Теоретико-методологічні основи геополітики і геоекономіки

З давніх часів відомі різноманітні форми контролю над освоєним геополітичним простором: військова, політична, економічна, демографічна, комунікаційна, релігійна тощо. Наприкінці ХХ ст. все більшу роль відіграють інформаційно-ідеологічний, технологічний та культурно-цивілізаційний контроль. Ці форми найчастіше використовуються в різних поєднаннях, оскільки геополітичний підхід вимагає врахування всіх чинників в міждержавній взаємодії, перш за все таких як: географічні, економічні, військові, демографічні, політичні, культурно-релігійні, етнічні.

Геополітичні відносини  – це відносна єдність та боротьба різних світових сил. Найчастіше це боротьба протилежностей: суходолу та моря, центра та периферії. Єдність в світовому історичному процесі – явище тимчасове. Відомому політичному діячу Великобританії В.Черчиллю (1874-1965) належала думка про те, що в Англії немає постійних друзів, союзників, в неї є лише постійні політичні (геополітичні) інтереси. Тому постійною є тільки боротьба протилежностей. І вона є постійною.

Звідси випливає, що наступною  важливою категорією у геополітиці  є баланс сил. Після розпаду СРСР баланс сил в світі значно змінився. Світ перестав бути біполярним. І саме порушення балансу з боку США (1998 р. Югославія, 2001 р. Афганістан, 2003 р. Ірак, 2011 р. Лівія тощо) загрожує непередбаченими наслідками для земної кулі.

Важливою категорією геополітики є поняття «політичний простір», який окреслюється кордонами. Політичний простір – це одна з головних ознак держави. Таким його роблять визначені кордони, що виступають чинником його безпеки, та відіграють важливу роль в просторових відносинах між державами. Геополітична боротьба кордонів виникає завжди, коли починається боротьба за контроль, приєднання, освоєння політичного простору.

Дану особливість відзначив Ф.Ратцель. Зокрема, він стверджував, що кордон є периферійним органом держави і служить свідченням його зростання, сили або слабості, а також змін в «організмі» країни. Так, у німецькій геополітиці проблема кордонів – головна тема досліджень. Хаусхофер культивував у німецького народу не тільки геополітичні почуття, але і «почуття кордонів». Він відзначав, що неможна розглядати кордони як щось надане назавжди, вони є живими органами, які можуть розширюватись та стискатись, по аналогії зі шкірою та іншими захисними органами людини.

Проблема кордонів розглядалась ще у Старому Заповіті та в давньоіндійському трактаті «Артхашастра», в давньогрецьких епосах. Кордон між державами, навіть самими дружніми, – це завжди політико-стратегічна лінія розмежування їх інтересів.

Одним із перших досліджував  проблему кордонів британський лорд Дж. Н. Керзон (1859 – 1925). Будучи віце-королем  Індії, він ретельно вивчив азійський  досвід розмежування, відзначивши, що чимало народів Азії уникають жорстко фіксованих кордонів, що пов’язувалось з їх кочовим способом життя та неприйняттям всіляких регламентуючих установок. Кордон як жорстко зафіксована лінія є характерним більше для країн Європи. При гострих прикордонних суперечках лорд Керзон рекомендував утворювати буферну зону.

Кордон виконує певні  функції:

1. Обмеження або уникнення в’їзду небажаних осіб;
2. Регулювання міграційних процесів;
3. Уникнення контактів між мешканцями сусідніх країн;
4. Затримання злочинців, контрабандистів;
5. Збір мита з товарів, що ввозяться або вивозяться;
6. Контроль за квотами товарів, що перетинають кордон;
7. Контроль за рухом міжнародного транспорту;
8. Контроль за переміщенням валюти та інших цінностей;
9. Санітарний контроль.

З певною долею вірогідності, кордони можна поділити на природні та штучні.

До основних категорій геополітики належить і поняття «інтерес». Знаючи, в чому полягають інтереси держави, нації, неважко буде визначити і загальний зовнішньополітичний курс країни. Можуть бути інтереси державні, класові, національні, корпоративні тощо. Якщо існує нація-держава, то ці інтереси багато в чому будуть збігатись.

Як правило, дуже великі проблеми в світових міжнародних  відносинах виникають через інтереси національні. По мірі того, як люди та інститути втрачають самостійність, вони все більше та більше намагаються захистити свої інтереси, добитись психологічного комфорту, тяжіють до спільнот, до яких належать (етнічні, релігійні тощо). Процес глобалізації генерує консолідацію етнічних меншин, посилюючи хвилю релігійного фундаменталізму.

Можна помітити, що глобалізація розчленовує навіть давно сформовані народи, ініціюючи та посилюючи в них стремління до великої політичної автономії, проведення «етнічних чисток», з’ясування «хто є більш «чистим» представником нації». Результатом стає вируючий етнічний вулкан, оскільки на Землі не більше 20% держав є етнічно гомогенними (тобто одно національними). Але навіть у таких державах інтереси «верхів» та «низів», тобто класів, не співпадають, як не співпадають і інтереси мешканців різних регіонів. Важко поєднати інтереси у представників однієї нації, які проживають в різних країнах (наприклад, колишня НДР та ФРН, або нинішні Пн. та Пд. Кореї). Тим більш не співпадають національні інтереси націй-держав, що сповідують відвертий націоналізм («Велика Німеччина», «Велика Японія»).

Простіша ситуація в  сфері інтересів державних. Тут самі важливі державні інтереси формулюються в міжнародних документах: Статут ООН, Заключний акт Наради у Хельсінкі тощо. В подібних джерелах міжнародного права фіксується політична незалежність країни, групи країн, умови їх фізичного виживання, неприпустимість втручання у внутрішні справи країн ззовні, недоторканність кордонів та непорушність територіальної цілісності.

У ролі державних інтересів  можуть виступати посилення ресурсної  бази, а на її основі – посилення економічної, військової, фінансової, науково-технічної могутності країни, посилення її геополітичного впливу, зростання добробуту населення, культурний, моральний, інтелектуальний прогрес суспільства. Специфіка географічного положення, внутріполітична, соціально-економічна ситуація, національно-культурні та цивілізаційні особливості, рівень авторитету в світовому суспільстві – все це формулює зміст державних інтересів. При цьому географічні, природно-ресурсні, економічні чинники відіграють особливу роль.

Безумовно, весь комплекс державних  інтересів слід розглядати у динаміці. Найбільшу питому вагу мають ті з  них, які підтверджуються нормами  міжнародного права. Справедливими  будуть і ті інтереси країни, що не порушують  інтереси інших держав. Хоча, як ми розуміємо, на практиці арбітрами, що оцінюють ситуацію, найчастіше виступають ті держави, що володіють реальною силою (військовою, економічною, фінансовою).

Зміст поняття «державні інтереси»  є об’єктивним, проте трактування  його лідерами країн є суто суб’єктивним. Вони ж беруть на себе роль осіб, що виражають державні інтереси, обґрунтовують пріоритетність цілей, також першочерговість розв’язання внутрішніх та зовнішніх задач. В авторитарних та демократичних державах механізми досягнення цілей і задач різноманітні. Але в абсолютній більшості країн вирішальну роль відігравали та відіграють потужні промислово-фінансові групи – олігархії. Головними об’єктами їх інтересів на початку ХХІ ст. будуть природні ресурси та ринку збуту готової продукції (причому в перспективі проблема буде тільки загострюватись).

З розглянутою категорією тісно пов’язується ще одне поняття  геополітики – «механізм реалізації державних інтересів». Які принципи, норми права, моралі, політики повинні бути пріоритетними при захисті цих інтересів? Практика показує, що на перший план виступають прагматичні інтереси, що досягаються силою без урахування жодних норм або принципів моралі. Різниця була і є в тому, що одні – геополітично сильні держави або їх об’єднання – прагнуть усього і одразу, інші – частинами та поступово. Одні намагаються реалізувати свої державні інтереси шляхом активної експансії, інші – повзучої. Дані методи (умовно їх ще називають Заходу та Сходу) відпрацьовувались впродовж століть, мають свою історію та методологію. Одні йдуть шляхом укріплення національної геополітичної сили (Китай, Японія), інші – шляхом створення нових коаліцій. Всередині цих коаліцій (НАТО, ЄС тощо) йде постійна прихована або явна боротьба за лідерство як всередині коаліцій, так і в ключових районах світу (наприклад, боротьба за вплив при поділі пострадянського простору або Близького Сходу).

Сила (могутність) держави історично  проявлялась як сила військова. Історія  залишила численні свідчення, що перемагав  той, хто краще був оснащений, чиї війська були організованіші, краще навчені тощо. Військова сила наростала по мірі розвитку науково-технічного прогресу, напрацювань військової думки. Все це разом з географічними чинниками працювало на посилення або послаблення могутності держави. А геополітичні конфлікти виникали найчастіше з приводу розподілу карти світу, за спірні території, за розширення сфер впливу.

Друга половина ХХ ст. показала, що боротьба за переділ світу може вестись  не тільки з застосуванням військової сили, але шляхом економічної, фінансової, культурно-ідеологічної експансії. Чимало сучасних геополітиків вважають, що могутність країни – це комплексний показник взаємодіючих чинників, величина не абсолютна, що вимірюється певними одиницями, а відносна, тобто така, що проявляється в процесі взаємодії держав в міжнародних відносинах та отримує оцінку за їх результатами. У певній мірі елементи могутності держави є взаємозамінними.

Державні інтереси породжують ті чи інші дії країн та народів. Ці дії  можуть носити оборонний або наступальний, визвольний або загарбницький характер. В геополітиці найчастіше використовується поняття «експансія», під якою зазвичай розуміють будь-які територіальні розширення або встановлення військово-політичних сфер впливу. Практика показує, що експансія може бути не тільки військовою, але і економічною (торговельною, фінансовою), а також культурно-ідеологічною, інформаційною тощо. В кінці ХХ – початку ХХІ ст. головним видом експансії залишається територіальна – боротьба за сировинні ресурси суходолу та моря, біоресурси – іншими словами, за виживання. Територіальні здобутки – це найчастіше довгострокові надбання, т.з. «життєвий простір».

Вчені-геополітики не виключають, що в ХХІ ст. по мірі загострення  та глобалізації ресурсної кризи, особливо в питаннях енергоносіїв, зростання народонаселення, скорочення та виснаження родючих земель, екологічної напруги в міжнародні відносини повернеться жорсткий варіант територіальної експансії.

3. Світові геополітичні епохи.

Історію людства з точки зору геополітики можна розглядати як послідовну зміну геополітичних епох або силових полів. Кожна геополітична епоха має свої баланс сил, зони впливу, кордони та межі. Історія існування найдавніших цивілізацій, протистояння «континентального» Риму та «морського» Карфагену визначили чимало геополітичних принципів та постулатів ХХ та ХХІ ст. Але основні принципи сучасної міжнародної політики були закладені Вестфальською системою міжнародних відносин (1648) після завершення Тридцятирічної війни (1618 – 1648). До цього часу в Європі сформувались національні держави. Світ вступив на шлях промислового розвитку з формуванням держави з жорсткою династійною владою. З цього часу відбувається трансформація європейської історії у світову.

Головними центрами сили в Європі стали Іспанія, Португалія, Голландія. Згодом до боротьби за розподіл світу включились Англія, Франція, Швеція. Національні держави, що утворювались, встановлювали свої кордони з урахуванням мовної ознаки та за природними географічними межами (гори, ріки, озера, моря). Такий світовий порядок і сформоване геополітичне поле існували майже 150 років – до Французької революції, внаслідок якої була повалена монархія і яку послідовно змінювали Директорія, Консульство, Імперія Наполеона.

Кінець XVII – початок XVIII ст. ознаменувався втратою булої величі для Іспанії, Португалії, Голландії та Швеції, а до кінця XVIII ст. – Польщі. В цей же час укріпили свої позиції Франція, Англія, набирали сили Пруссія та Росія. В XVII – XVIII ст. в Європі з’явилась нова соціальна сила – буржуазія. Маючи в своєму розпорядженні великі гроші, вона рвалась до влади. Можна стверджувати, що саме гроші буржуазії пробили стіни королівських палаців, замків феодалів, знесли Бастилію, а разом з нею понад 10 тис. католицьких монастирів та храмів, натомість збудувавши сотні ешафотів з гільйотинами по всій Франції. Ці ж гроші привели до влади Наполеона, який спробував встановити світову гегемонію. Проте перетворити Францію на ядро океанського геополітичного блоку Наполеону не вдалось. Спроба імператора задушити Англію блокадою шляхом військових, економічних, політичних та інших заходів виявилась невдалою – на світовій арені з’явились нові гравці – Російська імперія, а також Пруссія, Австрія. Результатом стала нищівна поразка Наполеона.

Нову розстановку геополітичних  сил, закріплену Віденським конгресом (1814 – 1815) надала світу Віденська епоха. Основу її склав імперський принцип контролю за географічним простором. Світовими центами сили стали Російська та Австро-Угорська імперії, Британська колоніальна імперія (хоча де-факто вона була проголошена такою з 1876 р.), Німецька імперія (з 1871 р.), а також фактично колоніальна імперія з середини ХІХ ст. Франція (формально вона увесь час оголошувалась республікою). З 1877 р. турецький султан прийняв титул «імператора османів», а Туреччина відігравала важливу роль на Близькому Сході та в Південно-Східній Європі. Важливою в геополітичному плані для Європи ХІХ ст. була Кримська війна 1853-1856 рр., коли проти Росії, забувши про власні протиріччя, виступили більшість провідних країн Європи. Пояснення цьому полягало у перспективі перетворення Чорного та Балтійського морів у внутрішні моря (т.з. «російські озера»), що відкривало б Росії необмежений вихід у два ключових геополітичних регіони – Атлантику та Середземномор’я. Після поразки Росії в Кримській війні Віденська система зазнала деяких змін. Розпався т.з. Священний союз монархів, а в Європу прийшов період нетривалих локальних війн.