Чеська громада на ториторії України

2.4. ПЕРШЕ ЧЕСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ НА ДУБЕНЩИНІ – ЛЮДГАРДІВКА

           Людгардівка- перше село створено чехами на Дубенщині. У 1863 році, коли відбулося скасування кріпосного права, на Волині з’явилися перші чеські поселення. Того ж року 17 сімей з Богемії оселилися при селі Дагорнивицях Дубенського повіту і утворили Людгардівку, але  лишилися при цьому австрійськими підданими.У 1867 році це переселення набуває масового характеру, тому що Санкт – петербурзький уряд надав емігрантам з Чехії значні пільги, головними з яких було – звільнення на 20 років від усіх повинностей, в тому числі й від військової служби. На ці ж роки припадають ріст безземелля серед селян в Чехії, посилення гніту німецько – австрійської бюрократії, переслідування інакодумців, що поривали з офіційною католицькою релігією, і звернення до вчення Яна Гуса. Зросла чеська еміграція, насамперед в Америку, але все більше привертала увагу Волинь, де земля була в десять разів дешевша – при добрій родючості, а ще – близькість до Батьківщини.Завдячуючи нашим землякам – краєзнавцям, які активно беруть участь у пошуковій та дослідницькій роботі волинського краю, ми не лише можемо поповнити багаж своїх знань, але й відкрити суть та значення певного періоду, вивчити його історію, розвиток усіх сфер діяльності.  Особлива вдячність – Марії Степанівні Солдатюк, педагогу за фахом, краєзнавцю, яка впродовж багатьох років підтримує зв’язки з Чехією та громадськими організаціями. Це вона передала у фонди Заповідника м. Дубна листи та фотокартки сімей, які проживали в селі Людгардівка до від’їзду у 1947 році в Чехословаччину. У цих листах викладені спогади очевидців про їхні родини, чим вони займалися, де навчалися, де працювали, про соціальну структуру села, суспільно – громадське та духовне життя чехів. Як приклад – наведу цитати із даних листів.

      Лист Антонії Крейчової з Татеніц від 25 лютого 2003 р.: Мій батько,1894 року народження, в 1896 році переїхав зі своєю родиною з м. Кутна Гора (Чехія) в Людгардівку. Скрізь були ліси, які належали графині Шуваловой. Коли проїжджала графиня своїми землами, то моя тітка заговорила до неї по – чеськи. Графині це сподобалося, і вона частину землі подарувала цим чеським родинам (було чотири сімї). Ліси вирубали, викорчували, і кожна сімя побудувала собі будинок. Жили спокійно, господарювали на землі. Сільськогосподарські машини привезли з Чехії.

      В Людгардівці була майстерня,  де вчились хлопці на слюсарів  по ремонту сільськогосподарських  машин, діяла капела, яка налічувала 12 осіб, керував нею – Ян Долежал.  Село нараховувало 72 двори, жителі  розмовляли по – польськи. Працювали  магазин і лавка, де продавалось м'ясо (різнина). До костела, в аптеку і за більшими покупками їздили до Дубна.

      Мій дідусь був призваний до  армії під час Першої світової  війни, на якій і загинув.  Бабуся , з трьома дітьми господарювали.  Батько, Вацлав, одружився і хазяйнував в Людгардівці та торгував худобою. У мене було три сестри і один брат. Тато виділив кімнату для школи, навчання в якій велося польською мовою і лише до 4- того класу.

      Під час Другої світової війни  німецькі війська окупували Людгардівку і Дубно. Мене, а також ще 20 хлопців і дівчат забрали і вивезли до Німеччини на примусові роботи. Коли у 1944 році прийшла армія Л.Свободи, то всіх, особливо – чоловіків, забирали до ії лав.

      1947 рік. Ми виїхали назавжди  до Чехії.

      Лист Антоніна Кліма з Нейдека від 13 березня 2003 р.:Коли я видїздив з України, то мені було 16 років, але до цього часу стоїть перед очима життя в селі – так, як воно йшло.Інші спогади будуть про те, що я почув від старших.

      Мій дідусь, Іван Кліма, народився в Чехії в Рогозному біля Полички 1854 року. В Україну з батьками переїхав 1868 р., коли йому було лише 4 роки. Після війни, у 1947 році, повернувся з нами в Чехію і в тому ж році помер. Отже, він був одним з небагатьох, хто в Чехії народився і в 79 років повернувся назад на Батьківщину.

      Спочатку життя було дуже важким. Потрібно було спорудити будинки  і створити господарство. Виживали  чехи від заняття сільським  господарством, але були і ремісники.  В селі була слюсарська майстерня  – володів нею пан Чапек, кузня – пана Шейбла, токарна майстерня – пана Вашата, цегельня – пана Коломазника, а також хмілярня – пана Копта. Були і дві танцювальні зали – пана Копти і пана Свободи, крамниця з продовольчими товарами – пана Власика. Також працювали пожежна команда і майстерня з ремонту зброї. Школи в Людгардівці не було, і тому за Польщі вчилися в Іванні, а до старших класів ходили в Дубно. Відкрили школу тут лише під час Другої світової війни німці, у 1941 р.,один клас. Село Людгардівка за розміром було невелике і нараховувало 40 – 48 осель. Старосту обирали самі, який і наводив порядки. Як і у кожному селі, були родини заможні і бідні. Тут жили чехи, аж в 1935 році приїхав українець, котрий купив дім і господарство у Свободи, який пізніше емігрував до Америки. Всі мешканці села жили дружно. Було то життя , як згадую, досить бідне, але веселе. Найгіршими були 1939 – 1943 рр., коли нас застала війна, тож знущались як росіяни, так і німці. До рейху забирали молодих людей на роботу. У1943 – 1944 рр. всіх хлопців та чоловіків забирали до армії Свободи, тому й настали важкі часи для чеських родин, які залишились без чоловіків, і всі турботи лягли на плечі матерів з дітьми.

      Про свою сімю. Тато – Станіслав,  мама Антонія, три сини і  одна дочка. Тато був столяром. Він завжди знаходив собі працю на зведенні будинків, трудівся також  в Луцьку на будівництві мосту. Вдома робив різні речі з дерева, меблі. Крім того, ми мали три гектари землі, коня і дві корови. Так утримувалася вся сімя. Тато раніше ніж одружитися, в 1925 – 1927 рр. служив у польській армії. У1944 р. пішов в армію Л.Свободи, а після війни у 1945 році додому в Україну не повернувся, залишився в Чехії. В 1947 році в лютому ми з родиною від’їхали першим транспортом з України до Чехіі.

      Лист Лібуше Сівульської від 14.03.2003р.: Багато Вам не допоможу, тому що народилася в 1929 р., і дечого не знаю. З переказів своєї бабусі згадую, що чехів покликала туди княгиня, котра жила в Дубні, і наказала поставити тимчасові деревяні бараки для чеських переселенців, в яких жило по кілька родин. Всі ходили до лісу корчувати дерева, щоб побудувати собі хати – так і заснували нашу Людгардівку.

      Мого прадіда звали Йосип Свобода,  був одружений, ф у них була  донька. Перед Другою світовою  війною наше село налічувало 65 дворів, біля 260 жителів. Також було два магазини, один трактир (заїжджий двір), танцювальний зал і пожежна команда. Жили спокійно, але під час війни сусід боявся сусіда, бо часи вже були такі. Жилося важко, тому що робили все вручну і починали з нічого. Щоденна важка праця, яка виснажувала людей, заставляла їх відмовляти собі у всьому. В селі був і оркестр духової музики. Капелу, якою керував Долежал, знали в цілому краї. Особливою подією в чехів було Храмово свято – « Посвіцені », яке шанувалось та відзначалось по – особливому. Також дотримувались звичаїв та традицій, які привезли з собою з Чехії. З 1946 року я жила у тітки в Дубні і ходила до артілі вчитися шити. У 1947 році, коли мені було 18 років, я виїхала до Чехії.

      Таким чином, аналізуючи вищенаведені листи, ми приходимо до висновку, що життя та діяльність переселених чехів на Волинь вплинули не лише на національно – культурні традиції, а й на громадську і суспільну діяльність даного регіону. Також вони зуміли зробити вагомий внесок в окремі галузі промисловості і сільського господарства.⁴¹ 
 

Розділ 3. Чехи в другій половині ХХ ст.. в Україні

   Масові репресії, процеси зросійщення, що охопили Україну, значно загальмували розвиток чеського шкільництва. Наступна хвиля репатріації чехів була викликана Другою світовою війною. Так, у складі Чехословацької окремої бригади були й мешканці України чеського походження, котрі, дійшовши до своєї батьківщини, там і залишилися. У повоєнний час чеські навчальні заклади на території України вже не існували, лише у двох університетах — Київському та Львівському діяли кафедри слов’янської філології, які забезпечували підготовку фахівців-славістів. І, нарешті, третя хвиля репатріації чехів була зумовлена Чорнобильською аварією 1986 р., коли частина сіл Житомирщини, зокрема Мала Зубівщина та Малинівка Малинського районів опинилися в зоні підвищеної радіації. Останнім часом можливості для культурно-освітнього розвитку чехів в Україні збільшуються. Якщо на початок 1993/94 навчального року у загальноосвітніх навчально-виховних закладах України чеську мову факультативно вивчали 27 учнів, то на початок 1994/95 навчального року—вже 129 учнів. Етнокультурні інтереси чехів в Україні представляють всеукраїнське і регіональні національно-культурні товариства, що тепер активно діють у Львівській, Волинській, Закарпатській, Рівненській та Одеській областях.

      За переписом населення на 12 січня 1989 р. в Україні налічувалось 9122 чехи. У 1959, 1970 і 1979 роках їх чисельність відповідно була 14539 осіб, 12073 особи і 10589 осіб. Отже, в 1989 році проти 1959 року їх кількість істотно зменшилась з різних причин (на 5417 осіб). Виявляється чітка тенденція до зменшення кількості чехів у нашій країні (майже в 1,6 раза). Одним з чинників зменшення кількості чехів в Україні після Другої світової війни є їх репатріація до Чехії з нашої держави за угодою від 1946 року між колишніми Чехословаччиною і Радянським Союзом. Безумовно, має місце і прцес асиміляції чехів.

Чехи  нині в Україні є здебільшого  міським населенням, хоча ще в 1959 році переважало сільське населення (таб.1).       

          Чехи проживають у різних частинах  України. Найбільша їх кількість  є в Житомирській області. На 12 січня 1989 року численність чехів  тут становила 1835 осіб, або 20,1 % від сумарної їх кількості  у всій Україні. В 1970 році  їх було 2343 особи, у 1979 – 2237 осіб, тобто за три наведені роки має місце неухильне зменшення. У 1989 році число чехів проти 1970 скоротилось на 508 осіб, або в 1,3 раза. Їх частка в населенні Житомирщини дорівнює 0,1%. На етнічній карті вони позначені на північному сході області поблизу м. Малин , в якому активно діє Чеське культурно-освітнє товариство «Малинівське».⁴²

       За останнім переписом населення  1989 року, у Вінницькій області  було лише 612 чехів ( 0,035 % до всього  її населення). Вони мешкають на  півночі її області.⁴³

                                                                                                        Таблиця 1

         Розподіл чехів України між  міськими і сільськими поселеннями

                                           В 1959 – 1989 роках, (в %) 
 

Певний  інтерес представляє мовна ситуація серед українських чехів ( табл..2).

                                                                                                              Таблиця 2

     Розподіл українських чехів за  мовою в 1959 і 1989 роках 

         За оцінкою чеха Євгена Топінки,  жителя м. Львова, голови суспільно-культурного  товариства « Чеська бесіда»  з 1996 року у Львівській області живе близько 500 осіб чеського етносу, у тому числі у Львові десь 250 осіб. Назване товариство засноване у 1867 році. У 1939 році воно припинило своє існування , а в1990 році відродилось. Товариство досить активне. Організовує вечори і концерти, виставки , конференції, зустрічі з українськими митцями, вченими, туристами тощо. Членами « Чеської бесіди» опублікована цікава праця «Чехи в Галичині». У ній йде мова і про президента Чеської Республіки Вацлава Гавела, який кілька разів перебував у Львові , зустрічався з членами Товариства, є його почесним членом.⁴⁴