Правові засади діяльності органів державної податкової служби в Україні та свті

    На  функціонування державних фінансів і податкову систему зокрема  справляють вплив ідеї соціальної демократії, прихильники якої вважають ринкову економіку ефективною, але соціально несправедливою системою. Тому вони пропонують і практично реалізують компроміс між властивим ринку принципом підприємницького прибутку і принципом суспільного добробуту за формулою Ієремії Бентама (1748–1832): найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Тобто, – наявними благами і матеріальними можливостями слід наділити максимальне число людей шляхом посиленого оподаткування сильних, багатих, здорових на користь немічних і соціально незахищених.

    Видатним  теоретиком-фінансистом соціал-демократичної  орієнтації є іменитий американський  учений Ричард Масгрейв. Саме він розробив концепцію трьох функцій держави, які реалізуються через систему державних фінансів: функції розміщення (аллокації) ресурсів, (пере)розподілу доходів, стабілізації економіки, що вважають “одною з найбільш продуктивних ідей в історії соціальних наук”. Робота Масгрейва “Теорія державних фінансів. Дослідження державного господарства” (1959 р.) стала тою “віхою, що на цілі десятиліття визначила проблеми та заклала основи уявлень про державу для всіх спеціалістів по державних фінансах із усього світу”. Практично фінансово-економічну політику соціал-демократичного взірця здійснювали упродовж усього ХХ ст. уряди декількох західноєвропейських країн. В основі політичної поведінки соціал-демократії знаходяться етичні цінності суспільної солідарності, громадянського обов’язку, соціальної справедливості.

    Передбачаючи  диктатуру закону, правова держава  по суті аналог податкової держави, оскільки тільки податки, установлені в результаті схвалення законодавчими зборами  народних представників (парламентами) є легітимним джерелом її діяльності. Це положення зафіксоване в конституціях багатьох країн, включаючи США, Францію, Швецію та ін. У Великій Британії, котра не має писаної конституції, оподаткування здійснюється на основі прецеденту – парламентського акту, так званого “Білля про права”, прийнятого в 1689 р. за принципом “ніяких  податків без згоди” (“no taxation without consent”), що зберігає силу донині. За загальним правилом правова держава ставить оподаткування в залежність від волевиявлення громадян, які через своїх представників у парламентах запроваджують податки, визначають їх базу, величину, способи справляння, термін дії та міру відповідальності за несплату. Лише при особливих обставинах виконавча влада може регламентувати порядок оподаткування урядовими декретами, котрі підлягають ратифікації парламентами.

    Структури громадянського суспільства (політичні  партії, різні об’єднання громадян за інтересами, суспільні організації, засоби масової інформації) тим чином  впливають на систему оподаткування, що існуючи паралельно з державою їхня діяльність характеризується самоорганізацією, партнерством, свободою вибору, основаними на ініціативі, моралі та свідомості. Таке суспільство привчає своїх учасників  до співробітництва, виховує громадянську активність, відповідальність, законослухняність – властивості, що переходять у фінансову дисципліну в стосунках із державою. Нарешті громадянське суспільство вимушує владу проводити фінансові та інші реформи. Так чи інакше суспільство співіснує й співробітничає з державою. Громадяни сплачують податки, а держава витрачає їх там, де самодіяльні суспільні структури нездатні реалізувати свої інтереси: безпека нації, особистості та власності, правопорядок, захист довкілля та ін.⁵

    Вся сукупність податків, взята у взаємозв’язку  між собою та класифікована на основі певних ознак, виформовує податкову  систему. Систему податків можна  описати в двох аспектах: науковому  і національному.

    Наукова податкова система – опис (дискурс) гіпотетичної сукупності податків у  світлі певних теоретичних положень, а також класифікація всіх відомих  податків безвідносно до їх походження за ознаками їх схожості (відмінності) та відповідності фінансовим потребам абстрактної держави, держави взагалі. Наукова податкова система існує в умах, її характер залежить від переконань і життєвої позиції її творців. Теоретичні моделі податкових систем – порівняно пізній продукт наукової думки, вони виникли не раніше XVII ст. Так, від античної епохи, якій належать деякі з самих знаменитих імен у філософії та мистецтві, до нас не дійшло жодної теоретичної роботи з державних фінансів. Фінансові знання древніх мали виключно практичний характер. Податки виникли раніше, ніж створили вчення про них.

    Першою  за значенням суттєвою прикметою  наукової податкової системи є її залежність від політико-економічних  поглядів. Так, корифеї англійської  класичної політекономії головним в оподаткуванні вважали його вплив на створення багатства. Прихильники  німецької історичної школи поставили  в центр науково організованої  податкової системи економіко-політичні  умови та соціально-етичні критерії різних епох і народів. Марксисти  вставили вчення про податки в  теорію виробничих відносин.⁶ Представники теорії граничної корисності (маржиналізму) підпорядкували податкову систему поняттям суб’єктивної корисності благ у процесі задоволення суспільних потреб в умовах обмеженості ресурсів. Адепти різних соціалістичних вчень вбачали в оподаткуванні то засіб фіскальної експлуатації трудящих, то спосіб, здатний трансформувати капіталізм в соціалізм. Теоретики сучасного інституціоналізму трактують податки в контексті конституційного права і нормативно-процедурних правил приймання рішень щодо розміщення обмежених ресурсів та розв’язання розподільних конфліктів. З боку соціуму важливою причиною запровадження прибуткових податків за прогресивною шкалою справляння стали буржуазно-демократичні перетворення, що вивели на політичну арену кількісно домінуючу народну масу, яка добились посилення податкового тягаря на багатих.⁷

    Національна податкова система – реально  сформована на певний момент сукупність податків і форм оподаткування конкретної держави, за допомогою яких остання  збирає необхідні для свого функціонування кошти в залежності від сумарної платоспроможності платників, що знаходяться під її юрисдикцією. Реальна податкова система в усіх своїх компонентах, зазвичай, не співпадає з її науковим ідеалом. У дійсності податкова система – ніби фіскальна проекція на суспільно-економічні умови її існування: ринкову економіку, політичну і соціальну демократію, правову державу, громадянське суспільство і воднораз оподаткування – рефлекс на ці умови у сфері державних фінансів.

    Епоха інтеграції та глобалізації вносить  свої корективи в традиційне національно-державне поняття податкової системи. На порядок  денний поставлений проект міжнародної (глобальної) податкової системи, концепція  створення котрої була проголошена  на Світовому соціальному форумі (2002 р., м. Порту-Алегрі, Бразилія). Було запропоновано ввести три загальносвітових податки: на фінансові операції, на іноземні інвестиції, на прибуток транснаціональних  корпорацій. За рахунок даних податків передбачено цільове фінансування розвитку найбільш економічно і соціально  відсталих країн. Перший із цих податків, так званий податок Тобіна, носить ім’я лауреата Нобелівської премії Джеймса Тобіна (США), який пропонує оподатковувати спекулятивні фінансові операції за ставкою 0,1%, а надходження витрачати на боротьбу з пауперизмом. До групи міжнародних податків умовно можна віднести також ті податки, що поступають у спільний бюджет Європейського Союзу, умовно тому, бо вони ще не втратили свого національного базису.

    Як  наукова, так і національна податкова  система передбачає присутність  людей як у процесі її практичної дії, так і на творчому рівні ідей, теорій і понять. На відміну від  Сонячної системи, податкова система  створюється й функціонує завдяки  людському фактору – суспільній та функціональній комунікації платників  податків, фахівців податкової служби, вчених-фінансистів у середовищі економічної, соціальної, політичної дійсності.

    В фінансовій літературі здавна точиться полеміка навколо методологічного  питання: що знаходиться в центрі вчення про державні фінанси –  доходи чи видатки, котрому з них  віддавати пріоритет у науковому  аналізі, а звідси і при балансуванні бюджетів? У західних авторів відповідь  на це питання не завжди була однозначною. Свого часу відомий французький теоретик П’єр Поль Леруа-Больє (1843–1916) навіть виключав вчення про видатки з сфери фінансової науки, вважаючи цілі, на котрі витрачаються бюджетні кошти, предметом науки про управління [44, р.152]. Навпаки згідно так званого принципу достатності діяльність держави визначається не з розрахунку коштів, які знаходяться в розпорядженні уряду, а по потребі в них. Тобто, державні доходи мають відповідати видаткам під тим приводом, що саме видатки відображають виконання необхідних функцій і задач держави, а доходи – лише засіб до цього.

    Справді, небезпідставно, що скорочення видатків нижче певного рівня загрожує самому існуванню держави, принаймні  її належному функціонуванню. Якраз  ці міркування пояснюють динаміку державних  боргів, коли уряди збільшують запозичення, щоб “підтягти” рівень бюджетних  надходжень до обсягу необхідних видатків. Так, ліміт державного боргу США  періодично переглядають у бік збільшення з метою мобілізувати додаткові  кошти на фінансування воєнних видатків і соціальної сфери. Зовнішнім чином  пріоритет видатків над доходами видно в підручниках по державних  фінансах, де виклад розділів, що стосуються видатків, наприклад в підручниках  американських авторів Девіда Хаймана і Гарві Роузена, передують розгляду податків. Вітчизняні вчені-фінансисти О.Д. Василик, В.Г. Дем’янишин, О.П. Кириленко, В.М. Опарін, С.І. Юрій, навпаки, тримаються протилежної логіки, ставлячи на перше місце державні доходи, що, до речі, не робить їхню позицію менш доказовою.

    Варто зауважити, що останнім часом принципу верховенства видатків над доходами, схоже, приходить кінець. У західних країнах під тиском громадських  ініціатив, направлених на зниження податків і раціоналізацію бюджетних  видатків радикально змінюється ідеологія  розробки бюджетів. Тепер із метою  лімітування обсягу бюджетних асигнувань і тим самим забезпечення збалансованого бюджету видатки прирівнюють  до оцінок майбутніх поступлень. Інструментами  реалізації пріоритетності доходів  над видатками стали розроблені в останні десятиліття ХХ ст. бюджетні технології контролю за видатками та способи підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів (програмно-цільовий бюджет, складання бюджету на нульовій основі та ін.).

    В демократичній правій державі податки  – завжди продукт досягнутого  в результаті переговірного та електорального процесів компромісу між інтересами індивідуальними і суспільними; між задачами загальнодержавного, регіонального  і місцевого масштабу; між цілями близькими і віддаленими в  часі; між пріоритетами стратегічного  і тактичного характеру.⁸ При цьому наука справляє важливий, але опосередкований, вплив на податкову практику і, особливо, податкову політику, оскільки остаточні рішення стосовно оподаткування приймаються на політичному, а не на науковому рівні. Завдяки демократичному механізму приймання рішень уряд через бюджетний процес дістає від електорату як сукупності виборців-платників податків політичний мандат на проведення певної фіскальної політики.

    В оподаткуванні – складній сфері  суспільної реальності, створеній людьми, переплетені численні причинно-наслідкові взаємодії ідеалів і реалій, теорії та практики, економіки і політики. Теоретично сучасні податкові системи  держав Заходу опираються на всебічно розроблене вчення про податки. Серед  його творців – найпочесніші представники економічної та фінансової думки: від  Адама Сміта, Давіда Рікардо, Адольфа Вагнера до Джона М. Кейнса, Поля Самуельсона, Джеймса Б’юкенена.⁹ Серед цих та інших імен, які уособлюють науку про податки, фіскальну теорію і практику, є визначні вчені академічного напрямку, державні діячі та радники урядів, лауреати Нобелівських премій. Їм належить невичерпне багатство ідей і знань, оволодіння якими необхідне освіченим громадянам країни, що претендує на інтеграцію в євроатлантичні структури, на повноправне членство в сім’ї європейських народів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Податкова система Великої  Британії 

    Вихідним  моментом для формування державного і фінансового права Великої  Британії послужила Велика хартія вільностей (лат. Magna Charta libertatum, англ. Great Charta of Liberties) – договір про громадянські права та політичні вільності, укладений між королем Іоанном Безземельним і представниками аристократичної знаті в 1215 р. Серед найважливіших положень Хартії знаходяться статті про недоторканість приватної власності (ст. 20) та право затвердження податків парламентом (ст. 12). З часом та частина Хартії, що регламентувала середньовічні феодальні відносини, втратила своє значення. Надбанням англійського народу залишилися ті статті, в яких проголошені права і свободи. Було б справедливо стверджувати, що Хартія мала більше значення для нащадків, ніж для її сучасників, – вона стала вікопомним символом, на неї посилалися всякий раз, коли виникала загроза правам і свободам. Закони, прийняті пізніше, по суті підтверджують, захищають, розвивають засади, вперше закладені у Хартії. Так, Конституція США опирається на ідеї та навіть містить окремі положення, безпосередньо запозичені з Великої хартії.

    Деякі королі не бажали упокоритися владі  парламенту над державними фінансами. Так, у 1635 р. король Карл I без згоди  парламенту запровадив так звані  корабельні гроші (ship money) – податок на морські перевезення, що для острівної країни з активним судноплавством і морською торгівлею неабияк шкодило їм. Депутат парламенту Джон Гемден відмовився заплатити цей податок і очолив опозицію проти короля. Цій події судилося стати одною із віх європейської історії, бо корабельний податок і вчинок Гемдена послужили приводом до розгортання нового витка боротьби за владу між королем і парламентом, що вилилося в кровопролитну громадянську війну і буржуазну революцію, вплив якої поширився далеко за межі Британських островів.

    Іншим наріжним каменем британського конституційно-демократичного ладу став Білль про права (Bill of Rights) – прийнятий у 1689 р. парламентський акт із метою захисту законів, прав і свобод, а також державних фінансів, від посягань королівської влади. Білль проголошував, що будь-яке справляння грошей на державні потреби під приводом королівської прерогативи без згоди парламенту не має законної сили, як і не слід вимагати надмірних податків, ні накладати непомірні пені, ні визначати надто суворі покарання.

    Таким чином, згуртовані в парламенті представники феодальної аристократії, а пізніше, вже остаточно, буржуазії, вирвали  право оподатковувати з рук королів, створивши класичну систему контролю представницької влади над податками. Донині Велика хартія вільностей і  Білль про права виконують  роль актів адміністративного і  податкового права основаного на прецедентах конституційно-державного ладу Великої Британії, що можна  вважати переконливим доказом послідовності  та взірцем сили законів у правовій державі. Не випадково Велика Британія – країна, авторитетна давністю своєї демократії, вільної ринкової економіки, політичних свобод населення.