Особливості професії перекладача. Iсторія виникнення перекладу

Проблема підготовки майбутніх перекладачів у

сфері професійної  комунікації

Питання змісту навчання професіоналів-перекладачів за останні роки знаходиться у зоні особливої уваги дослідників (Л.Черноватий, Г.Мірам, А.Чужакін, М.Брандес, В.Провоторов, Л.Латишев, А.Семенов та ін.). Часткове вирішення проблеми підготовки перекладача до професійного спілкування можна знайти у роботах І.С. Алексеєвої, В.В. Сафонової, В.Н. Комісарова,       І.І. Халєєвої.     

Перекладач – це фахівець, який активно володіє мовленням  на двох або більше іноземних мовах у ситуації підвищеної складності. Будь-яка ситуація, де спостерігається нерівноправність партнерів, вважається ситуацією підвищеної складності. Якщо партнери не володіють у рівному ступені основним засобом спілкування – мовою, іншими словами, не знають іноземної мови, вони є нерівноправними.

Письмовий та усний переклад – це дві форми того ж самого процесу. Вони мають однакову мету та однакові принципи дії. Вони мають спільну теорію, але це дві різні професії. Вихідним для письмового перекладу є письмовий текст, результат – теж письмовий текст, який зафіксований у формі та часі. Вихідним для усного перекладу є усне висловлювання. Результат – також усне висловлювання. Усний та письмовий перекладачі працюють у різних умовах; відрізняються межі процесу перекладу та можливості використання довідкової літератури.

Для забезпечення виконання  кожним перекладачем високоякісного та відповідального виконання тих вимог, які висуває практика міжкультурної комунікації, в навчальному процесі підготовки такого фахівця необхідно ретельно відібрати на врахувати спеціальні знання, навички та професійні уміння, у той самий час звернувши увагу на творчий характер перекладацької діяльності.

Розгляньмо специфіку  усного перекладу. По-перше, усний переклад, який здійснюється  у режимі реальності, зумовлений, перш за все, часовими параметрами. Такий переклад,

відповідно, можна здійснити  лише завдяки здатності усного перекладача  запропонувати комунікативно повноцінний еквівалент вихідного висловлювання у певних часових межах.

По-друге, форма сприйняття тексту оригіналу та створення тексту перекладу відповідно – усна та письмова. Оригінал та переклад виступають у нефіксованій формі, що зумовлює однократність сприйняття перекладачем відрізків оригіналу та неможливість подальшого зіставлення та виправлення перекладу після його виконання [3]. Під час виконання усного перекладу створення тексту може відбуватися або паралельно сприйняттю оригінала або після завершення сприйняття оригінала. Отже, усний переклад поділяється на послідовний та синхронний.

По-третє, специфіка характеру  зв’язку з учасниками міжмовного спілкування. Під час здійснення усного перекладу перекладач має безпосередній мовленнєвий контакт (а іноді й персональний) з комунікантами. Звісно, це надає більше умов для вирішення прагматичних завдань перекладу.

І останнє, можливість реверсивності  усного перекладу, тобто, здійснення перекладу  як з рідної на іноземну мови, так  і з іноземної на рідну.

Сприйняття та аналіз оригіналу, зміна мовного коду та вихід готового інформаційного продукту, іншими словами, усі складові процесу перекладу  при усному перекладі мають здійснюватися  з максимальною швидкістю. Для цього  перекладачеві необхідно мати сформовані (треба зауважити, бездоганні) уміння аудіювання, механізму транскодування та відпрацьовані навички спонтанного  мовлення.

Прийом перекладачем вихідного  повідомлення з метою його подальшої  передачі адресату у перекодованому вигляді – це ї є сприйняття та розуміння усного мовлення (аудіювання). Особливість аудіювання вихідного повідомлення при послідовному перекладі полягає у неможливості будь-якого тривалого аналізу тексту повідомлення, яке отримує перекладач. Він має миттєво оцінити звуковий матеріал, що поступає. Отже, для аудіювання характерною рисою є короткотривалість сприйняття та одноразовість.

До питання  професійної етики перекладача

Поняття професійної етики  почали вивчати у 70-ті роки ХХ ст. Найбільш ґрунтовні дослідження було зроблено саме у сфері професійної педагогічної етики (роботи В. І. Писаренко, І. Я. Писаренка, І. І. Чорнокозова та ін.). Так чи інакше, але з’ясування суті професійної  етики вимагає також розгляду поняття «професія». Типовим визначенням цього поняття можна вважати таке: «Професія (лат. professio – вид трудової діяльності (занять) людини), що володіє комплексом спеціальних теоретичних знань та практичних навичок, отриманих у результаті спеціальної підготовки, досвіду роботи» [1; 5]. Очевидно, що обґрунтування поняття «професійна етика» вимагає насамперед з’ясування обсягу та структури поняття професії.

Із наведеного визначення бачимо, що в його основі лежать послідовно діяльність і теоретично-практичні знання, уміння та навички. Отже, професія передбачає як теоретично-статичне осмислення дійсності, так і практично-динамічне її перетворення у процесі людської цілеспрямованої, раціональної діяльності, що дозволяє стверджувати діалектичну єдність станів потенції та акту, можливості та дійсності у понятті професії. 

Слід особливо підкреслити значення раціональності та цілевідповідності діяльності, що і передбачає поняття професії. Професійна діяльність не є хаотичною, випадковою, а є раціонально осмисленою, олюдненою (у розумінні – такою, що набуває значення лише у контексті людської цивілізації, соціуму), соціально детермінованою у кожному із аспектів соціуму – економічному, культурному, історичному тощо. Таким чином, найбільш узагальнено, з філософської точки зору, професія є одним із необхідних аспектів людського існування, причому головною функцією цього аспекту є інтеграція індивідів до соціуму, консолідація людських зусиль з перетворення дійсності, монолітизування самої людської спільноти.

Позначивши так один із полюсів обсягу поняття, що нас цікавить, його найбільш широке тлумачення, зауважимо  ще одну суттєву особливість усього професійного – його телеологізм, телеологічну визначеність, цілевідповідність. Дійсно, професія передбачає діяльність. Ця діяльність є раціональною та соціально обумовленою; соціальна обумовленість діяльності має на увазі досягнення певної соціально  та індивідуально особистісно значимої мети. Отже, узгодження діяльності з  метою, що має бути досягнута, а також  пряма залежність видів і форм діяльності від мети, на яку вона скерована, свідчить про телеологізованість сутності (у платонівському розумінні) поняття професії. Тут віднаходимо ще один важливий момент як у масштабах соціуму, так і в масштабах окремої особистості.

Таким чином, інтеграційно-консолідаційна функція професії прямо зближується  з проблематикою особистої реалізації індивіда, його самоутвердження, виховання, з психологією та педагогікою. Тобто  професія як суто людський феномен  має два вектори – extra та into, –  скеровані від людини до соціуму  і навпаки, – від соціуму до людини. Також тут видається можливим говорити про макросоціологічний (масштаб  соціальних верств, страт) та мікросоцілогічний  аспект професії (невеликі групи, родина тощо).

Отже, на іншому полюсі досліджуваного поняття бачимо вже не соціальну, а скоріше, екзистенційну укоріненість у бутті окремого індивіда, що стверджує  власне буття через свою діяльність, професію, одночасно поєднуючись  з людством і соціумом, з усією  цивілізацією. Отже, найбільш загально можемо стверджувати, що професія –  це механізм інтеграції людини в соціум для досягнення соціально значимої мети. Більш конкретно – це діяльність окремої людини, що є важливою як для фізичного, так і духовного її існування.

Далі з’ясуємо, яким чином  співвідносяться між собою етика  і теоретико-практичне вчення про  благо та професія як діяльність. Сам  діяльнісний характер професії зближує  етичне вчення та професійну діяльність. Адже якщо професія передбачає діяльність, спрямовану на досягнення певної мети, то ця мета має бути санкціонована  як належна, і сама діяльність з її досягненнями, якщо вона не є хаотичною, має бути відрегульована нормативно на відповідність певним моделям, що приймаються як оптимальні або взірцеві.

Іншими словами, якщо існує  етика як моральне вчення та вчення про благо, то будь-яка діяльність підпадає під його вилив і має  бути організована відповідно до нього. Завдяки цьому мета, якої має досягти  професійна діяльність, отримує соціально-позитивну  санкцію і може тлумачитися як відносне благо. Окрім того, професійна діяльність отримує певний соціальний статус та позитивне значення у суспільній думці. Усе це дозволяє стверджувати, що етика, яка включає у себе вчення про ієрархізовану систему цінностей, передує професійній діяльності у тому сенсі, що створює для неї  систему координат, соціально-цивілізаційний контекст.

Найбільш умовно загальні людські цінності є основою для  виникнення явища другого порядку  – власне професійної етики, оскільки діяльність із необхідністю обумовлює  деяку специфіку інтерпретації  тих чи інших моральних настанов або етичних цінностей. Наголошується саме на існуванні зворотного зв’язку між так званими «загальнолюдськими цінностями» та особливостями професійної етики в її різних варіантах: перші встановлюють «систему координат», «проблемне поле» і певні межі розв’язання проблем. Друга специфікує загальні настанови відповідно до особливостей конкретного виду діяльності, що обумовлює виникнення етичних норм, регулятивів, кодексів другого покоління, похідних від загальних норм та умов конкретних професійно-типових ситуацій, що мають підлягати етичному моделюванню через свою повторюваність. Часто-густо ці норми другого покоління є інтерпретаціями, варіантами основних норм і цінностей, які мають найбільш абстрактний характер. Тобто можна говорити, що до певної міри професійна етика конкретизує положення етики загальної, і це дає право констатувати їх діалектичну єдність.

Таким чином, предметом професійної етики варто визнати сукупність морально-етичних настанов і ціннісних орієнтацій, що визначають систему норм та принципів, які виступають регулятивами у конкретній специфічній діяльності, що підпадала б під визначення професії.

Не є винятком і перекладацька  діяльність. Вона, так само, як і інші види професійної діяльності людини, аби виконувати своє суспільне призначення, має підпорядковуватися певним етичним  нормам і правилам. Аналіз джерел засвідчує, що для професійної етики перекладача  основними є моральні принципи, норми  професійної поведінки, вимоги професійної  придатності, тверде знання перекладачем свого правового статусу, а також  знайомство з технічним забезпеченням  перекладу. Коротко зупинимося на їх характеристиці.

Моральні принципи перекладача

Моральні  принципи перекладача стосуються насамперед його ставлення до власної праці і зачіпають якість його роботи. Опосередковано з тими ж проблемами пов’язані загальнолюдські норми поведінки перекладача у ситуації перекладу. Спробуємо сформулювати основні правила перекладацької етики відповідно до вимог основних принципів перекладацької етики:

1. Перекладач – не співрозмовник  і не опонент клієнта, а транслятор, який перевиражає усний чи письмовий текст, створений на одній мові, у текст іншою мовою.

2. Із цього випливає, що текст для перекладача є недоторканним. Перекладач не має права за своїм бажанням змінювати сенс і зміст тексту під час перекладу, скорочувати його чи розширювати, якщо додаткове завдання адаптації, вибірки, додавань тощо не ставилася замовником.

3. Під час перекладу  перекладач за допомогою відомих  йому професійних дій завжди  намагається максимальною мірою  передати інваріант вихідного  тексту, орієнтуючись на функційні  домінанти оригіналу. 

4. У ситуації перекладу  перекладач мусить дотримуватися  етики усного спілкування, поважаючи  свободу особистості і не принижуючи  гідності співрозмовника.

5. У деяких випадках  у ситуації усного послідовного  чи синхронного перекладу перекладач  виявляється особою, наділеною також  і дипломатичними повноваженнями (наприклад, під час перекладу  висловлювань значних політиків  в атмосфері міжнародних контактів). Якщо ці дипломатичні повноваження  за перекладачем визнані, він  має право погрішити проти  точності вихідного тексту, виконуючи  функцію допоміжної особи у  підтримці дипломатичних відносин, перешкоджаючи їх ускладненню,  проте не зобов’язаний захищати  при цьому інтереси якоїсь  сторони. 

6. В інших випадках  перекладач не має права втручатися  у стосунки сторін, так само  як і демонструвати свою власну  позицію з приводу змісту тексту, що перекладається.

7. Перекладач зобов’язаний  турбуватися про своє здоров’я, оскільки від його фізичного  стану залежить якість перекладу. 

8. Перекладач не має  права реагувати емоційно на  індивідуальні дефекти у мовленні  оратора і не повинен їх  відтворювати; він орієнтується  під час усного перекладу на  усний варіант літературної норми  мови перекладу. 

9. Про свою недостатню  компетентність перекладач зобов’язаний  тут же сигналізувати, а помічені  за собою помилки виправляти, а не приховувати їх; це є  гарантією високої якості перекладу  і довіри до нього оточуючих. 

10. У письмовому перекладі  перекладач зобов’язаний дотримуватися  правил його оформлення, які забезпечують  коректне ставлення до замовника. 

11. У необхідних випадках  перекладач зобов’язаний зберігати  конфіденційність стосовно змісту  тексту, що перекладається, і без  потреби не розголошувати його.

Правила ситуативної поведінки  передбачають повну адаптацію перекладача  до ситуації, в якій він опинився. Знаходячись у ролі транслятора, він має бути непомітним як особистість, не привертати до себе уваги, його завдання полягає в тому, аби бути передавачем  інформації. Тому він має бути одягненим  дуже акуратно і відповідно до ситуації, дотримуватися загальноприйнятих  правил пристойної поведінки. Порушує  він їх лише тоді, коли вони є несумісними  з його основною професійною роллю  у ситуації. Наприклад, якщо йому потрібно перекладати під час офіційного обіду, то ані їсти, ані пити йому не доведеться. Під час кулуарного спілкування перекладач не може брати  участь у розмові як рівноправний співрозмовник, якою б привабливою  не здавалася для нього тема, інакше він викривить інформацію джерела  і втратить свою надійність як транслятор. Його основне завдання – адаптуватися, але працювати.