Володимир Винниченко

Вступ

З точки зору історії, Володимир Кирилович Винниченко є дуже цікавою особистістю, бо він жив у один із найскладніших періодів існування Української держави. Він посідає помітне місце в історії України. З ім’ям Володимира Винниченка пов’язані не лише надзвичайно яскраві, неповторно-самобутні сторінки національного літературного процесу. Винниченко виявився причетним до найважливіших політичних процесів перших десятиліть ХХ століття — створення і функціонування впливових національних політичних партій, піднесення національно-визвольної боротьби, вибуху Української революції, відродження нації й національної державності, реалізації ідеї соборництва. Перший голова першого національного уряду України — Генерального Секретаріату, організатор антигетьманського повстання, голова Директорії УНР... А було ж іще чимало справ, участь у яких — незаперечний актив В.Винниченка - політика!

Він сам виділив у своїй  політичній біографії три найважливіших  епізоди, які карколомно поєднали в собі апогейні віхи Української революції з особистими катастрофами. Схильний до образного мислення й художніх оцінок — паралелей, історичних порівнянь, В. Винниченко-атеїст назвав сходження на владні олімпи трьома біблійними сходженнями на Голгофу.

Справді, стрімкі, зоряні злети, гучна слава прийшли надзусиллями й переплелися з падіннями з вершин влади у прірви ненависті, з публічною ганьбою одного з ключових політиків національного поступу. В них своєрідно віддзеркалена глибинна суперечливість Української революції і весь смисл життя В. Винниченка та його однодумців. Хоча революція була лише кроком до відродження національної державності, як говорив сам В. Винниченко: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ – відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде виявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю і сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».  Але  проблема «Винниченко-політик» надто непросто освоюється суспільствознавчою наукою та викликає не завжди адекватну реакцію.

Нажаль не всі вважають Винниченка героем, спасителем українського народу. Більшість істориків ставляться до образу Володимира Кириловича критично. Можливо це і не безпідставно - тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспільних суперечностей, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації, народоправні, соціалістичні уподобаннь і світоглядна еволюція в напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади, федералістські погляди і практика, зокрема неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією, - все це характеристика політики та, власне, світоглядної позиції Володимира Винниченка.

Напевно в дечому політика В. Винниченка й заслуговує критики, але це зумовлено лише історичними  умовами та браком державотворчого  досвіду в української інтелігенції.

Однак на початку ХХ ст. ім’ям «революціонер» по праву пишалися. Його гідно носили найпередовіші, найпрогресивніші особистості, які керувалися найвищими, найгуманнішими ідеалами, прагнули змінити суспільство кричущої відсталості й несправедливості. І В.Винниченко, наділений багатьма талантами, а серед них - надзвичайною чутливістю до чужого болю, здатністю співпереживання, бажанням віддати себе справі соціального і національного визволення, просто не міг бути поза колом революціонерів…

Отже, давайте детально розглянемо образ В. Винниченка і на основі поданих  даних зробимо свій власний висновок.

Навчання та початок політичної діяльності

Народившись у селянській родині, В. Винниченко фактично був  приречений на вічні злидні, зубожіння  та насмішки з боку «еліти». І, розуміючи це, він постійно прагнув суперечити дійсності, показати що він кращий аніж є насправді.

Володимир Кирилович навчався у сільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічій класичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, – жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод, духовну сліпоту й відчай, що вибухає сліпою помстою.

У Златополі В. Винниченко екстернатом складає іспити за середню  школу і з 1900 року стає студентом  юридичного факультету Київського університету. Уже 21-річним бачимо його серед активістів української соціал-демократії. Спочатку він входить до складу Революційної Української Партії (РУП), заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. У жовтні 1905 р. РУП реорганізувалася в УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) – і Винниченко став одним з її лідерів. До речі, треба зазначити, що Володимир Кирилович поєднував у своїй особі політика та художника, як пізніше говорив сам В. Винниченко: « Я не лише художник, я ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, чим можу – допомагаю, так чи інакше борюся з тим, що знаходжу неправильним….. зараховую себе до групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марксизму», - зауважував він у листі «Про мораль панівних і мораль пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього йшов у тюрму, готовий був іти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».

Програма УСДРП передбачала  ліквідацію самодержавства і встановлення демократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в соціально-економічній сфері, право націй на самовизначення, запровадження свободи слова, друку, маніфестацій тощо. Своїми програмовими положеннями УСДРП була пов’язана як з РСДРП, так і з рештою українських партій. Але цікаво, що і з тими, і з тими вона перебувала у… стані постійного конфлікту. За словами історика О. Оглобліна , “якщо у першому випадку “агресором” виступали російські соціал-демократи, котрі припускали можливість існування будь-якої національної соціал-демократії, крім української; то в іншому – саме УСДРП виступила ініціатором роздмухування “класової боротьби” всередині українства”.

Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася  деякими суттєвими відтінками, що про них точно сказав Євген  Чикаленко, – він дуже добре знав вдачу свого “хрещеника”: хоч  Винниченко і належав до соціалістичної партії, писав Є. Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачі своїй він швидше анархіст”.

Чикаленко мав на увазі  імпульсивну, амбіційну, затяту натуру Винниченка, у якому постійно жив  той дух противенства, який ще з  гімназійних часів створював  йому репутацію enfant terrible (жахливої дитини), а пізніше – вічного порушника правил”. У політиці, літературі, просто в повсякденні. “Натура – як у тура”, – зауважив в одному з листів Є. Чикаленко і мав, звичайно, рацію.

Винниченко - політик  в боротьбі за вільну Україну

4 лютого 1902 р. Володимира  Винниченка вперше заарештували. Після кількох місяців перебування в Лук’янівській тюрмі його випустили, але з університету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали на військову службу в 5-му саперному батальйоні.

Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Тому вирушає  на Полтавщину, де продовжує революційну  агітацію. Врешті решт його забирають  у солдати. У війську юнак і далі веде пропагандистську роботу, налагоджує зв’язки з революційною молоддю поза казармами. Все це мало б закінчитися новим арештом, але Винниченко не став його чекати і 1-го лютого 1903 р. втік із війська, подавшись за кордон, у Галичину. Там він співпрацює у газетах РУПу, пише брошури й листівки, переправляючи їх разом з іншою нелегальною літературою на Наддніпрянщину. Нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії – та на півтора року ув’язнили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в “дисциплінарний батальйон”. Тепер його ув’язнення розтягнеться аж до революційних подій 1905-го.

Коли революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченка арештували втретє. Сталося це восени 1906 р. І знову – Лук’янівка, яка ставала для нього другою “домівкою”. У “третій політичній” Лук’янівської тюрми разом з Винниченком чекали наслідків слідства А. Жук, В. Степанківський, С. Єфремов. “Нас обвинувачувано в “українській змові”, осередком якої мала б бути редакція “Громадської думки”, – згадував згодом В. Степанківський. – Там, на Лук’янівці, аби не гаяти час, Винниченко і я взялися студіювати англійську мову, Єфремов же студіював французьку… Десь під кінець квітня або радше на початку травня 1907 року приятелі Єфремова розстаралися й вибрали його на поруки. Опісля незабаром вийшов на волю й Винниченко – під заставу 500 карбованців, що заставив за нього Чикаленко. Виходячи, Винниченко обіцяв мені, що вибере й мене, та й справді зробив це за якийсь, може, тиждень… Нам суд було призначено на 12 жовтня того ж таки 1907 року”.

У день, коли мав відбутися  суд, Винниченко і В. Степанківський перейшли австрійський кордон. Потяглися роки життя в еміграції… Завершувався цілий період у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка…

Володимир Винниченко проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр. Переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі “Украинская жизнь”.

Винниченка глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого  світу – буржуазного чи пролетарського – вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих “надлюдей”, які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма “Щаблі життя”, романи “Чесність з тобою”, “Рівновага”, “По-свій”, “Божки”, “Хочу”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”).

Ідейний і моральний розклад  буржуазного суспільства, яке “поглинає” душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман “Хочу”). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка “Заповіт батьків”, бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання моральної деградації соціалістів-революціонерів. Сам же Винниченко писав у листі до Левіні: « Про Леніна навряд чи я писатиму. Не через те, що не міг би приглушити гіркості і болю, а тому, що не вважаю його за дійсного революціонера.  Він – алхімік, сухий, нещирий, дисгармонійний, а не революціонер. Тим паче що й об'єктивно його революційність дала не революцію, а жорстоку реакцію».

Вже на той час В. Винниченко пройшов складний шлях політичного  діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень. Сам же Володимир Кирилович писав з цього приводу наступне: «І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію щогодини, з якої виганяють мене, таким, що я волітиму чужину заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край».

Ці записи зробив Винниченко рівно за місяць до лютневої революції. Однак тоді він ще не знав, що рік, який наступив, відкине найпесимістичніші настрої, дуже багато чого змінить в його житті, що Україна, її народ покличуть свого сина до історичної дії. На другий день революції до Києва надійшло підтвердження про крах самодержавства. Винниченко, щодо цієї події зазначав: «Самодержавіє мусіло одмерти з такою ж неминучостю, як одміряє все, що оджило свою необхідність. Розвиток внутрішніх економічних і соціальних відносин давно вже вимагав зміни політично-державної форми. Коріння нового ладу прагнули ширших, вільніших, відповідніщих до їх фактичної, реальної суті правових норм[…] Владу переняв Комітет Державної Думи. Хай буде Комітет, хай живе Комітет. Запасний, революційний солдат, робітник, партійні й не партійні стали по всі боки Комітету на захист, на піддержку, на боротьбу за його[…]. Комітет призначив Тимчасове Правительство. Воно складалося з поміркованих, мало революційних елементів[…]. Воно гойдалося і щедро кидало на всі боки свободами, правами, обіцяннями. Воля слова, друку, зібрань, страйків, воля робити те, чого ніколи не дозволялося в Росії[…]».

Але на поваленням царату, активні  дії революціонерів не закінчились, а особливо це стосувалося українських  революціонерів, серед яких був і  Володимир Кирилович ( УСДРП) , отже російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 (16) березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.

В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього  статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко  і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою  у федеративному союзі з Росією.