Володимир Винниченко

Таким чином, сформувалися два  центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 (17) березня 1917 у Києві  на Володимирській 42, в приміщенні  українського клубу «Родина»[1] з  ініціативи Товариства українських  поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови: Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР  телеграмою повідомила керівників Тимчасового  Уряду Г.Львова і О.Керенського  про своє утворення. Офіційне діловодство  УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки  УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного  музею, утворення агітаційної школи  та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала  першу відозву «До українського  народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Щодо позиції Винниченка, то він висловив її у своїй праці -  «Відродження нації» : «УЦР – це вислов усієї нації. Це не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилася найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилась би в Харькові, в Полтаві, Одесі. Вона мусіла бути, бо нація мусіла, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого прояву».

А вже 15 (28) червня 1917 року Володимира Кириловича призначено головою першого  українського уряду – Генерального Секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря  внутрішніх справ.

Крім В. Винниченка  до складу уряду входили Б. Мартос – генеральний секретар земельних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, В. Садовський – генеральний секретар юстиції, І. Стешенко – генеральний секретар освіти, всі – члени соціал-демократичної партії. С. Єфремов був генеральним секретарем міжнаціональних справ (соціал-федераліст), П. Христюк – генеральним писарем (соціал-революціонер), М. Стасюк – генеральним секретарем продовольчих справ (непартійний соціаліст, згодом – соціал-революціонер) і Х. Барановський – генеральним секретарем фінансів (позапартійний).

Отже, з дев’яти членів першого складу Генерального секретаріату п’ятеро були соціал-демократами, що накладало на партію та її лідера В. Винниченка значну відповідальність і водночас вимагало від них великого такту у стосунках з іншими партіями, більшістю членів ЦР, щоб заручитися їх підтримкою.

Становлення Генерального секретаріату відбувалося надзвичайно складно. Перед В. Винниченком, членами його уряду, в цілому перед ЦР постало багато питань, які вимагали негайного розв’язання. Яким мають бути статус, структура, функції, права і обов’язки новоутвореного виконавчого органу? Де взяти тисячі досвідчених, грамотних і національно свідомих людей на урядові посади в усіх інституціях, починаючи від міністрів й закінчуючи діловодами в канцеляріях? Як їх утримувати? Гостро стало питання і про розміщення урядових установ. Вся резиденція уряду складалася з двох невеликих кімнат у Педагогічному музеї.

Велика мета – відродження  української нації, розбудова української  державності – надихали патріотів  на значний ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави. «Нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність, - зазначав Винниченко, -  наша мета була – відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно, й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі».

Першим документом, який певною мірою визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В. Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні ЦР вже 26 червня.

Основою для підготовки зазначеної Декларації став I Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя».

Обґрунтовуючи найважливіші положення Декларації Генерального секретаріату, В. Винниченко підкреслював, що до певного часу головним завданням ЦР було об’єднання українських демократичних сил на ґрунті національно-політичних домагань. Та бурхливі політичні процеси, що відбувалися в Україні, висунули нові вимоги. Одних лише національно-політичних домагань стає замало. Український народ повинен був об’єднатися і для розв’язання економічних та соціальних проблем. Ось чому, за словами В. Винниченка, ЦР мала поширити свою платформу, стати національним парламентом, в якому освітлюються і вирішуються усі питання, що висуває життя.

Генеральний секретаріат, як виконавчий орган ЦР, мав охоплювати і оперативно вирішувати усі фінансово-економічні, військові, освітні та інші потреби  Української держави. Виходячи з  цього, голова Генерального секретаріату визначив основні обов’язки, функції  і плани діяльності кожного секретаріату.

Зокрема, у Декларації передбачалося: організувати перебудову місцевої і  загальнокрайової адміністративної влади з їх органічним зв’язком із ЦР; розробити основи фінансової політики; забезпечити українізацію та демократизацію судових органів, розробити законопроекти, які б відповідали автономному устрою в Україні; зосередити у своїх руках управління шкільною освітою, видання підручників, підготовку вчителів; здійснювати відповідну діяльність з об’єднання всіх національностей, що проживали в Україні; проводити необхідну роботу з українізації війська як в тилу, так і на фронті; підготувати проект земельного закону та забезпечити автономію України в продовольчій справі.

Таким чином, оприлюднена  В. Винниченком Декларація Генерального секретаріату, яку підтримала більшість членів ЦР, закладала перші підвалини для розбудови Української держави у XX ст. Вона стала основою для розмежування законодавчих і виконавчих функцій органів влади, була надзвичайно вдалим актом політичного тиску на Тимчасовий уряд.

Хоча основні положення  Універсалу і Декларації передбачали  встановлення в Україні лише автономно-федеративного  устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Для вирішення умов порозуміння  вже через кілька днів до Києва  прибула поважна делегація Тимчасового  уряду у складі трьох міністрів: Керенського, Терещенка, Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені інтенсивні переговори. Як згадував В. Винниченко, вони проходили «трудно, з недовір’ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше».

З українського боку у переговорах ключову роль відігравав В. Винниченко, поміркована лінія якого посилилась особистісними стосунками з соціалістом І. Церетелі. Голова Генерального секретаріату та його колеги у переговорному процесі міцно трималися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. В результаті довгих нарад і дебатів з міністрами В. Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР, у якому відбивалися зміст і характер угоди. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи голова Генерального секретаріату В. Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня в залі Педагогічного музею.

Таким чином, завдяки величезним зусиллям В. Винниченка, шляхом переговорів  і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Угода з Тимчасовим урядом надавала, хоча й з певним обмеженням, легітимності функціонуванню в Україні органів управління.

Водночас досягнута угода  накликала на В. Винниченка шалену критику, яка не вщухає й сьогодні. Його звинувачують в «угодовстві», нерішучості у відстоюванні національних інтересів тощо. Проте аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави сказати, що курс на відродження української державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Конфронтація приводила до анархії, громадянської війни, ліквідації ЦР і придушення українського руху. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який взяв на себе тягар відповідальності у стосунках з Тимчасовим урядом, був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом.

Володимир Кирилович був  одним з небагатьох, хто в тій  надзвичайно складній ситуації мав  власну позицію, своє бачення політичних перспектив, орієнтирів та засобів  досягнення головної мети – здобуття державності українського народу, ось  що він говорив у «Заповіті  борцям за визволення» : « Українська держава була і є. Її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними[...]. Форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас. Так, - вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, змучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійности, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, - вони, а не хто інший, не якісь сили зовні[...]». Можна сказати, що його позиція у стосунках з Тимчасовим урядом, чиї міністри і в думці не мали надання Україні статусу державності навіть у межах федерації з Росією, була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом. Звичайно, це дорого йому коштувало. Згодом, перебуваючи у 1919 р. за кордоном, він згадуватиме: «А ті місії до Петербургу? Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передпокоях міністрів, у їхніх прийомних, під їхніми зневажливо-неуважними посмішечками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу. А коли вертався з Петербургу, то мене ж за це, за ці приниження і петербурзьке розп’яття розпинала наша «більшість», глузувала з мене, висміювала і плювала за те, що мене там ображено». Та В. Винниченко добре усвідомлював, що «героїчний період нашого відродження ще не скінчився», треба нарощувати темп, використовувати найменші можливості, шукати компроміси, хоча психологічно важкі і, здавалося, нескінченні переговори з Тимчасовим урядом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності України. Він знову їде до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату та його статуту. Впродовж кількох днів В. Винниченко і члени делегації Х. Барановський та М. Рафес чекали аудієнції у приймальні прем’єр-міністра. Нарешті їх було прийнято заступником прем’єра М. Некрасовим та міністром внутрішніх справ М. Авксентьєвим у присутності двох юристів-консультантів – В. Нольде і О. Гальноріна, які виявилися головними дійовими особами переговорів. В. Винниченко згодом писав, що «позиція уряду стала зрозумілою з першого засідання. Петроград не приховував, що хоче скасувати угоду від 3 липня й обмежити українські здобутки до найменшого мінімуму».

Категоричне заперечення  викликав Статут Генерального секретаріату, який був затверджений ЦР і названий першою конституцією України. Тимчасовий уряд відхилив його, замінивши новим документом під назвою: «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Повноваження Генерального секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Кількість секретарств скорочувалась з 14 до. З компетенції Генерального секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до інструкції ЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Українська делегація  протестувала проти зайнятої Тимчасовим урядом позиції, вимагала затвердити Статут, відстоювала кожне його принципове положення. Вже після перших засідань В. Винниченко і члени делегації хотіли перервати переговори і їхати до Києва. Проте Володимир Кирилович добре розумів, що саме цього й домагаються в урядових колах Петрограда, провокують їх, щоб руками українців поставити крапку у переговорному процесі і взагалі зняти з порядку денного питання про надання автономії Україні.

З огляду на вибуховий характер В. Винниченка продовження переговорів у такій обстановці давалися нелегко. «З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти сих людей? – писав він. – Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само, як і відносини инчих членів делегації. Але справа йшла не про інтереси тої чи инчої людини. Отже, не особисті почування й взагалі не п оч у в а н н я повинні були вирішувати наше поводження. Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цинічно висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття».

Але українська делегація  не піддалася емоціям, і врешті-решт прем’єр О. Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», скріплену також підписом міністра юстиції, що надавало їй статусу нормативно-правового акта, обов’язкового до виконання місцевими органами в Україні.

О. Керенський жодного разу не прийняв В. Винниченка, всіляко  уникаючи зустрічі з ним. Згодом Володимир  Кирилович з гіркотою напише: «Замість конституції – інструкцію» отримала Україна від Тимчасового уряду і Керенського, який, перебуваючи у Києві два місяці до того, давав широкі обіцянки лідерам ЦР.

Виснажлива боротьба з  російськими демократами, які після повалення царизму люто вчепилися у відстоювання «єдиної і неділимої» влади, приводить В. Винниченка до висновку: там, де виникає українське питання, закінчується російська демократія.