Внешняя политика Швеции

Опубліковані в СРСР та Російській Федерації збірки документів з історії  радянсько-фінських, радянсько-норвезьких зовнішніх відносин відображають офіційні позиції Норвегії та Фінляндії з питань безпеки та воєнно-політичної інтеграції, унаочнюють проблеми та наслідки вступу до НАТО, розкривають північне бачення «радянської загрози» та вплив цього чинника на динаміку побудови інтеграційних задумів⁷.

Надзвичайно важливим джерелом є стенографічні  звіти про засідання скандинавських парламентів, звіти їхніх робочих  комітетів. Оскільки на парламентських засіданнях розглядався весь комплекс зовнішньополітичних відносин, це джерело  можна вважати універсальним. Звіти дають змогу отримати конкретне уявлення про зміст дискусій між різними партіями, ознайомитися з рекомендаціями провідних комітетів з важливих аспектів зовнішньої політики⁸.

Окремі висновки дисертаційного дослідження, особливо щодо суспільно-політичних настроїв населення країн Скандинавії, було отримано на основі публіцистичних джерел: різноманітних заяв, проектів, творів політичних діячів того часу⁹. Для поглибленого аналізу процесу трансформації зовнішньополітичних підходів урядових коаліцій вивчалися програмні документи і рішення політичних партій, їхніх керівних органів¹⁰. Концептуальні засади, конкретні підходи чи зміни позицій знаходили свій вияв у заявах щодо певних зовнішньополітичних кроків, а також передвиборчих програмах політичних партій чи виступах їхніх керівників у парламентах, що виходили спеціальними випусками або друкувалися у періодичних виданнях. Окрім цього, у дисертаційному дослідженні були використані статті, статистичні дані, опитування громадської думки, вміщені в засобах масової інформації Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, СРСР¹¹.

Оцінка динаміки розвитку суспільної думки країн Скандинавії  з основних зовнішньополітичних  питань здійснювалась також на основі результатів опитувань громадської  думки службою «Геллап»¹². Соціологічні дослідження цієї служби віддзеркалювали об'єктивні зміни у суспільних настроях населення щодо окремих питань, пов’язаних із членством в ЄЕС. Ними часто користувалися у своїй полеміці з опонентами і самі партійні лідери.

З метою повноцінного осмислення характеру та змісту подій, зумовлених процесами євроінтеграції, мотивів та позицій дійових осіб, а також усвідомлення та відтворення атмосфери часу, були використані наративні джерела, а також спогади і щоденники. Серед численної мемуарної літератури особливо цінними є спогади безпосередніх дійових осіб, що формували політику Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії після другої світової війни – шведського  прем’єр-міністра Т. Ерландера, норвезького прем’єр-міністра Е. Герхардсена, міністра закордонних справ Норвегії Г. Ланге, посла Швеції в СРСР Г. Яррінга¹³. 

В підрозділі 1.2. «Історіографія дослідження» висвітлено стан наукової розробки теми. Європейська політика окремих країн Скандинавії та взаємовідносини між північноєвропейськими державами привернули увагу дослідників від самого початку розгортання євроінтеграційних процесів. Наразі існує значне коло висококваліфікованої літератури, написаної істориками, оглядачами міжнародних відносин, які висвітлюють проблеми, як першого, так і другого напряму. Критичний ретроспективний огляд наукового висвітлення проблеми політичних взаємовідносин між Данією, Норвегією, Швецією, Фінляндією у контексті європейської інтеграції дає підстави розділити існуючі матеріали наукового характеру на такі напрямки 1) радянські дослідження періоду «холодної війни», 2) російські, українські праці 1990-х-поч. ХХІ ст. 3) зарубіжна історіографія європейської політики країн Скандинавії.

Для радянської історичної літератури періоду «холодної війни»  характерною є політизація досліджень європейської інтеграції, яку розглядали як імперіалістичну змову та складову політики антикомунізму. Ця точка зору відповідала офіційній позиції СРСР, згідно з якою, «спільний ринок» був частиною так званого імперіалістичного заколоту та трактувався як економічний придаток до військово-політичного блоку НАТО¹⁴. Не менш упереджено розглядалися чинники, які вплинули на європейські курси країн Скандинавії, в тому числі і на хід підготовки та процес перемовин Данії та Норвегії про вступ до Європейського економічного співтовариства¹⁵.

Такий підхід радянської історичної думки вплинув на іншу її особливість – фрагментарність  та селективність у висвітленні  європейських курсів Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії. В центрі уваги  радянських істориків перебували питання безпеки, зокрема вступ Данії та Норвегії до НАТО, розвиток радянсько-фінського співробітництва на основі «Договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу»¹⁶. Водночас, процес північного співробітництва в економічній, соціальній, культурній  сферах, який розгортався у цей час, не знайшов своєї адекватної оцінки. Поза увагою радянських дослідників залишилася взаємозалежність процесів скандинавської та європейської інтеграції.

З 1990-х рр. розпочався якісно новий етап у дослідженні  зовнішньої політики країн Скандинавії, пов’язаний із відкриттям нових документальних пластів, завдяки доступності зарубіжних архівів та бібліотек, відмовою від єдиної дослідницької методології. Однак зміни в організації науки та її методики продемонстрували відставання вітчизняної школи від зарубіжних дослідників, яке зберігається і дотепер. Розширення документальної бази дослідження зовнішньополітичних курсів країн Скандинавії, дозволило науковцям висвітлити малодосліджені аспекти міжнародних відносин періоду «холодної війни», переосмислити спільні сторінки історії з урахуванням нових матеріалів. Проте переважна більшість істориків зосереджували увагу, насамперед, на двосторонніх відносинах країн Північної Європи з СРСР, ступені впливу так званої «радянської загрози» на взаємини у регіоні¹⁷.  Натомість, зовнішньополітичні курси країн Скандинавії в контексті європейської інтеграції не знайшли відображення у великих спеціалізованих дослідженнях і лише побіжно розглянуті у наукових статтях і монографіях, здебільшого з історії Швеції¹⁸. Поряд із позитивними зрушеннями в сучасній історіографії, помітною стала тенденція до спрощення та узагальнення окремих процесів, які відбувалися в Скандинавії, внаслідок недооцінки внутрішніх чинників зовнішньополітичних рішень, зокрема в контексті вступу до НАТО та проблеми євроінтеграційного вибору.

Становлення української скандинавістики  перебуває в зародковому стані, тому зовнішня політика Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії новітнього часу не знайшла свого належного висвітлення. Водночас, деякі слушні узагальнення щодо європейської інтеграції, можна знайти у роботах А. Кудряченко, В. Крушинського, Н. Яковенко, де обґрунтовано «особливу позицію» національних держав в контексті вступу до ЄЕС¹⁹.

Зарубіжна історіографія міжнародних  відносин країн Скандинавського півострова представлена, головним чином, дослідженнями норвезьких, данських, шведських, меншою мірою фінських вчених. Перші праці, які розглядали європейську політику Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії, були написані безпосередніми учасниками переговорних процесів, відомими політиками та суспільними діячами –  Й. Холстом, Г. Ланге, Н. Адреном, Е. Ленквістом²⁰. Вони відзначаються певним суб’єктивізмом в оцінці окремих подій та намаганням висвітлити перебіг переговорів з питань членства в ЄЕС, скандинавського співробітництва з позицій, вигідних для власної країни. Подібна упередженість притаманна і роботам інших скандинавських авторів, присвячених північному співробітництву²¹.

Тривалий час увага північноєвропейських авторів в основному була зосереджена на проблемах зовнішньої політики окремих країн: європейський  вектор розглядався більшою мірою  в контексті відносин «Схід-Захід» та пов’язувався із місцем Скандинавії у повоєнній Європі²².  Узагальнюючий підхід до розгляду євроінтеграційних прагнень був і залишається непопулярним, що певним чином обмежує наукові пошуки та не дозволяє відстежити взаємовплив процесів європейської та скандинавської співпраці²³. Натомість, серед зарубіжних вчених нескандинавського походження переважав підхід до північноєвропейського регіону як єдиного цілого. Так, наприклад, Т. Мільян, характеризуючи загальний скептицизм скандинавських країн щодо процесу політичної інтеграції, пов’язує останній із небажанням позбуватися елементів суверенітету і відстоюванням власних оборонних і економічних інтересів.

Останнім часом опубліковано праці, в яких кардинально переглянуто  старі методологічні підходи  і парадигми, здійснено синтез сучасних методів історіографічних досліджень та суттєво розширено вузькі національні  рамки сприйняття європейської політики північноєвропейськими науковцями²⁴. В цьому контексті на особливу увагу заслуговує робота Л. Хансен і О. Вівера, в якій автори розробили та застосували на практиці концепцію дискурс-аналізу у вивченні зовнішньої політики²⁵. Специфіка роботи обумовлена предметом її аналізу – співвідношенням між національними та європейською ідентичностями та їхнім впливом на динаміку процесу європейської інтеграції. Запропонована концепція, за умови її критичного застосування, дозволяє поглибити знання про певні особливості зовнішньополітичних курсів країн Скандинавії, пов’язані з їхнім спільним історичним минулим, традиційними уявленнями північноєвропейців про державу, націю, європейський континент.

Розширення джерельної бази досліджень обумовило появу значної кількості праць, присвячених участі північноєвропейців у плані Маршалла, впливу англо-скандинавських відносин та ролі окремих політиків на перебіг євроінтеграційного процесу²⁶. Ці та інші дослідження розкривають зміну мотивів та появу нових способів наукової постановки проблем розвитку європейських зовнішньополітичних курсів країн Скандинавії у другій половині ХХ століття.

 Разом з тим, відчувається  брак комплексного дослідження  з окресленої проблеми, яке б  врахувало не лише євроінтеграційні  курси Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії, демонструвало б їхній взаємозв’язок із планами регіональної співпраці на Півночі Європи, окреслило та виявило спільні та відмінні риси у підходах скандинавських країн до вирішення нагальних зовнішньополітичних питань.

У другому розділі «Розвиток регіональної співпраці на Півночі Європи у вимірі європейської інтеграції» розкрито ідеологічні засади і зміст скандинавського співробітництва, проаналізовано дискусії, що точилися з цього приводу у 1950-х – 1970-х рр., досліджено зміни на зовнішньополітичній арені, які вплинули на розвиток регіональної інтеграції.

Підрозділ 2.1. має назву «Скандинавське співробітництво на міждержавному рівні». Об’єктивними передумовами скандинавського співробітництва стали територіальна близькість, спільність історичного розвитку в минулому, приналежність до однієї цивілізації і, відповідно, спорідненість соціокультурних цінностей, подібність політичних режимів, відносно однаковий рівень взаємної відкритості в економічній сфері та сфері побуту й духовної культури. Перспективний економічний потенціал країн північноєвропейського регіону, широкі можливості політичного розвитку, схожість суспільних ідеалів – всі ці умови загальноскандинавської політики були по-новому осмислені за два післявоєнні десятиліття, коли регіональна співпраця стала визначальним вектором у зовнішній політиці країн Скандинавського півострова. Певне пожвавлення  північних об’єднавчих ініціатив наприкінці 1940-х рр. відбувалося на фоні ескалації протистояння в рамках «холодної війни», перспектив включення Скандинавії до Західного оборонного союзу, намагань створити європейський митний союз в межах плану Маршалла. Для координації спільних зусиль у практичній площині з  ініціативи самих урядовців було відновлено традиційні неформальні міждержавні консультації міністрів закордонних справ північноєвропейських країн.

На початку 1950-х рр. динамічними  темпами почав розвиватися парламентський вимір скандинавської співпраці  в рамках північного міжпарламентського союзу. Ця структура довела ефективність своєї роботи з таких напрямків як торгівля, цивільне законодавство, соціальні гарантії тощо. Довгострокова та пріоритетна стратегія широкого партнерства між скандинавськими сусідами знайшла реальне втілення  в утворенні у 1952 р. за ініціативи прем’єр-міністра Данії Г. Гедтофта Північної Ради – форуму для обговорення різноманітних питань між політиками Данії, Ісландії, Норвегії та Швеції.

У підрозділі 2.2. «Розвиток економічної співпраці між Данією, Норвегією, Швецією та Фінляндією» висвітлено дискусійні питання, що обговорювалися прихильниками створення «спільного ринку» між країнами Скандинавії в рамках проектів митного союзу на початку 1950-х рр. та плану НОРДЕК в 1960-ті рр.

Проаналізовано  економічні показники країн Північної  Європи, представлене розгорнуте бачення економічних пріоритетів скандинавських країн у широкому міжнародному контексті, з урахуванням таких чинників як участь у плані Маршалла, діяльності Організації з європейського економічного співробітництва, Європейської асоціації вільної торгівлі. Разом з тим, звернено увагу на те, що невдачі у побудові регіональних інтеграційних утворень у сфері економіки були пов’язані з розбіжностями  у геополітичному становищі,  соціально-економічних умовах, політичній орієнтації та власному історичному досвіді.

Підрозділ 2.3. «Воєнно-політична інтеграція країн Скандинавії в архітектурі європейської безпеки» присвячений аналізу геостратегічного розташування країн Скандинавії та місця цих країн у побудові європейської архітектоніки безпеки. Зокрема, проаналізовано процес вступу до НАТО Данії та Норвегії. Розкрито альтернативний підхід до розв’язання проблеми безпеки на Півночі Європи, а саме – ідею створення Скандинавського оборонного союзу та процес переговорів з метою її втілення в життя. Встановлено сутність протиріч, що виникали між Данією, Норвегією, Швецією та Фінляндією у питаннях воєнно-політичної інтеграції та євроатлантичної безпеки і були зумовлені різним розумінням поняття «нейтралітет», а також розбіжностями у питанні про необхідність залучення зовнішніх союзників в разі виникнення конфлікту в північноєвропейському регіоні.

Розглянуто також і  значення так званого чинника  «радянської загрози» у формування зовнішніх відносин у сфері оборони. Він, зокрема, спонукав скандинавських політиків до усвідомлення необхідності дотримуватися єдиної дипломатичної лінії стосовно СРСР, а також зважати на думку цього важливого сусіда з урахуванням реалій «холодної війни».

У дисертації розкрито зміст концепції  «північного балансу», що народилася в країнах Скандинавії. Вона стала тим аналітичним інструментом, який дав можливість пролити світло на специфіку взаємин у сфері оборони між країнами   північноєвропейського регіону.

Третій розділ «Європейська інтеграція в контексті внутрішньої та зовнішньої політики Скандинавських країн» починається з підрозділу 3.1. «Політика урядів Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії щодо ЄЕС», в якому охарактеризовано фактори, що вплинули на концепції скандинавських урядовців щодо європейської інтеграції та співробітництва із ЄЕС.