Конституція України закріплює як одну з найважливіших  функцій держави, що є справою  всього Українського народу, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17). Отже, наша держава, враховуючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборони, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародної стабільності, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава має Збройні Сили України з необхідним рівнем їх бойової готовності та боєздатності. Саме на них покладено забезпечення оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

      Правовою  основою оборони держави є  Конституція України, закони України "Про оборону України", "Про  Збройні Сили України" "Про  Раду національної безпеки і оборони  України", інші законодавчі акти та відповідні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

      Враховуючи  значення оборони для функціонування суверенної і недоторканної держави, цілком виправданим є здійснення фінансування її потреб виключно за рахунок  Державного бюджету України, що визначається як Бюджетним кодексом України (ст. 87), так і спеціальним законодавством. Чинне законодавство також визначає мінімальну суму коштів, які мають бути спрямовані на фінансування потреб національної оборони - не менше 3 % запланованого обсягу ВВП (ст. 2 Закону України "Про оборону України"). 
Функціональна структура видатків на національну оборону (код 0200) включає видатки на військову оборону, цивільну оборону, військову допомогу зарубіжним країнам, військову освіту, дослідження і розробки, іншу діяльність у сфері оборони.

      Витрати Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з'єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, фінансуються Кабінетом Міністрів України  за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законодавством порядку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень).

      Так, за рахунок коштів державного бюджету  утримуються органи військового  управління - Міністерство оборони  України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, призначені для виконання функцій з управління, в межах їх компетенції, військами (силами), об'єднаннями, з'єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління зазначених центральних органів виконавчої влади, а також військові комісаріати, що забезпечують виконання законодавства з питань загального військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. 
Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. У межах встановлених повноважень Міністерство оборони України здійснює військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України, а також всебічно забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань та застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організує виконання робіт в інтересах Збройних Сил України і надання послуг.

      Збройні Сили України, що фінансуються за рахунок  коштів державного бюджету, мають таку загальну структуру:

      Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган військового управління;

      - види Збройних Сил України  - Сухопутні війська, Військово-Повітряні  Сили, Війська Протиповітряної оборони,  Військово-Морські Сили;

      - об'єднання, з'єднання, військові  частини, військові навчальні  заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України. 
Керівництво Збройними Силами України в межах, передбачених Конституцією України, здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України.

      Водночас  чинне законодавство передбачає, що Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність. Так, земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, що належить їм на праві оперативного управління, та звільняється від сплати всіх видів податків. Отже, законодавство передбачає можливість національних Збройних Сил отримувати доходи від господарської діяльності, що витрачатимуться на їх власні потреби.

       Висновки 

      Видаткова частина державного та місцевих бюджетів відображає витрати держави на здійснення своїх завдань і функцій, а  також на утримання самої держави (органів законодавчої, виконавчої, судової влади та ін.).

      Звідси  випливає і структура державних видатків, яка залежить в кінцевому підсумку від завдань і функцій, які стоять перед державою і її апаратом. Останні, в свою чергу, юридично зафіксовані в Конституції і законах України.

      Суть  держави і державного бюджету  полягає в тому, щоб задовольняти загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України, яка має багатогранне значення, встановлює, що “виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків”.

      Загальні  начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в розділі 3 Закону “Про бюджетну систему України”. В ст.18 Закону встановлено, що кошти  Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Відповідно кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

      Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно до бюджетної  класифікації України. Але ст.18 Закону “Про бюджетну систему України” визначає функціональний поділ видатків всіх бюджетів на поточні видатки і видатки розвитку.

      Поточні видатки – це видатки бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють  на початок бюджетного року, а також  на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку.

      До  складу видатків розвитку належать витрати  бюджетів на фінансування інвестиційної  та інноваційної діяльності, зокрема  фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого  призначення, фінансування структурної перебудови господарства України, субвенції та інші видатки, пов”язані з розширеним відтворенням.

      При розподілі видатків між окремими ланками бюджетної системи України  загальними, принциповими положеннями  є значимість, підвідомчість, підпорядкованість тих чи інших об”єктів фінансування, їх територіальне розміщення та інші. Закон України “Про бюджетну систему України” в ст.19, 20 встановлює перелік видатків основних ланок бюджетної системи України. Цей перелік разом з бюджетною класифікацією є основою структури видатків щорічного Закону про Державний бюджет України.

      У складі Державного бюджету України  передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі  до двох відсотків від обсягу видатків державного бюджету.

      Перелік конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється відповідною  Радою. При цьому Закон “Про місцеве  самоврядування в Україні” підкреслює, що сільські, селищні, міські, районні  в містах Ради і їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

      Крім  цього, законодавством передбачено  поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини: а)видатки, пов”язані  з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування і видатки, пов”язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

      В республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських(міст Києва і Севастополя та міст обласного  підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди у розмірі до одного відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження цих бюджетів.

Список  використаної літератури

1. Про порядок проведення перевірок, ревізій Рахунковою палатою: Ін-струкція Колегії Рахункової палати України від 03.12.99 // Закон і бізнес. — 2000. — № 5.
2. Банковско-финансово-правовой словарь-справочник / Авт.-сост. Л. К. Во-ронова. — К.: А. С. К., 1998.
3. Безгубенко Л. М. Фінансова наука і практика періоду трансформацій // Фінанси України. — 2000. — № 4.
4. Бескид Й. М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюд-жету України // Фінанси України. — 1998. — № 1.
5. Буковинський С. А. Концептуальні засади управління бюджетними коштами в Україні // Фінанси України. — 2001. — № 5.
6. Бюджет і фінансова політика України / А. О. Єпіфанов, І. В. Сало, І. І. Дякова. — К.: Наук. думка, 1997.
7. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1997.
8. Гецько В. В. Місцеві фінанси: суть, структура і принципи формування ресурсів // Фінанси України. — 1999. — № 5.
9. Гикиш Л. В. Финансы: Учеб. пособие. — 2-е изд., стереотип. — К.: МАУП, 1998.
10. Каун О. Б. Концептуальні засади формування механізму міжбюджетних відносин в Україні // Фінанси України. — 2001. — № 6.
11. Мельничук С. І. Державному бюджету — економічне обґрунтування // Фінанси України. — 1999. — № 11.
12. Опарін В. М. Фінансова система: теоретичні засади та практичні аспекти її розбудови в Україні // Фінанси України. — 1998. — № 8.
13. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. — К.: Либідь, 1995.