Степан Бандера

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

До написання цієї роботи мене спонукали події, що відбувалися  протягом минулих років і до сьогодення. По-перше, це указ Президента України Віктора Ющенка (2005-2010) про присвоєння звання Герой України Степану Бандері (Додаток Ґ).

Але в наш час існують  люди, які не погоджуються з цим і вважають Степана Бандеру злочинцем і зрадником свого народу або людиною, яка ладна пожертвувати своїм життям і життям інших людей, шоб потрапити в історію. Інші ж ,навпаки, думають, що Бандера – це уособлення національного героя, який поклав своє життя на вівтар боротьби за волю і незалежність України. Тому в наш час триває багато суперечок над питанням: «Хто такий Степан Бандера?».

По-друге, це рішення деяких чиновників прийняти російську мову, як другу державну. Степан Бандера був Українським націоналістом, провідником ОУН. Він боровся за незалежність України, утворення її, як незалежної самостійної держави. Відстоював права українського народу та мови як державної. Прикладом цього є судове засідання, на якому Бандера попри всі правила і заборони розмовляв українською, державною мовою.

Навіть якщо ми приймемо російську мову, як другу державну, то втратимо в якомусь сенсі цього слова незалежність, яку стільки років відстоювали. Чому, наприклад, Росія не має другої державної мови?

Я поставила собі за мету дослідити біографію та діяльність Степана Бандери від народження до кінця його днів, та наслідки його діяльності (створення молодіжних організацій, позитивні та негативні емоції в суспільстві).

Я вважаю, що біографія  та історія життя Степана Бандери становить значний науковий інтерес і є досить перспективним об'єктом для історичного дослідження.

 

 

 

Між лайкою і брехнею  цікаві до історії навчалися виловлювати якісь факти.  але для мене вже тоді було очевидно: якщо тисячі людей називають себе бандерівцями - ця людина заслуговує не тільки прокльонів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерельна база роботи

 

Моїми джерелами дослідження  були книги різноманітної як наукової, так і публіцистичної літератури, газетні публікації.

У 1989-1991 рр., попри буяння перебудовної свободи, статей про Бандеру було не так і багато. До 1990-го року єдиним джерелом інформації про факти біографії провідника ОУН(б) були  погромні статті в газетах – "Радянській Україні", "Правде Украины" та книжки про українських буржуазних націоналістів "Клима Дмитрука" – Гальського, Петра Кононенка, Римаренка та їм подібних.

Я дослідила історичний нарис Ярослава Сватко «Місія Бандери» та книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера – людина і міф». Ці видання знайомить з життям та діяльністю Степана Бандери в минулому з наслідками на сьогоднішній день. Окремі розділи репрезентують важливі архівні документи і матеріали 1929-1944 рр., що стосуються діяльності С. Бандери.

Ярослав Святко наголошує, що історія і біографія Бандери та діяльність ОУН становить значний науковий інтерес і є досить перспективним об'єктом для історичного дослідження. Галина Гордасевич нам досить детально висвітлює певні етапи життя Бандери. Проте порушення цієї проблеми потребує не тільки розгляду конкретного емпіричного матеріалу в межах певної предметної галузі дослідження, окресленого хронологічно і просторово, а й вивчення цілої низки питань, які знаходяться поза цими межами, зокрема питання міжетнічної взаємодії та формування політичного складу населення на різних етапах історичного процесу.

Також я дослідила  автобіографічні нариси написані власноруч  Степаном Бандерою. В них більш  детально рзповідається про політичну діяльність, повсякденне життя та погляди на буденність. Завдяки цим записам я уточнювала певні події, які викликали в мене запитання, і на які не могла знайти відповіді в інших джерелах.

Неоднаразова в своїх  дослідженнях я використовувала  різні інтернет сайти та інтернет видання, інтернет форуми, опитування.

Вивчення різноманітної  як наукової, так і публіцистичної літератури, історичних джерел дає  підставу вважати, що до останнього часу названій проблемі не приділялося належної уваги через існування на неї  табу за часів тоталітаризму і через незначну кількість літератури з цієї проблематики. І тільки після встанолення незалежності Української держави в 1991 році дослідники звернулися до цієї проблеми, головним чиномза кордоном, та й то через активну позицію представників українського народу. Причому розглядалася ця проблема здебільшого під кутом зору, що С. Бандера є військовим злочинцем, зрадником українського народу. У той же час через надмірну політизацію суспільства, складність взаємовідносин між Україною і Росією, Україною і Австро-Угорщиною проблеми українського народу, як незалежного стають другорядними.

Слід зазначити, що на той час існував лише один законодавчий акт (Додаток Д), де Україна визнавалася би, як самостійна держава, а народ, як український і це лише завдяки діяльності ОУН та С. Бандері. Що не можна сказати про спроби Української Центральної Ради, які були раніше – чотири універсали Центральної Влади (10 червня 1917р., 3 липня 1917р., 7 листопада 1917 р., 9 січня 1918.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Український націоналізм

 

2.1 Поняття  націоналізму

В основі всякого, в тому числі й українського, націоналізму лежить конкретна націоналістична  ідея, відображаюча дух народу, його націоналістичне самовизнання, характерні риси, виділяючи його серед інших націй.

Націоналізм – вітоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергую, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

   2.1.1 Формування

Українська націоналічтична  ідея формувалася в середині ХІХ  століття, починаючи з Т. Г. Шевченка. Творчість цього великого українського поета явило світу розгромлену нещасну Україну, яка декілька століть знаходилася під іноземним правлінням: «Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі й світ Божий в путо закували!». Чиста, ні чим не замутнена любов колишнього кріпака «до рідної неньки - України», його політичні погляди, беззавітна відданість та незгасаюче прагнення бачити свою Вітчизну вільною стали тим паростком, на якому пізніше виросло й понині живе дерево українського націоналізму.

Де початок українського наіоналізму? Як не старались різні історики доказати, що український націоналізм – це видумка німців або автро-угорців, підтримана певними кругами Галичини і направлена на те, щоб відірвати український народ від братського російського народу, насправді це не так. Якщо не виходити за межі ХХ століття, то родоначальником українського націоналізму  вважають Миколу Міхновського, котрий народився неподалік від Прилук на Чернігівщині і в 1900 році видав книгу під назвою «Самостійна Україна».

В 1891 році на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі декілька українських студентів заснували «Братство тарасівців». З цього моменту можно спостерігати історію організованого українського націоналізму.

2.2 Микола Міхновський

Головним ідеологом  новоявленої організації став Микола Міхновський, який відзначився радикальними поглядами. Він сформулював основні принципи українського націоналізму, так звані «десять заповідей» (Додаток З), серед яких є і «Україна для українців», і заклики не вбивати «Україну своїєю байдужістю до всенародних інтересів», але «завжди і всюди говорити на українській мові». Також він пояснює боротьбу між нацією «поневоленого» і нацією «гнобителя». В останніх вказані конкретні народи – «москалі, ляхи, мадяри», тобто росіяни, поляки, угорці. Спочатку Міхновський не розділяв соціалістичні погляди, що панували на початку ХХ століття, але згодом змушений був їх позначити в програмі заснованої їм Української націоналістичної партії (УНП).

2.3 Український інтегральний націоналізм

Закінчилася Перша світова  війна. Міжвоєнний період характеризувався виникненням нового різновиду українського націоналізму. Це була закономірна реакція на аморфну суміш національної самосвідомості і патріотизму, загальнолюдських цінностей ліберальний або соціалістичної інтелегенції. Незважаючи на те, що цей рух став більш певним в 1917 – 1920 роках, коли він вибрав головною ціллю досягнення державної незалежності, в центрі його ідеології все таки були демократичні та соціалістичні принципи.

Отже зародження, та розвиток українського інтегрального націоналізму, звичайно, був пов’язаний перш за все з поразкою визвольної боротьби 1917 – 1920 років. Українські націоналісти намагалися усвідомити причини краху української державності та знайти способи її відновлення. Впевнені в тому, що соціалізм і демократизм дискредитували себе партійними роздорами, бездарним керівництвом і відсутністю єдності дій, в результаті провідними до поразки, молоді ветерани війни відмовились від старих ідеалів. Натомість вони запропонували свої, закликавши до створення нового типу укаїнця, цілком відданого одній лише святині – своїй нації – і відданого лише одній цілі – створенню незалежної держави. Однак український інтегральний націоналізм не мав в своїй основі ретельно виробленої системи ідей, скоріш, він спирався на ряд ключових понять, котрі не пояснюють дійсність, а з їх допомогою прагнули спонукати людину до дій.

В 1930-х роках в радянській пресі  «гневно клеймились» як «отчаяные фашисты» Дмитро Донцов та Євген Маланюк. Дмитро Донцов народився в Мелітополі і дійсно за своїми переконаннями належав до того типу людей, яких зараз називають екстремістами, але він ніколи не був членом ОУН, хоча його ідеї, звичайно, мали великий вплив на ідеологію українського націоналізму. Євген Маланюк був родом із Архангорода на тій же Херсонщині. Можна згадати ще Івана і Юрія Липу, батька й сина. Іван був в числі тих, хто створив «Братство тарасівці», а його син Юрій народився в Одесі і написав ряд публіцистичних робіт з українського націоналізму.

2.4 Перші творці  українського націоналізму

Таким чином, першими творцями ідеології українського націоналізму були, відповідно з сучасною термінологією «східняки» (крім В. Липинськго). Це вже наступне покоління – Степан Охімовіч, Зенон Коссак, Осип Мащак, Степан Бандера, Олексій Гасін, Птро Полтава, Дмитрій Маєвський – були уродженцями західних областей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Організація Українських  Націоналістів

 

3.1 Виникнення

ОУН виникла шляхом об'єднання  Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок – Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Після вбивства Є.Коновальця у 1938 р. в ОУН відбувся розкол, і з того часу ОУН(б) – бандерівці  (вживалося також (р) - революційна та СД - самостійники-державники) і ОУН(м) – мельниківці діють як окремі політичні сили, що переслідують спільну політичну мету. Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН(б) з України (М.Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери. У результаті 1956 р. в еміграції з'являється ще одна ОУН(з) – закордонна, вона ж «меншовики», або «двійкарі» (за іменем лідерів-засновників З. Матли та Л. Ребета).

3.2 Мета

Першою офіційною датою  в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгенем Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Західної України, Галичини і Волині (Додаток 3), політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до полвини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.

3.3 Структура

Найвищим законодавчим органом ОУН був Конгрес Українських  Націоналістів (в ОУН(б) –  Великий  Збір ОУН). Між Зборами такі функції  виконувала Конференція. Керівним органом ОУH був ПУН– Провід Українських Націоналістів (в ОУН(б) – Провід ОУН), що складався з Голови Проводу (в ОУН(б) – Провідника ОУН) та восьми членів Проводу. До 1941 року Голова ПУН мав титул Вождя та необмежені повноваження.

Членство ОУН мало вікові рівні: Доріст (8–15 років), Юнацтво (15–21 рік) і повні члени (після 21 року). Прихильники ОУH називалися «симпатиками», вони допомагали організації поширювати літературу, грішми, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі. З часом, при сумлінній і чесній діяльності, симпатики ставали повними членами ОУН.

3.4 Діяльність

Найголовнішими виданнями  ОУН були легальний журнал «Розбудова Нації», видання «Укpаїнський голос», «Студентський шлях» та нелегальні «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН  на ЗУЗ», «Сурма», «Юнак», «Націоналіст»  та «Український націоналіст» (Додаток Е).

Важливим був культ  стрілецьких могил (січових стpільців, вояків УГА, що полягли за волю Укpаїни), переслідуваний польсською владою.