Принципи права соціального забезпечення

5. Принцип поваги до  прав людини. Цей принцип свідчить про те, що природні права людини становлять ядро правової системи держави. Природні права — це сукупність даних людині від Бога (природи) прав, що належать їй з дня народження і стосуються її життя, свободи, безпеки, розвитку та ін., тобто це такі права, які не можуть бути вилучені, обмежені чи скасовані, а обов'язок держави полягає в гарантуванні та забезпеченні їх. Право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, вважається природним правом людини. При забезпеченні цього права органи соціального захисту населення зобов'язані поважати й інші права людини, зокрема, на життя, її гідність, свободу та особисту недоторканність і недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в її особисте і сімейне життя, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання та ін. Насамперед, цього принципу повинні дотримуватися соціальні працівники, які здійснюють догляд немічних людей. Правила внутрішнього розпорядку будинків-інтернатів не можуть містити положень зневажливого ставлення до підопічних, особливої уваги потребують підопічні психоневрологічних інтернатних закладів.

6. Принцип гарантованості  державного захисту соціальних прав людини. Він є продовженням принципу законності. Загальними умовами гарантування цих прав виступають: 1) економічні умови (ступінь організованості в економічній сфері, ритмічна робота всього господарського організму, постійне зростання продуктивності праці й обсягу виробництва, стійка грошова система тощо); 2) політичні умови (стійка легітимна влада, що має підтримку народу і здатна забезпечити реалізацію прийнятих правових приписів та гарантувати стабільний розвиток суспільства, безпеку людей, ефективну боротьбу з анти-суспільними проявами); 3) ідеологічні умови (рівень загальної, політичної і правової культури населення, за якою повага до закону є особистим переконанням не лише пересічного громадянина, а й державного службовця, законодавця, усіх працівників соціальних служб); 4) соціальні умови (соціальна стабільність, упевненість громадян у непорушності їхніх соціальних прав і свобод, віра в завтрашній день. Цьому сприяє постійне підвищення життєвого рівня людей, збільшення соціальних виплат, розробка і реалізація спеціальних програм боротьби з бідністю, скорочення кількості безробітних, сприятлива демографічна ситуація, охорона здоров'я та ін.); 5) правові умови (стабільність законодавства, його повнота, високий рівень юридичної техніки, використання законодавцем правових засобів, методів, способів і типів правового регулювання, принципи, на яких будується законодавство). Юридичними гарантіями забезпечення соціальних прав є засоби виявлення правопорушень у сфері соціального захисту населення, засоби попередження правопорушень (узгодження соціальних програм з вищими органами, громадськими організаціями), засоби припинення правопорушень (наприклад, скасування незаконного рішення), заходи захисту і поновлення порушених прав, усунення наслідків правопорушень, а також юридична відповідальність. Важливою гарантією захисту соціальних прав є можливість оскарження в суді будь-яких дій працівників органів соціального захисту населення, можливість пред'явлення позовів, демократичний порядок встановлення в судовому порядку обставин, що мають юридичне значення для надання соціального забезпечення.

Наведений перелік загальноправових принципів не є вичерпним. Крім цих принципів, у праві соціального забезпечення діють принципи, що стосуються кількох галузей права, які прийнято називати міжгалузевими. До них належать:

1. Принцип участі громадських  об'єднань, які представляють інтереси  вразливих груп населення та  застрахованих осіб, у розробці, прийнятті, здійсненні рішень з питань соціального забезпечення і захисту їхніх прав. Соціальна політика держави ефективно здійснюється, коли в накресленні її основних напрямів та втіленні їх у життя беруть участь представники громадських організацій інвалідів, ветеранів війни і праці та ін., а також професійних спілок. Вони часто є ініціаторами внесення змін до нормативних актів, прийняття нових, скасування тих, що не відповідають вимогам сьогодення, на їхню вимогу збільшують розміри соціальних виплат, надають одноразові допомоги до певних свят. Суб'єкти загальнообов'язкового державного соціального страхування (застраховані особи, страхувальники і страховики) здійснюють управління страховими фондами. Цей принцип стосується права соціального забезпечення, адміністративного, конституційного, трудового права.

2. Принцип багатоканальності  фінансування соціального забезпечення. Витрати на соціальні програми вимагають участі в їх фінансуванні практично всіх: держави, роботодавців, за страхованих осіб, органів місцевого самоврядування, благодійних організацій тощо. Порядок збору і розподілу коштів регламентується нормами адміністративного, фінансового права, права соціального забезпечення. Саме на основі їх змісту і сформульований цей принцип.

3. Принцип цільового використання  коштів, що виділяються на соціальне забезпечення. Цей принцип закріплений в усіх законах, які стосуються окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також в інших нормативних актах, які регулюють порядок акумулювання і використання коштів зі спеціальних соціальних фондів. Створено систему державного і громадського нагляду й контролю за використанням цих цільових фондів. Як принцип адміністративного, фінансового права, права соціального забезпечення він сприяє раціональному й ефективному використанню коштів на соціальні потреби.

Принцип сприяння зайнятості і працевлаштування населення. Його зміст розкривається фахівцями адміністративного і трудового права та права соціального забезпечення на підставі відповідного законодавства. Так, у ст. З—5 Закону України "Про зайнятість населення" закріплені принципи державної політики зайнятості населення і державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності. Ст. 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачені види забезпечення та соціальні послуги, що надаються безробітним. Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (розділ IV) визначено порядок працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів.

5. Принцип соціального захисту населення від ризиків перехідного до ринкової економіки періоду, від погіршення екологічної ситуації, урбанізації тощо. Цей принцип спрямований на розв'язання таких проблем: 1) стабільності трудових відносин, підвищення соціальних гарантій у сфері оплати праці, відтворення робочої сили, включно з питаннями тривалості робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, гарантій для осіб, що суміщають роботу з навчанням, гарантій працівникам при розгляді їхніх трудових спорів (трудове право); 2) державної підтримки, охорони і захисту приватної власності, підтримки підприємництва та ін. (цивільне право); 3) забезпечення житлом і, зокрема, соціальним, поліпшення житлових умов (житлове право); 4) державної підтримки інституту шлюбу, сім'ї, встановлення у законодавчому порядку прав і обов'язків батьків, дітей, подружжя та ін. (сімейне право); 5) створення сприятливого екологічного середовища для нормальної життєдіяльності людини (екологічне право); 6) створення економічно обґрунтованої і всебічної системи матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання пільг та компенсацій певним категоріям осіб, які є непрацездатними, несуть підвищені витрати, є малозабезпеченими (право соціального забезпечення). Під кутом цього принципу розглядаються також такі питання, як: 1) забезпечення гідного життя і вільного розвитку людини; 2) заборона примусової праці; 3) право на охорону здоров'я; 4) право на захист від бідності тощо. їх інколи розглядають як окремі міжгалузеві принципи права.

Галузеві принципи права соціального забезпечення

1. Принцип законодавчого  визначення умов і порядку  здійснення соціального забезпечення. Відповідно до п. 6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; екологічної безпеки. Законами закріплені основи соціального страхування, його види, принципи збору і витрачання коштів на соціальні потреби, права людини у соціальній сфері; порядок утримання непрацездатних у стаціонарних закладах та обслуговування їх за місцем проживання. Нормативними актами найвищої юридичної сили визначаються умови надання різних видів матеріального забезпечення та їхні розміри, затверджуються соціальні стандарти тощо. Підзаконними актами лише встановлюється механізм реалізації людиною наданого їй законом права на конкретний вид забезпечення.

2. Принцип урахування  вимог норм міжнародних договорів  України у сфері соціального забезпечення. Ст. 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Найбільш поширеними є  такі способи впровадження і врахування міжнародних норм щодо соціального забезпечення: а) врахування у внутрішньому законодавстві міжнародного досвіду в цій сфері (міжнародних актів, до яких Україна приєдналася); б) включення норм таких договорів до українського законодавства повністю або частково; в) безпосереднє застосування норм права, що містяться у ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорах. Конвенції і рекомендації є формою міжнародно-правового регулювання соціального забезпечення. Конвенції, зокрема, передбачають міжнародні зобов'язання щодо запровадження в державі соціальних стандартів на рівні не нижчому, ніж визнається міжнародним співтовариством. Рекомендації також містять відповідні побажання. Слід зауважити, що Україна не ратифікувала жодної конвенції у сфері соціального забезпечення. Нині в процесі розроблення законопроектів у сфері соціального захисту населення враховуються відповідні міжнародні норми.

3. Принцип суспільної  доцільності соціального забезпечення відповідно до соціальних ризиків. Соціальним забезпеченням охоплюється не все населення країни, а лише певні категорії осіб, що потрапили в складні життєві ситуації. У нормативних актах, як правило, це закони, перелічені соціальні ризики, які ведуть до потреби державної підтримки в разі настання соціального випадку (старість, народження, інвалідність, хвороба, безробіття і т. ін.). Суспільна доцільність мусить враховувати економічну ефективність заходів, що здійснює держава. Необхідно знайти оптимальне співвідношення обсягу соціальних витрат і розміру відрахувань на їх фінансування, а також між соціальними виплатами і заробітною платою. Відрахування на фінансування соціального забезпечення має, перш за все, співвідноситися з макроекономічними показниками (валовим внутрішнім продуктом, фондом оплати праці, доходами населення і т. ін.), оскільки перевищення оптимальної величини відрахувань на соціальні потреби веде до зменшення ефективності суспільного виробництва, а інколи перевагу надають не зарплаті, а допомогам.

4. Принцип усезагальності  права на соціальне забезпечення. Законодавство України встановлює рівну й однакову для кожного можливість у разі настання конкретних соціально значимих обставин отримати певні види соціального забезпечення незалежно від раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо. Правовою базою для цього принципу є статті 24 і 46 Конституції України.

У ст. 46 Основного Закону зазначено, що громадяни мають право  на соціальний захист. Виходячи з буквального тлумачення слова громадяни можна зробити висновок, що негромадяни такого права не мають. Насправді соціальним захистом охоплені всі фізичні особи, які перебувають на території України.

Цей принцип вказує на суб'єктів  права на зазначене забезпечення. Ними є всі громадяни України, а також іноземці та особи без  громадянства незалежно від підстав знаходження на території країни. Законодавство про соціальне забезпечення не містить жодного винятку з цього правила.

Наведене вище не суперечить тому, що для отримання конкретного  виду матеріального забезпечення встановлені  конкретні умови: сплата страхових  внесків, наявність загального чи спеціального трудового стажу певної тривалості, причина інвалідності, рівень доходу, законність перебування на території України, укладення міжнародних договорів тощо. Усе це впливає на розмір та види забезпечення, але не позбавляє особу права на постійну або тимчасову матеріальну підтримку в мінімальних розмірах з боку держави.

Усезагальність права  на соціальне забезпечення передбачає його доступність та оперативність у наданні конкретного виду забезпечення. Доступність означає, що законодавство передбачає мінімальну кількість підстав (умов, юридичних фактів), а також документів на їх підтвердження для отримання конкретного виду забезпечення, і будь-яка людина може це право реалізувати через розгалужену систему органів соціального захисту населення та соціальні служби для відповідних категорій осіб. Оперативність у наданні конкретного виду забезпечення означає, що керівники соціальних служб мають широкі повноваження у прийнятті рішень з конкретних справ, процедура узгоджень зведена до мінімуму, строки розгляду заяв стислі. У нагальних випадках людина може зразу ж отримати грошову чи натуральну допомогу.

5. Принцип універсальності,  диференціації та розмаїття видів  соціального забезпечення. Інколи його ще визначають як забезпечення громадян у всіх випадках втрати працездатності, множинність видів такого забезпечення. У деяких підручниках цей принцип поділено на два принципи: всебічність або універсальність і комплексність чи гарантованість соціальної допомоги у випадках, коли людина потребує її в силу обставин, визнаних соціально значимими та множинність видів соціального забезпечення.

Під універсальністю розуміють забезпечення фізичних осіб у всіх випадках непрацездатності і втрати джерел до існування не з їхньої вини чи понесення додаткових витрат в обставинах, які держава вважає соціально значимими. Норми права зазначеного забезпечення надають юридичне значення таким фактичним обставинам, як хвороба, безробіття, старість (досягнення пенсійного віку), трудове каліцтво чи професійне захворювання. Як юридичні факти вони призводять до виникнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних відносин. Цей перелік не лише не зменшується, а поступово розширюється і враховує всі можливі ситуації, що зобов'язують державу надати особі, яка перебуває у скрутному становищі, встановлені законом види матеріального забезпечення.