Переклад художнього тексту

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ  ФІЛОЛОГІЇ 
 
 
 
 

Реферат

з курсу  «Вступ до

 перекладознавства»

на тему:

«Переклад художнього тексту» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ-2011 
 
 
 
 
 
 
 

План 
 
 

1. Вступ.
2. Визначення адекватності та загальні вимоги до художнього перекладу.
3. Приклад перекладу українських поетичних творінь та лірики українських письменників на англійську мову.
4. Стилістичні особливості перекладу художніх творів.
5. Додатки. Поетичні переклади.
6. Висновок.
7. Список використаної літератури.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Вступ

 

    Розвиток науки та техніки у теперішній час неможливо уявити без широкого обміну інформацією між людьми, що говорять різними мовами. Збільшується обсяг нової інформації, а разом з ним й потреба у перекладах для її обробки.

    Переклад є однією з важливих форм міжлітературних взаємин.Оскільки знання іноземних мов і в давні часи, і сьогодні не можна назвати масовим, перекладачі виступають посередниками між народами, які спілкуються в найрізноманітніших сферах життя. Як уже відомо, переклад—це відтворення оригіналу засобами іншої мови зі збереженням єдності змісту й форми. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Шлях до досягнення такої єдності не лежить через установлення формальних відповідників. Зіставлення засобів різних мов, навіть найбільш віддалених, можливе лише шляхом зіставлення функцій, які виконують різні мовні засоби. Звідси—точність перекладу полягає у функціональній, а не формальній відповідності оригіналу.

    Переклад посідає особливе місце в літературному процесі. Кожен вид літератури послуговується певним видом перекладу. Зокрема, художня література послуговується художнім перекладом. Художній переклад—один із найнаглядніших проявів міжлітературної (і значить, певним чином міжкультурної) взаємодії. Фактично, переклад є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті. Художній переклад—особливий вид перекладу, оскільки він є не точною передачою змісту, а «відображенням думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтіленням його образів у матеріал іншої мови» [1]. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як «першоелемент» літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності й ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або – суміш уламків різних теорій [2]. Перекладач повинен мати якщо не грунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін. «Ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи» [3].   

2. Визначення адекватності та загальні вимоги до художнього перекладу. 

    Чи можливо точно і повно передати однією мовою думки, виражені засобами іншої мови? З цього питання в науковому середовищі традиційно склалися дві протилежні точки зору, які згадувалися в роботах                       А. В. Федорова, Л.С.Бархударова та інших вчених [4].

    1. «Текст не перекладається». За цією теорією повноцінний переклад з однієї мови на іншу взагалі неможливий внаслідок значної розбіжності виразних засобів різних мов; переклад є лише слабким і недосконалим відображенням оригіналу, що дає про нього дуже віддалене уявлення [5].  
    2. Інша точка зору, якої дотримується більшість дослідників, у тому числі й вищезгадані Л. С. Бархударов та А. В. Федоров, а також багато інших, що лягли в основу діяльності багатьох професійних перекладачів, полягає в тому, що будь-яка розвинена національна мова є цілком достатнім засобом спілкування для повноцінної передачі думок, висловлених на іншій мові. Практика перекладачів доводить, що будь-який твір може бути повноцінно (адекватно) перекладений на  іншу мову зі збереженням усіх стилістичних та інших особливостей, властивих даному авторові [4,5].

    Прийнято розрізняти три види письмового перекладу:

1. Буквальний переклад. Це механічний переклад слів іноземного тексту в тому порядку, в якому вони зустрічаються у тексті, без урахування їх синтаксичних і логічних зв'язків. Використовується в основному як база для подальшої перекладацької роботи.
2. Дослівний переклад. Дослівний переклад, при правильній передачі думки тексту, що перекладається, прагне до максимально близького відтворення синтаксичної конструкції і лексичного складу оригіналу. Незважаючи на те, що дослівний переклад часто порушує синтаксичні норми мови, він також може застосовуватися при першому, чорновому етапі роботи над текстом, тому що він допомагає зрозуміти структуру і важкі місця оригіналу. Потім, за наявності конструкцій, чужих мові перекладу, дослівний переклад має бути обов'язково оброблений і замінений літературним варіантом.
3. Літературний, або художній переклад. Цей вид перекладу передає думки оригіналу у формі правильної літературної мови перекладу і викликає найбільшу кількість розбіжностей у науковому середовищі—багато дослідників вважають, що найкращі переклади повинні виконуватися не стільки за допомогою лексичних і синтаксичних відповідностей, скільки творчими здобутками художніх співвідношень, по відношенню до яких мовні відповідності відіграють підлеглу роль.

    Лінгвістичний принцип перекладу перш за все передбачає відтворення формальної структури оригіналу. Однак проголошення лінгвістичного принципу основним може призвести до надмірного слідування у перекладі тексту оригіналу—до дослівного, в мовному відношенні точного, але в художньому відношенні слабкому перекладу, що було б саме по собіодним з різновидів формалізму, коли точно переводяться чужі мовні форми, відбувається стилізація за законами іноземної мови. У тих випадках,коли синтаксична структура перекладного тексту може бути і вперекладі виражена аналогічними засобами, дослівний переклад може розглядатися як остаточний варіант перекладу без подальшої літературної обробки. Однак збіг синтаксичних засобів у двох мовах зустрічається порівняно рідко; найчастіше при дослівному перекладі виникає те або інше порушення синтаксичних норм мови перекладу. У таких випадках ми стикаємося з відомим розривом між змістом і формою: думка автора ясна, але форма її вираження чужа мові перекладу.

    Дослівний точний переклад не завжди відтворює емоційний ефект оригіналу, отже, дослівна точність і художність виявляються в постійному протиріччі одна з одною. Безперечно, що переклад спирається на мовний матеріал, що поза перекладу слів і словосполучень художній переклад не може існувати, і сам процес перекладу теж повинен спиратися на знання законів обох мов і на розумінні закономірностей їх співвідношення. Дотримання мовних законів обов'язково як для оригіналу, так і для перекладу. Але художній переклад аж ніяк не є пошуком тільки мовних співвідношень.

    Деякі дослідники вважають,що художній переклад потрібно розглядати як різновид словотвірного мистецтва, тобто не з лінгвістичної, а з літературознавчої точки зору.

    Згідно з цією теорією, головною рушійною силою перекладача повинна бути ідея, навіяна оригіналом, яка змушує його шукати адекватні мовні засоби для відображення в словах думки, тобто художній переклад є адекватна відповідність оригіналу не в лінгвістичному, а в естетичному розумінні.

   Так, наприклад, у статті А. А. Смирнова «Майстерність літературного перекладу» [6], завданням адекватного художнього перекладу вважається передача сенсу змісту, емоційна виразність і словесно-структурне оформлення оригіналу. Адекватним, з точки зору А. А. Смирнова, ми повинні визнати: «Такий переклад, в якому передані всі наміри автора (як продумані ним, так і несвідомі), в розумінні певного ідейно-емоційного впливу на читача, з дотриманням, у міру можливості (шляхом підбору еквівалентів або вдалих субститутів) всіх застосованих автором ресурсів образності, колориту, ритму і так далі; останнє повинно розглядатися, проте, не як самоціль, а тільки як засіб для досягнення загального ефекту. Безсумнівно, що при цьому доводиться чимось жертвувати, вибираючи менш істотні моменти тексту».

    Звідси можна зробити висновок, що переклад, адекватний в художньому відношенні, може і не бути адекватним в мовному, в його окремих елементах. Тобто, в процесі перекладу сам мовний момент грає таку ж підлеглу роль, як і в процесі оригінальної творчості, і тому висувати його на перший план не можна. Мова тут розглядається перш за все як засіб для здійснення художнього завдання, тому специфічні мовні завдання, що виникають при перекладі, повинні вирішуватися разом зі специфічними питаннями перекладу цього жанру і носити підлеглий характер.

    Отже, щодо живої дійсності, відображеної в оригіналі, переклад є вторинним, умовним відображенням, але стосовно художньої дійсності оригіналу він первинний як відображенняостанньої, втілення її в художніх образах, тому його творчий характер не підлягає сумніву, і для створення художнього перекладу необхідний той же творчий метод, обов'язковий в процесі оригінальної творчості.

    Свого часу англійський теоретик перекладу Теодор Сейворі у книжці «Мистецтво перекладу» [7] виклав шість протиставлень—протилежних вимог до перекладу. Протягом кількох минулих десятиліть до них не раз зверталися і практики, і теоретики. Спробуємо проаналізувати ці протиставлення.

    Перша пара протилежних вимог звучить так:

-переклад  має передавати слова першотвору;

-переклад  має  передавати думки першотвору.

    Одразу здається, ніби ці дві вимоги не мають між собою нічого спільного. Але це не так. Ясно, якщо друга думка має у практиці перекладу якнайширше застосування. Але це зовсім не означає, що першу можна відкинути. Власні назви—це слова, які не  є носіями думки, вони є мовними етикетками, які не дають нам переплутати одне місто чи одну людину з іншим містом чи людиною.  Інший приклад—це так звані «ключові слова» у художніх творах, на які спирається вся конструкція тексту. Якщо перекладач не зрозумів їх ролі, оминув чи забув їх, текст зависає у повітрі. Ще один приклад стосується перекладу священних текстів. Слова, сказані Богом у Біблії, не підлягають переказові «своїми словами». У такому випадку перекладач повинен дбайливо перенести висловлювання Бога у свій текст.

    Друга пара має такий вигляд:

-переклад  має читатися як оригінал;

-переклад  має читатися як переклад.

    Якщо йдеться про природність звучання мови перекладу, про звернення перекладача до засобів, які походять з різних регістрів мови перекладу, про використання тих самих типів речень чи засобів милозвучності, які вживають автори, що пишуть мовою перекладу, то орієнтація на першу вимогу не  викликає сумнівів. Та коли перекладач, прагнучи полегшити читачеві знайомство з іноземним твором, починає надавати йому риси мови перекладу, наприклад «українізуючи» текст оригіналу, то це загрожує частковим переродженням перекладу в оригінал. У тексті твору, що переладається, є такі елементи (імена, прізвища, географічні назви, реалії іноземного побуту), які мають читатися як переклад, фіксуючи певну дистанцію між читачем переладу та іншомовним першотвором. Одна поезія Роберта Бернса в перекладі Миколи Лукаша  починається рядком : «Рвала  Дженні золотунці». Перекладач слушно переніс у свій текст імя дівчини,  і читач розуміє, що мова йдеться про Шотландію. Цього ефекту не було б досягнуто, якби менш досвідчений перекладач вніс лише одн зміну у текст: «Рвала Женя золотунці».

    Третя пара  протиставлень виглядає так:

-переклад  має відтворювати стиль оригіналу;

-переклад  має відтворювати стиль перекладача.