Загальне мовознавство

Важливим для системного й знакового розуміння мови було наголошування Соссюром на значимості відмінностей у знаку й мові. Через те, що мовний знак – психічне явище,  для нього важливі не матеріальні відмінності, а фінкціональні властивості. На його думку, у слові важливий не звук як такий, а ті звукові відмінності, які дозволяють відрізняти це слово від інших, “бо тільки ці звукові відмінності значимі”. У зв’язку з цим Соссюр розуміє фонему як сукупність розрізнювальних ознак, що потім було визнано Паризьким лінгвістичним гуртком.

Безпосередні учні Соссюра  й ті мовознавці, на творчість яких він вплинув, не утворюють єдності, оскільки багато положень його концепції  суперечливі й припускають неоднозначне тлумачення. Послідовники Соссюра представлені наче трьома потоками. Перший потік утворюють Ш.Баллі, А.Сеше, С.О.Карцевський ( так звана Женевська школа), які дотримувались концепції свого вчителя й розвивали його погляди. Більша група мовознавців, які утворюють другий потік ( А.Мейє, Ж.Вандрієс, Е.Бенвеніст, А.Соммерфельт тощо), сприйняла соціологічні ідеї Соссюра, поєднавши їх з принципами порівняльно-історичного мовознавства. Останній потік включає багато мовознавців різних відгалужень структуралізму.

Лекція № 8

Структурна лінгвістика

Передумови  виникнення структуралізму

Багато методологічних принципів мовознавства за своїм  походженням, а іноді  й за змістом, мають філософське забарвлення.Залежність від філософських течій далася взнаки й при виникненні структуральної лінгвістики як нового наукового  напрямку. Переважно всі фундаментальні дослідження, які лежать в основі сучасного структуралізму, були зроблені наприкінці XIX- початку XX ст. Бурхливе зростання природознавчих наук (відкриття періодичної системи хімічних елементів Менделеєва, закон Менделя про розщеплення спадкоємних ознак батьків та їх нащадків, відкриття Ч.Дарвіна тощо) ввело в науку поняття дискретної структури матерії. Поняття фонеми й морфеми, введене в цей період, якраз і виражало стосовно мови те, що відображали атоми, молекули стосовно хімічних і фізичних явищ, неорганічної матерії.

У мовознавстві першим, хто  на початку XX ст. Спробував встановити взаємні зв`язки між фактами мови, згрупувати їх і виявити внутрішні корелятивні відношення, синтезувати їх в єдине ціле, побудувати систему відповідних елементів і створити єдиний цілісний об`єкт дослідження, був відомий швейцарський мовознавець Фердинанд де Соссюр (1857-1913). Положення з його книги “Курс загальної лінгвістики” (1916), так вплинули на подальший розвиток структуралізму в мовознавстві, що, як сказав французький філолог Е.Бенвеніст, у наш час навряд чи знайдеться лінгвіст, який не був би чимось зобов`язаний Соссюру і навряд чи знайдеться теорія мови, в якій би не згадувалось його ім`я.

Головна заслуга Соссюра  перед лінгвістикою ХХ ст. Полягає  в тому, що він звернув увагу на необхідність вивчення мови як цілої, як такої, що складається із взаємозв`язаних і взаємозумовлених елементів.

Соссюр висунув важливе  положення про системний характер мови, визначив мову як систему, яка  підпорядковується своєму внутрішньому ладу, як сукупність взаємозалежних елементів, пов`язаних між собою відношеннями.

Одним з головних моментів у лінгвістичній теорії Соссюра  є його вчення про цінність (значимість) лінгвістичного знака.

Важливим положенням теорії Соссюра є розмежування мови й мовлення. Мова й мовлення каже Соссюр, тісно пов`язані між собою й передбачають одне одне. Мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле, а мовлення, у свою чергу, необхідне, щоб встановилася мова. Таким чином, функціонування мови, на думку Соссюра, виявляється в мовленні, живе мовлення є формою існування й розвитку мови.

Заслуга Соссюра полягає  в тому, що на початку ХХ ст. центральною  проблемою мовознавства він зробив проблему цілісності мови, а суперечливі  положення його широкої загальної  теорії мови через 10 років стали теоретичною основою різних напрямків лінгвістичного структуралізму.

Термін “структуралізм”  уперше було використано в 1939 році в  статті голандського лінгвіста Х.Поса, хоча історичне коріння цього  напрямку знаходимо в індійській мовознавчій традиції, у перших спробах суворого опису мови давньоіндійським ученим Паніні. У Середньовіччя цей напрямок виражається в загальній раціональній граматиці, пізніше – у роботах Р.Декарта та В.Лейбніца. На виникнення й формування структуралізму дуже вплинули ідеї Бодуена де Куртене, Ф.Ф.Фортунатова, Л.Блумфилда, М.Троцького, Л.Єльмслєва, Е.Сепіра, Ф. Де Соссюра тощо. У 20-40 рр. ХХ ст. виникають школи структуралізму, які відіграли значну роль у розробці його концепцій і методів: Празька лінгвістична школа, датський структуралізм (або глоссематика), дескриптивна лінгвістика в США. Помітний вплив на становлення структуралізму російської формальної школи в літературознавстві (Є.Поліванов, Л.Якубинський, Ю.Тинянов тощо).

Структуралізм виник  передусім як заперечення молодограматизму з його увагою до історії та психології мови, з його емпіризмом. Виникнення структуралізму було зумовлене також розвитком науки, в яку широко проникає ідея елементів і структури. Поняття структури стає ще в середині ХХ ст. одним з найбільш популярних, при різному розумінні її в термінології різних наук. Зазвичай під структурою розуміють спосіб зв`язку між елементами відповідного явища. Поняття структури входить і в мовознавство, хоча й у різному трактуванні в різних напрямках структуралізму. В історії цього лінгвістичного напрямку виокремлюють кілька етапів. Перший етап розвитку структуралізму в мовознавстві (до 50-х рр. ХХ ст.) характеризувався підвищеною увагою до структури плану вираження в мові, який є більш доступним для безпосереднього спостереження та суворого опису. Це призводило до перебільшення ролі відношень між формальними елементами мовної системи, до ігнорування в ряді випадків самих елементів як мовної сущності, до абстрагування від змістового боку мови. У цей період надавалась перевага вивченню статики мовної системи, майже не досліджуються психологічні й соціальні чинники функціонування й варіативності мови, Другий етап (з 50-х рр.) структуралізму характеризується пильною увагою до вивчення плану змісту мови, до динаміки мовної системи. З 70-х рр. Починається третій етап у розвитку структуралізму. Структуралізм, розробивши до цього часу апарат суворого опису системи мови, припиняє існувати як відокремлений напрямок у мовознавстві. Методи й способи структуралізму починають використовувати в соціолінгвістиці, психолінгвістиці, порівняльно-історичному мовознавстві, що перестає протиставляти його як новим напрямкам, так і традиційному мовознавству.

Хоча школи структуралізму мають різні погляди на деякі  досить суттєві питання щодо дослідження мови, їх єднає спільна концептуальна платформа, сутність якої можна виразити такими тезами: 1) мова – це системно-структурне утворення, в якому всі його одиниці пов`язані між собою різними відношеннями; 2) мова – це система знаків, співвідносних з іншими символічними системами в межах спільної для них дисципліни – семіотики; 3) при вивченні будь-якої природної мови варто розрізняти мову й мовлення; 4) в основі мовної системи універсальні відношення – синтагматичні й парагматичні зв`язки між одиницями мови на всіх їх рівнях; 5) мова може досліджуватися з двох поглядів – синхронічного й діахронічного, пріоритет при структурному вивченні мови належить синхронії; 6) статика й динаміка є такими станами мови, які співіснують; за рахунок статики балансується мова як система, динаміка забезпечує можливість змін у мові; 7) мова – самостійне явище з власними внутрішніми законами, вивчати її треба передусім з урахуванням внутрішньомовних чинників; 8) у дослідженні мови необхідно використовувати суворі, точні методи, які зближують лінгвістику з природознавчими науками. Один з напрямків структуралізму представлений Празьким лінгвістичним гуртком, або Празькою лінгвістичною школою.

Празький лінгвістичний гурток

(Празька школа  функціональної лінгвістики)

Один із напрямків  структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року. Серед представників  цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка, Б.Гавранка, Я.Мукаржовський, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна особливість  – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими вченими: Якобсоном, Трубецьким, Карцевським, Бюлером (Австрія), Блумфільдом (США), Мартіне (Франція) тощо.Теоретичні положення представників Празького гуртка були відображені в “Тезах Празького лінгвістичного гуртка” (1929). 1935 року гурток почав видавати журнал “Slovo o slovesnost”, який і досі існує. Головні положення соссюрівської концепції мови в роботах празьких мовознавців були істотно переусвідомлені й у ряді випадків отримали подальший розвиток.

Так празькі лінгвісти заперечили соссюрівське протиставлення синхронії й діахронії. Разом з тим празьки мовознавці підкреслювали перевагу синхронічного аналізу, оскільки вивчення сучасного стану мов здається єдиним критерієм, який дає вичерпний матеріал і дозволяє скласти про мову безпосереднє уявлення.

Визнання тісного зв`язку синхронії та діахронії привело  празьких мовознавців до цілої низки  важливих положень. Засновник празького  лінгвістичного гуртка В.Матезіус запропонував метод “аналітичного порівняння”  мов, згідно з яким у синхронічному плані порівнюють лінгвістичні системи споріднених і неспоріднених мов з виявленням тенденції їх розвитку. Ці ідеї пізніше стали основою типологічного вивчення мов.

Празьки структуралісти прийняли і творчо опрацювали також  соссюрівську концепцію мови й мовлення. Матезіус вважав мовлення безпосередньо даним, а мова, на його думку, має ідеальне буття й пізнається лише вдруге. Скаличка вважав, що мова – це об`єкт структурної граматики, а описова граматика фіксує факти мовлення. На фонологічному рівні сосююрівське розмежування мови й мовлення дуже детально розробив М.Трубецькой у книзі “Основи фонології”.

Одним з найважливіших  положень у концепції Празького  лінгвістичного гуртка є поняття  мовної функції. Поняття мовної функції  у празбких лінгвістів базується на вченні німецького мовознавця К.Бюлера про мовні функції,яке міститься в книзі “Теорія мови. Структурна модель мови” (1934). На думку Бюлера, психічні здібності людини – думати, відчувати й висловлювати волю – спричинили 3 функції мови – комунікативну (функцію повідомлення), функцію вираження й функцію звертання. Цим функціям відповідають 3 типи висловлень – розповідний, окличний, спонукальний.

Функціональний підхід результативно використовували  для дослідження проблем літературної мови й культури мовлення.

Учасники Празького  гуртка визнали й розвинули далі в цілісну наукову концепцію  ряд положень Ф. Де Соссюра й росийської лінгвістичної традиції, представлену в роботах І.Бодуена де Куртене, Ф.Фортунатова, О.Шахматова. багато положень лінгвістичної концепції Ф. Де Соссюра в діяльності Празького гуртка були трактовані інакше, переоцінені й переусвідомлені й у ряді випадків були далі розвинуті. Найповніше вираження загальнотеоретичної настанови ПЛГ знайшли в “Тезах”, представлених І з`їзду cлов`янистів у 1929 р. Загальні положення в “Тезах” значною мірою пов`язані з конкретною проблематикою вивчення слов янських мов.

Уявлення про мову як функціональну систему знаходимо  вже в перших рядках “Тез”. З  функціонального погляду “мова  – це система засобів вираження, яка служить певній меті”. Тут же підкреслюється і системний характер мови: ”Жодне явище в мові не можна зрозуміти без урахування системи, до якої ця мова належить” (39, 123, ч. ІІ). Якщо у Соссюра “мова, яка розглядається в собі й для себе”, є “єдиним і справжнім об`єктом лінгвістики”, то представники ПЛГ наголошують на зв`язку мови з позамовною дійсністю, “без якої вона не має ані сенсу, ані права на існування”. Празьки структуралісти визнають соціальну природу мови, зазначаючи, що “структура мови тісно пов`язана зі структурами навколо себе”. У зв`язку з цим празьки мовознавці більше уваги приділяють вивченню структури літературної мови, яка, складаючись з кількох окремих систем, має яскраво виражений соціальний і функціоеальний характер. Багато уваги приділяють вони і відношенням мови до літератури, мистецтва, культури. Таке співвідносне вивчення структури мови походить з необхідності розглядати мовний знак у його реалізації, у відношенні до навколишньої дійсності. Найважливішою ознакою мовних систем празьки структуралісти вважали їх функціональне призначення, практичне використання, при цьому важливі не тільки відношення всередині мовної системи, але також і відношення мовної системи до позамовної дійсності.

Антиномія Соссюра про  синхронію й діахронію в ПЛГ була трактована інакше. Вчені пропонують тезу про рівноправність синхронічного й діахронічного підходу до мови, вважаючи, що системний, структурний аналіз потрібний і в галузі діахронії. У цьому випадку треба робити не лише історичний або діахронічний опис змін мови, а й з`ясовувати системні причини цих змін. На думку празьких учених, діахронічні закони відрізняються в структурному мовознавстві від синхронічних лише тим, що вони обмежені в часі відносною хронологією й наводяться в історичній послідовності. Синхронія й діахронія в празькому структуралізмі не є незалежними галузями й аспектами вивчення мови, але взаємопроникають одна в одну.

Однією з головних заслуг Празького гуртка перед світовим мовознавством є створення фонології  як наукової дисципліни. Найбільщ повно погляди на сутність фонологічних проблем висловлені в роботі М.Трубецького “Основи фонології” (1939). У цій книзі Трубецькой вперше показує системність мови, досліджуючи фонологічні системи понад 100 мов. Тут же він вперше протиставив фонетику й фонологію та визначив їх завдання. В “Основах фонології” автор аналізує всі основні поняття нової науки: фонеми та її ознак, опозиції фонем, нейтралізації фонем, сполучення фонем та їх місце в системі мови. З появою книги Трубецького фонологія стає провідною дисципліною в Празькій функціональній школі, так само, як історична фонетика була головним полем діяльності і гордістю дослідження молодограматиків.

Принципи структурного й функціонального підходів празьки  вчені намагались поширити й на вивчення проблем морфології й синтаксису. Морфологію вони розуміли як розділ теорії лінгвістичної номінації, тісно пов`язаної з функціонуванням слова, із системою форм слів та їх груп. Синтаксис розглядали як теорію синтагматичних способів, де вивчаються сполуки слів, які виникають у результаті синтагматичної діяльності. Протиставлення мови й мовлення в синтаксисі веде до розмежування речення й висловлювання. Один з напрямків функціонального синтаксису був представлений роботами Матезіуса, де він пропонує ідею актуального членування речення, яке співвідносить речення з контекстом ситуації і протиставлення його формальному граматичному членуванню. Інший напрямок функціональної граматики був розроблений Якобсоном. Він побудував систему граматичних опозицій мови, спираючись на поняття фонологічної опозиції й розрізнювальні ознаки фонеми Трубецького, оскільки визнавав принцип структурного ізоморфізму (подібності) між фонологічною й граматичною системами. Свою систему Якобсон використав при аналізуванні відмінкової системи російської мови, представляючи її як сукупність трьох розрізнювальних ознак, які утворюють загальне значення відмінка: 1) спрямованість – неспрямованість дії (спрямованість дії на предмет – знахідний, давальний і місцевий відмінки;відсутність спрямованості – називний, родовий та орудний відмінки); 2) об`ємність - необ`ємність дії (межа участі в дії та відсутність такої межі -  родовий і місцевий відмінки); 3) переферійність – непереферійність дії (вказівка на другорядну роль у змісті висловлювання – давальний, орудний, місцевий відмінки; вказівка на головну роль – називний і знахідний відмінки). У центрі граматичної теорії Скалички – пошуки мінімальної одиниці, яка є основою граматичної системи. Він пропонує виділяти в слові не морфологічний (морфему), а граматичний елемент, вважаючи таким не морфему, а сему, яка одночасно є і функціональним, і формальним елементом.