Інтеграційні процеси в Центральній Європі

     Для наступного етапу характерна  інтеграція, що припускає проведення єдиної економічної, валютної, бюджетної, грошової політики, уведення єдиної валюти, встановлення органів наднаціонального регулювання  усередині інтеграційного угруповання. Уряди узгоджено відмовляються  від частини своїх функцій  на користь наддержавних органів, що наділяються правом приймати рішення  з питань, що стосуються організації, без узгодження з урядами країн-членів (наприклад, у ЄС – Комісія ЄС).

     Політична інтеграція – процес, який передбачає повне позбавлення країн-учасниць інтеграційного утворення державного суверенітету, шляхом підписання союзних угод, створенням федерацій чи конфедерацій.

     Отже, інтеграція починається з підписання преференційних угод, потім формується зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок та економічний союз. Проте досить складно усвідомити, що таке «повна економічна інтеграція» або «політична інтеграція». Якщо більшість концепцій дослідження інтеграції базуються на особливостях розвитку ЄС, то після економічного союзу відбувається формування валютного союзу та виникають передумови для створення політичного союзу або федерації. Наступний етап  -  континентальна та міжконтинентальна інтеграція. 
 

Рис. 1.1 Етапи Європейської інтеграції  Б. Баласса 
 
 

3.   Показники інтеграції країн

     Міжнародна  торгівля посідає особливе місце  в складній системі світогосподарських зв’язків, адже і історично, і логічно інтернаціоналізація господарського життя розпочиналася зі сфери товарного обігу. Особливу роль торгівля відіграє і при визначенні показників інтеграції країн.

     В даному аспекті виділяють також  показник економічної конвергенції, який має актуальне значення в  контексті західноєвропейської  інтеграції. 

     В широкому розумінні економічна конвергенція – це процес більшого зближення  основних характеристик розвитку національних економік. Але в більш вузькому розумінні, в якому це поняття  найчастіше вживається, конвергенція означає зменшення існуючих розривів в рівнях розвитку і доходів різних країн. Іншими словами, міжнародна економічна інтеграція передбачає гармонізацію всіх складових економічної системи  країни відповідно до прийнятих стандартів у певній міжнародній спільноті (наприклад, Європейській). [16, 175-176]

     У дослідженнях, що вивчають питання  регіональної інтеграції , виокремлюють такі ефекти конвергенції до економічного об’єднання:

• торгові ефекти: зменшення економічної відстані внаслідок усунення торгових обмежень, розвитку торгової інфраструктури та узгодження стандартів якості;
• ефекти спільного ринку: вдосконалення виробництва, збільшення продуктивності та цінової конкуренції;
• рух факторів виробництва: зростання обсягів залучених прямих іноземних інвестиції, міграція робочої сили до Європейського Союзу;
• втрати від інтеграції: зменшення тарифних надходжень до державного бюджету, зростання рівня цін. Для країн членів ЄС - уповільнення динаміки залучення інвестицій. [17]

     Питання конвергенції показників економічного зростання можна розглядати аналізуючи динаміку ВВП на одну особу в країні. Ефективність процесу конвергенції залежить від наявних відмінностей потенціалів, рівнів та темпів розвитку економік країн, можливостей подолання значного відриву в основних макроекономічних показниках країн.

     При суттєвих відмінностях у показниках економічного зростання між країнами-учасниками та новими членами чи  країнами-кандидатами  на вступ до інтеграційного об’єднання наявні потенціали у залученні прямих іноземних інвестицій та у зростанні  товарообігу можуть значно прискорити швидкість конвергенції в регіоні.

     Для зміцнення процесу економічної  конвергенції в периферійних регіонах, де рівні реальних доходів на душу населення значно нижчі середнього показника по регіону чи в рамках інтеграційного об’єднання, здійснюються крупно масштабні трансферти в рамках структурних конвергенцій них фондів. В той же час створення таких фондів може свідчити про те, що економічна інтеграція не завжди сприяє регіональній конвергенції. [16, c.176]

     Загалом процес конвергенції свідчить не лише про зменшення так званих «економічних відстаней» між країнами та інтеграційними інституціями, тобто наближення макроекономічних показників країни до показників більш  розвинених країн регіону, в межах  якого відбуваються інтеграційні процеси, а й посилення зв’язків і в  інших сферах розвитку країни. Тому, більшість вчених вважають, що відсутність конвергенції свідчить про недостатню готовність національних економік до економічної інтеграції в міжнародні об’єднання.

     В контексті інтеграційних процесів у Європі виділяють критерії конвергенції, яким має відповідати кожна з країн-членів:

• відношення дефіциту бюджету до ВВП не повинно перевищувати 3 %;
• відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60 %;
• достатній рівень стабільності цін та сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення такого дослідження; причому цей рівень не повинен перевищувати більш ніж на півтора відсоткові пункти три кращі показники рівня стабільності цін країн-членів;
• довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більш ніж на два відсоткові пункти три кращі показники стабільності цін країн-членів;
• протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів [22].

     Критерії  конвергенції мають забезпечити  збалансованість економічного розвитку.

     Рівень  відкритості економіки можна  умовно оцінити через експортно-імпортні квоти. Процент експорту у ВВП  визначається як експортна квота [19]. Показник експортної квоти необхідно враховувати при дослідженні ступеня інтегрованості країн, адже його  зростання  означає посилення інтенсивності зовнішньоторговельних зв`язків.

     Він характеризує значимість експорту для  народного господарства країни і  розраховується як відношення обсягу експорту до валового внутрішнього продукту. З цією метою можуть використовуватися імпортна та зовнішньоторговельна квоти.

     Не  заглиблюючись у методику розрахунку цих показників, зазначимо, що вони дають достатню уяву про участь країни у міжнародному обміні товарами та послугами. Однак самі собою ці показники ще не свідчать про достатню чи недостатню інтеграцію країни у певний регіон чи світове господарство загалом. Їх необхідно зіставляти з економічним потенціалом країни. [30]

     Отже, за статистичними даними щодо часки експорту та імпорту товарів із країн в межах інтеграційного утворення можна визначити наскільки економіка країни є інтегрованою в даний регіон. Економічна інтеграція спричиняє посилення зв’язків між країнами, в результаті чого зростає часка експорту-імпорту продукції чи ресурсів з регіону інтеграції.

     Аналіз  даних показників дозволяє визначити  ступінь інтегрованості країни. Основні  оцінки проводяться щодо відповідності  макроекономічних показників критеріям  та реальним показникам в регіоні, а  також щодо напрямку зовнішньоекономічної діяльності (експорт - імпорт).  
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

     ПЕРЕДУМОВИ  УЧПАСТІ ЦЕНТРАЛЬНО-ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН У ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ 
 

     2.1 Передумови інтеграції країн Центральної Європи в Європейський Союз 

     Інтеграційні  процеси в Європі мають досить довгу історію свого розвитку, зокрема в Центральній Європі. Вступові нових країн-членів передувала низка подій, які так чи інакше впливали на хід цих процесів. Перед країнами-кандидатами поставали численні вимоги Європейського Союзу, щодо трансформації економік та законодавств. Перш за все це пов’язано із масштабністю п’ятої хвилі розширення, а також із значними невідповідностями у рівнях розвитку економік країн-кандидатів та членів ЄС. «Східна» політика Європейського Союзу почала формуватися ще в середині 80-х рр., але 1989-1991 роки можна вважати переломними, зокрема з огляду на вплив Німеччини на цей процес. [6]

     Розпад  соціалістичного табору та поява  нових демократій у центрі та на сході Європи виявися для країн  ЄЕС доволі несподіваним. Це певною мірою пояснює відсутність чіткої спільної стратегії Європейської Спільноти  стосовно посткомуністичних країн  Центральної Європи наприкінці 1980-х  років [7]. Тому ЄС опинився перед необхідністю розробити нову зовнішньополітичну стратегію. 

     Колишній  антагонізм перетворився на спільні  інтереси, основою яких було відкриття  Європейських міжнародних організацій  для нових членів, протистояння транскордонним, соціальним та економічним негараздам у розвитку відсталих регіонів, зокрема  прикордонних, і спільна організація  регіональної безпеки. [6]

     Однак розробка нової стратегії ускладнювалася внутрішніми проблемами ЄС. Спільнота  в цей період стояла перед важливою інтеграційною дилемою: поглиблювати інтеграцію в рамках вже існуючих кордонів Унії або вдатися до інтеграційної  експансії та розширювати кордони  за рахунок нових членів [3]. Дебати на цю тему тривали в ЄС протягом усіх 1990-х років, хоча фактично мова йшла про давню суперечку між прихильниками теорії «первинного розширення» та «первинного поглиблення». В ході цих дебатів і викристалізувалася компромісна позиція Європейського Союзу, яка полягала в одночасному поглибленні та розширенні.

     Основне навантаження з підготовки розширення Європейського Союзу, як вважали  в Брюсселі на початку 1990-х років, мало лягти на плечі країн-кандидатів. Що ж стосувалося самого Союзу, то його завдання в процесі розширення зводилося до вирішення чотирьох основних проблем:

• законодавчо встановити чіткі принципи приєднання до Спільноти;
• провести інституціональну реформу в ЄС;
• знайти фінансові ресурси для надання допомоги країнам-кандидатам;
• змінити спільну політику ЄС за деякими напрямками (перш за все аграрну політику та політику економічного та соціального об’єднання) [28].

     До  того ж перспектива приєднання країн  Центральної Європи до ЄС здавалася  на початку 1990-х років надзвичайно  віддаленою як у Брюсселі, так і  в країнах «нової демократії».

     Європейський  Союз завжди вважався «цивільною організацією», яка має насамперед економічний  характер. Але, на ставлення Європейського Союзу до ідеї розширення на Схід головним чином впливали економічний та політичний фактори.

     З точки зору економічних перспектив ЄС постсоціалістичні країни являли собою чималий ринок для збуту продукції, виробленої в ЄС, до того ж цей ринок був розташований поруч і транспортування товарів не вимагало великих витрат. Цей ринок цікавив західноєвропейський бізнес. Однак з іншого боку, величезне економічне відставання та соціально-економічна криза, яку переживали країни Центральної Європи, стримували процес їх приєднання до Європейського Союзу [3]. Через це пояснити рішення Європейського Союзу розпочати масштабне розширення на Схід переважно його економічними інтересами навряд чи можна.

     Розширення  Євросоюзу відбувалося великою  мірою завдяки політичній волі й  інтенсивному лобіюванню Німеччини  в колах краї-членів ЄС[6]. Отже, політичні мотиви відігравали в процесі формування східної політики ЄС більше значення, ніж економічні.

     Політична еліта Європейського Співтовариства побоювалася дестабілізації ситуації в сусідніх країнах і шляхом інтеграції намагалася запобігти виникненню кризових явищ у політичній та економічній  сферах країн ЦЄ. Тим самим ЄС намагалася зберегти геополітичну стабільність у Європі. Крім того, Європейська Спільнота мала бажання посилити власний політичний потенціал і перетворитися на не менш потужного гравця на політичній арені світу, ніж США або СРСР (Росія). Цьому потенційно мало сприяти залучення до Співтовариства майже всієї Центральної Європи з населенням більше ніж у 100 млн. чол. [3]