
Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали. 
Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств. 
До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням. 
Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст. 
Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії. 
Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів. 
Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення. 
Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рі-шення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відпові-дальність за охорону громадського порядку в столиці. У про-вінціях служба безпеки та охорони громадського порядку бу-ла в руках легата. 
Заворушення рабів та інших пригноблених верств насе-лення придушувались за допомогою зброї преторіанських ко-горт. 
Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії. 
Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь. 
За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імпе-рії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі кон-силіум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна. 
Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реформи Діоклетіана та Константина

Римській імперії  вдається на певний час вийти зі стану кризи. Імператорська влада  знову зміцнюється. З 284 до н. е. в  Римі встановлюється домінат (від латин, dominus - пан). Це уже відверто монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною професією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

Реформи розпочав імператор Діоклетіан (284-305), син вільновідпущеника, проголошений військом імператором. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію (пізніше до 120), що об'єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетрархія») і призначає собі співправителів, два августы - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префектури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири співправителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол. Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба.