Англійська буржуазна революція XVII ст.

Найважливішою передумовою  суспільно - політичного конфлікту  стали релігійні протиріччя. Політика абсолютистського уряду була спрямована на зміцнення позиції англіканської церкви й практично на примус суспільства брати участь у культі державної церкви. Були розширені склад і повноваження Високої комісії, вона отримала право розгляду взагалі будь-яких релігійних справ, цензурних питань, з 1613 р. - навіть скарг дружин на невірність чоловіків. Примусовість релігійної політики поширилася й на іноземців, що тягло розрив фінансових і торговельних відносин з Голландією, настільки важливих для Англії тієї пори.

У той же час з XVI в. в  Англії, особливо на півночі, у Шотландії зміцнилося становище протестантизму, кальвінізму. Склалася особлива ідеологія - релігійна та політична одночасно - пуританізму, прихильники якої не приймали державно-підконтрольної церкви й священиків, наполягали на повнім церковному самоврядуванні громад й, у підсумку, проголошували хоча б часткове вивільнення громадянина з-під влади держави⁴. Ряд невдалих політичних рішень Якова й Карла, спроби примиритися з Іспанією на династичної основі, шлюбний союз з католицькою Францією, включаючи таємні угоди про пожалування при англійському дворі католицьким священикам, - все це викликало небувалий ріст суспільної опозиції.

Криза відносин абсолютистської  державності й суспільства знайшла конкретний вираз у  протистоянні корони й парламенту.

Яків і Карл послідовно відстоювали прерогативи корони й пріоритет  абсолютизму почав діяти на шкоду історичній конституції Англії. Практичний вплив парламенту на державні справи ослаб: з 1611 по 1640 р. парламент у цілому не засідав і двох років. Корона воліла обходитися без парламенту, тому що зустрічала в ньому постійну опозицію. І не могла обходиться без схвалених парламентом податків і субсидій, тому що опозиційне населення відмовлялося платити податки, і суди займали в цьому двояку позицію, дотримуючись принципів «загального права».

У жовтні пройшли вибори нового парламенту, а 3 листопада 1640 відкрилися його засідання. Цьому парламенту призначено було стати Довгим. З початком його засідань почалася по суті нова глава  англійської історії - історії Великої  соціальної революції.⁵

 

 

3. Перша громадянська  війна.

 

 

Щоб захистити себе від несподіваного наказу про розпуск, Довгий парламент прийняв два важливих акти: так званий трирічний акт, що передбачає регулярне скликання парламенту кожні три роки незалежно від волі короля, а також акт, відповідно до якого даний парламент не може бути розпущений інакше як за його власному рішенням.

Влітку 1641 року парламент  розганяє політичні трибунали абсолютизму - Зоряну палату і Високу комісію.

Скасовується юрисдикція Таємної ради й обмежується її компетенція взагалі.

Узаконюється, що ніякий податок і ніякі мита не можуть бути стягнені без згоди парламенту.

Проголошується незалежність суддів від корони і їхня незмінюваність.

У відчайдушній спробі зупинити революцію Карл 1 особисто звертиється в нижню палату з вимогою видачі лідерів опозиції, але зазнає невдачі.

І з середини 1641 р. через всі конфронтації, Довгий парламент бере на себе виконання урядових функцій. Парламент самовільно розпоряджається скарбницею й військовими справами.

Довгий парламент повідомляє про розпущення королівської армії  й створює парламентську. У парламентській армії висунулася плеяда талановитих  генералів. Одним з найбільш видних став Олівер Кромвель (1599 - 1658).

У 1646 р. Карл 1 змушений був  здаватися шотландцям, а ті видали його парламенту.

Перемога парламенту в  громадянській війні не відкрила масам знедолених доступу до землі. Рішуче нічого не мінялося в правовому  положенні низів. Як і раніше виборчим правом при виборах парламенту користувалися  в селі тільки фригольдери з річним доходом 40 шилл, а в місті - вузьке коло повноправних міських корпорацій, а в інших випадках - платники податків.

Отже, широкі маси міських  низів, залишалися за рамками офіційно визнаного «народу Англії», тобто  представленого в парламенті. Точно  так само незмінною залишалася система  правосуддя і судочинства з її дорожнечею, підкупом, так само як і повністю архаїзована система права, до крайності заплутана і до того ж фіксована на чужоземній мові - на латині.

До літа 1646 склалися основні  конституційні вимоги левелерів. У документі, названому «ремонстрацією багатьох тисяч громадян», міститься розгорнута програма демократичного етапу революції:

1. знищення влади короля  й палати лордів;

2. верховенство влади  громад;

3. відповідальність цієї палати перед своїми виборцями - народом Англії;

4. щорічні вибори в  парламент;

5. необмежена свобода  в парламент;

6. конституційні гарантії  проти зловживання державною  владою шляхом фіксування «природжених»  прав громадян, які невідчужувані  й абсолютні.⁶

На цьому етапі революції  левелери виступили глашатаями республіканізму, заснованого на принципах народовладдя, і тим самим вказали шлях до поглиблення демократичного змісту революції.

Перемога в першій громадянській  війні і поразка монархії стимулювали  відокремлення різних ідейних і  політичних течій в колах парламентських прихильників. Пресвітеріанська більшість парламентів прагнула до досягнення угоди з королем на основі історичної конституції й підтвердження Великої ремонстрації. Індепенденти, що становили меншість в парламенті прагнули закріпити верховенство парламенту, включаючи навіть можливість установити республіку. Згідно індепенденської ідеології, свобода совісті вважалася природним правом людини, таким же, як взагалі свобода думки; парламент же повинен був тільки очолювати систему незалежних і вільних громад, які вирішували б справи представницьким чином. В роки підйому революції в армії й серед міських низів позначився й новий вплив - левелерів (зрівнювачів), лідером яких став Д. Лілльберн. Леввелери орієнтувалися на визнання народного верховенства й вільного управління народу на основі загального виборчого права.

 

 

 

4. Друга громадянська  війна й Індепендентська республіка.

 

 

У травні 1647 на зборі армії  сформувався особливий орган - Рада армії, який займався не тільки військовими  справами, але й поступово ставав інститутом державного управління.

Між різними течіями парламентської опозиції розбіжності наростали, коли в 1648 р. вибухнула Друга громадянська війна.

За підтримки левелерів  армія дозволяє собі конфлікт з Довгим парламентом. У грудні 1648 р. вона окуповує Лондон. Виробляється насильницька чистка парламенту. Зрештою залишається близько 100 слухняних армії депутатів.

Кульмінацією революції  став організований по рішенню парламенту суд над королем Карлом 1 (січень 1649), в результаті якого Карл 1 був  визнаний «тираном, зрадником, вбивцею  і ворогом держави». Суд виніс  йому смертний вирок. 30 січня 1649 при  величезному скупченні народу на лондонській торговій площі Карлу 1 відрубали голову.

Страта короля стала заключним, формально - юридичним завершенням  встановлення в Англії республіки.

Революція тріумфувала перемогу - феодальну монархію було повалено. Актом парламенту від 17 березня 1649 королівська влада оголошувалася знищеною, як «непотрібна, обтяжлива і небезпечна для блага народу».⁷ Через 2 дні її долю розділила палата лордів. 19 травня в урочистій обстановці Англія була оголошена республікою.

Вся законодавча влада  в країні належала тепер однопалатному  парламенту в особі палати громад. Виконавча влада була формально  вручена обраній парламентом строком на 1 рік Державній Раді, але з 41 її члена тільки 11 не були одночасно членами парламенту. У Державній Раді всю владу здійснювала офіційна верхівка армії на чолі з Кромвелем. Таким чином, настільки врочисто проголошена республіка на ділі була диктатурою індепендентскіх генералів, лише прикритою парламентським фасадом.

Політична система влади  була нестабільною. У складі Довгого  парламенту після 1649 р. залишалося близько 80 членів (т. зв. «охвістя»). У засіданнях і рішеннях справ брали участь ще менша кількість. Більшість з них були одночасно членами Державної Ради і Ради армії. Надзвичайно зросли авторитет й особиста військова влада О. Кромвеля.

До осені 1651 минуло 11 років  з моменту обрання Довгого  парламенту. Тим часом полишене з нього «охвістя» явно не квапилось ні із саморозпуском, ні із установленням граничного строку своїх засідань. Коли стало очевидним, що «охвістя» готує виборчий закон, яким забезпечувалося повернення його членів у новий парламент, його час настав.

20 квітня 1653 Кромвель у  супроводі військового загону  з'явився в парламент і розпустив  його своєю владою. Одночасно була розпущена і Державна рада. Її функції взяла на себе рада офіцерів, поповнена цивільними членами.

У липні 1653 зібрався так званий парламент святих (або «малий парламент» - близько 140 осіб), члени якого були або названі вищими офіцерами, або  делеговані церковними громадами.

Настрої парламенту здалися, однак, Кромвелю небезпечними.

До тих пір поки парламент  займався питанням про заміну церковного шлюбу цивільним або планував судову реформу, його ще терпіли, але, коли він замахнувся на церковну десятину терпінню офіцерської верхівки прийшов  кінець. Не без її «ради» помірна більшість «малого парламенту» 12 січня 1654 прийшла до Кромвеля і склала свої повноваження. З розпуском Малого парламенту республіка фактично була ліквідована.

Вже через 4 дні була готова нова конституція країни, так зване  «Знаряддя управління».Нова конституція, формально найбільше дбала про «поділ влади», на ділі привела до повного зосередження влади в руках протектора. Кромвель був головнокомандуючим армії і флоту, він контролював фінанси й суд, керував зовнішньою політикою й у перервах між сесіями парламенту видавав ордонанси, що мали силу закону.

Ідея писаної конституції  була новою для Англії. Конституція  від 13 грудня 1653 встановлювала зовні  республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада  «вільної держави Англії, Шотландії  та Ірландії"⁸ зосереджувалась в подвійному інституті – парламенті, знову заснованому лордом - протектором. Парламенту належали виняткові повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові закони, засновувати податки або податі. Парламент повинен був скликатися регулярно (раз на 3 роки) і самостійно. Парламент повинен був складатися не менше ніж з 60 членів, «відомих своєю чесністю, богобоязливих і гарного поводження».

Вибір на пост лорда - протектора робився Державною Радою (членів якого, у свою чергу, обирав парламент). Лорд - протектор мав право затверджувати або відкладати закони парламенту. Він користувався практично необмеженою владою у справах управління. Протектор вважався головнокомандуючим армією, йому повністю належали права в сфері зовнішньої політики. Від його імені проводилися надалі всі призначення посадових осіб. Він володів правом помилування.

Особливою статтею конституції  повноваження лорда - протектора довічно  закріплювалися за О. Кромвелем.

Видання конституції й  перебудова верхів політичної системи  далеко не усунули протиріч між суспільством і індепендентським керівництвом. Протиріччя були тим більш значними, що політичний, адміністративний і моральний терор, встановлений индепендентами під гаслами  революції, був значно важче для  широких прошарків населення, ніж режим колишньої монархії, яка при всіх гріхах була - таки світською державою. Індепенденти ж у своєму протестантському завзятті стали прагнути побудувати державу - церкву.

Перший парламент протекторату зібрався 3 вересня 1654 включав чималу кількість республіканців, що не бажали миритися з необмеженою по суті владою протектора. 22 січня 1655 парламент був  розпущений Кромвелем. Це була його явна політична помилка: він змушений тепер був ділити владу з генералітетом  армії. Ідея військового деспотизму усе більше набирала силу.

Під тиском генералітету принципи військової організації були перенесені на адміністративно - територіальний устрій. Влітку 1655 р. країна була розділена  на 17 військових округів на чолі з  генерал - майорами.

Другий парламент протекторату відкрився 17 вересня 1656 Першим актом  цього парламенту було знищення режиму генерал - майорів. Натомість у липні 1657 р. Кромвелю було запропоновано прийняти на себе королівське звання. Пропозиція була стратегічною: ціль її полягала у відновленні історичної конституції. Однак Рада армії й генералітет втрутилися і розцінили пропозицію «як скандальну». Зміни, однак, прийшли 22 травня 1657 р, але в дусі компромісу традиційного укладу з військовою диктатурою. Кромвель отримав право самому призначити собі наступника. Одночасно відновлювалася Палата лордів, підтверджені були виключні права парламенту на вотування податків, гарантувалася свобода совісті.

Так проявилася потаємна мрія буржуазії й дворянства відновити  в Англії монархію.

Режим протекторату при всьому цьому був пов'язаний з особистістю  й авторитетом Кромвеля. Смерть Кромвеля 3 вересня 1658 прискорила крах режиму протекторату. Призначений наступником батька Річард Кромвель не зумів втримати владу й став політичною іграшкою в руках генералітету. У 1659 р. його змусили відректися від звання й відновити умовну республіку. Громадське невдоволення і режимом індепендентів, і безвладної республікою одночасно стало настільки значним, що питання про відновлення монархії і історичної конституції в країні стало в область практичної політики.