Володимир Винниченко

Водночас в інших своїх  творах Винниченко гостро, яскраво  і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських  в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво»  і «культурництво» («Антрепреньор  Гаркун Задунайський», пізніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Хведько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

В оповіданнях Винниченко виявив високу майстерність — уміння живо, вільно, захоплюючи розповідати  і яскраво, художньо показувати.

Свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Попри те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). Винниченко тут уже звертається винятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції і національного руху. Письменник-політик не бачив виходу для бідняцьких, напівпролетарських категорій села. І Винниченко, не звертаючись до пролетаріату, починає боротьбу із негативними якостями інтелігентської категорії «роду людського», хоче перевиховати її і без болю вилікувати. Тому Винниченко намагається художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «социалістичну» реформу. Цим пояснюється і перехід до жанру драми, а згодом і роману.

На літературну творчість В. Винниченка цього періоду вплинули філософські концепції Ф. Ніцше.

Він передусім нещадно  розкриває гнійники і критикує. У цій критиці він жорстокий і відвертий, але і поверховий, частково публіцистичний. Тут Винниченко у більшості випадків займає позицію індивідуального удосконалення. Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить «позитивних» реформаторів, які сповідують свободу особистості по відношенню до колективу, «чесність із собою» тощо.

Винниченко розвиває і  свій стиль, почавши із удосконаленого новими формальними елементами і мотивами реалізму перших оповідань; далі він дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, яке у бездоганному вигляді можна побачити в творах і малої («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм як перехідний етап панує в перших романах і більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою і цікавістю інтриги, яка побудована на контрастах.

Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно  зорових деталей, а також тонких і водночас гостро діючих психологічних  рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний  і нескладний, Винниченко завжди загострює  антитезами, а також несподіваними  зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.

В еміграції Винниченко активно береться до літературної роботи з 1925 року. Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера» (нім. «Die schwarze Pantherin»)[2]. Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п'єси «Над». Проблеми сценічного втілення п'єс обговорювали з драматургом Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко, Микола Садовський і Гнат Юра. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» поставив «Чорну Пантеру і Білого Медведя» за участю режисера-постановника Гната Юри.

Володимир Винниченко —  письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині важливим є берегти його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…»

Висновки

Володимир Винниченко є однією з найвизначніших фігур в інтелектуальному середовищі України: відомий письменник, політичний і громадський діяч, один із лідерів Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, голова Директорії, генеральний секретар внутрішніх справ. Проте поряд з цими тріумфами він зазнав і велетенських поразок. Його політична діяльність зустрічала і сувору критику, і безоглядний осуд. На жаль, і донині в нас немає політичної біографії цієї видатної людини, в якій Винниченко об’єктивно оцінювався б як відомий політичний та громадський діяч доби українського відродження. Десятиліттями його ім’я жило в широкій свідомості українців опосередковано, знаходячись у каламутній аурі ідеологічної лайки. Десятиліттями літературознавці, філософі, політологи, історики створювали образ ворога народу, намагаючись не тільки вилучити його твори з книжкових полиць, а навіть стерти його ім’я з пам’яті народу.

Але, усі життєві та політичні перешкоди Винниченко долав з гідністю і честю.

З сумом доводиться констатувати: на сьогодні вітчизняна суспільствознавча наука погано освоїла великий обсягом сегмент творчості В.Винниченка, який торкається глобалістських проблем, його умовиводів щодо переустрою післявоєнного світу. Однак і спорадичних знань у цій галузі достатньо, щоб дійти висновку: Винниченкові моделі суспільства колектократії, його концепція конкордизму - не лише істотна віха, яскрава, оригінальна сторінка історії національної суспільно-політичної думки, яка в низці позицій випереджала досягнення світової філософської, політологічної науки, зокрема в оформленні екзистенціального світобачення, обґрунтуванні теорії конвергенції різних систем, а й потужне джерело ідей, які не втратили своєї актуальності. Вони містять фундаментальні думки справді талановитого мислителя, який усе життя поклав на пізнання сутності несправедливо влаштованого світу й шукав шляхи до його вдосконалення.

Навіть не ставлячи завдання аналізу велетенської художньої  творчості В.Винниченка (14 романів, кілька повістей, ціла низка п’єс, понад 100 оповідань, понад 200 публіцистичних праць; у 1926-1930 рр. українське видавництво «Рух» видало «Твори» митця у 24-х томах!), що, безперечно, становить предмет окремої, масштабної, цікавої розмови, гадається, можна наполягати на аксіоматичній констатації. Щедро обдарований письменник не міг підкорити свою творчість пропаганді мистецькими засобами ідейно-політичних доктрин і уподобань. А відтак не варто шукати в його художньому спадку абсолютної адекватності його суспільним поглядам, позиції, поведінці. В.Винниченко - художник надзвичайно багатоплановий і барвистий.

Усе вищевикладене у рефераті можна сконцентрувати в коротких тезах-висновках:

- громадсько-політична діяльність  В. Винниченка розвивалася в  напрямі радикальних, загалом  прогресивних процесів перших  десятиліть ХХ ст.;

- світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу;

- усе своє життя В.  Винниченко прагнув поєднати  проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів;

- політичні позиції В.  Винниченка слід визнати за  переважно реалістичні, хоч і  небездоганні, не позбавлені певних  прорахунків та недоліків;

- практична реалізація  революційної стратегії і планів  державотворення, - мабуть, найслабше  місце В. Винниченка-політика, однак  саме він виявився причетним  до найважливіших, початкових, визначальних, доленосних рішень і кроків у повномасштабному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі. І якщо йому насправді не поталанило довершити бодай якогось масштабного задуму (виняток - повалення режиму П.Скоропадського), розпочаті з його ініціативи і його власними організаційними зусиллями справи мали логічне продовження й сутнісне втілення у діях наступників та нащадків;

- особисті якості й  потенції (різнобічні таланти та здібності) В.Винниченка виділили його в середовищі політичної еліти перших десятиліть ХХ століття, а вся його практична діяльність, реальний персональний внесок у розвиток суспільних процесів зумовили провідне місце серед покоління тогочасних революціонерів, політичних та державних діячів.

Найкращою даниною Великому Українцеві було б творче наслідування його подвижницького життєвого прикладу, наближення часу торжества ідеалів, про які він мріяв, до яких прагнув.

Список використаної літератури

1.О. І. Семіков. Політологія.  Кінець XIX – перша половина XX ст. – Л.: Світ, 1996. – 800 с.

2. Гнідан О.Д., Дем’янівська  Л.С. Володимир Винниченко. Життя,  діяльність, творчість (навч. посібник для студ.-філол.).  -  К.: Альтернатива, 1996 .- 256с.

3. Гриценко Т. Грані  таланту Володимира Винниченка. – К.: Диво слово,  1994. -  35-38 с.

4. Жулинський М. Володимир  Винниченко. – Л.: Літ. Україна, 1989. - №48. 6-7 с.

5. Жулинський М. Щоденник  Володимира Винниченка . – К.: Київ, 1990. - №9. 88-90 с.

7. Костюк Г.Володимир Винниченко: Біографічні нотатки. – К.: Рад. Освіта, 1990. – 356 с.

8. www. kmu. gov. ua – урядовий  портал України.