Управління банківськими ризиками

Цінові фінансові  ризики пов’язані з можливою зміною доходності чи вартості активів і зобов’язань банку внаслідок зміни ринкових цін на фінансові та фізичні активи, що перебувають на балансі банку, або обліковуються на позабалансових рахунках. Трьома основними банківськими ризиками, що належать до групи цінових фінансових ризиків, є ризик зміни відсоткових ставок, валютний ризик і ризик зміни вартості цінних паперів.

У процесі управління ціновими ризиками банки застосовують низку спеціальних методів, об'єднаних  спільною назвою – хеджування. Механізм хеджування забезпечує компенсацію фінансових втрат, що сталися через зміну ринкової ціни того чи іншого інструменту за однією позицією, доходами за іншою (компенсуючою) позицією. Хеджування дає змогу суттєво знизити або навіть уникнути цінових ризиків.

Нецінові фінансові ризики визначаються можливими фінансовими втратами, які безпосередньо не пов’язані зі зміною ринкових цін активів. Це збитки внаслідок втрати активів, неповернення кредитів, банкрутства партнерів або емітентів цінних паперів. Найсуттєвішими з групи фінансових нецінових ризиків є кредитний ризик та ризик незбалансованої ліквідності банку.

Крім фінансових ризиків, великий вплив на діяльність банків справляють функціональні ризики, які виникають внаслідок неможливості здійснення своєчасного та повного контролю за фінансово-господарським процесом. Функціональні ризики пов'язані з процесами створення й упровадження нових банківських продуктів і послуг, збору, обробки аналізу й передавання інформації, підготовки кадрового потенціалу та виконанням інших адміністративно-господарських операцій. Функціональні ризики важче виявити та ідентифікувати, а також виміряти кількісно й виразити в грошових одиницях, ніж фінансові. Однак функціональні ризики небезпечні не менш, ніж інші види банківських ризиків, причому зрештою вони також призводять до фінансових втрат. Банки намагаються знизити функціональні ризики, удосконалюючи системи внутрішнього аудиту, розвиваючи схеми документообігу, розробляючи внутрішні методики та техніко-економічне забезпечення окремих операцій.

 

1.2 Процес управління банківськими ризиками

 

Успішна діяльність банку в цілому великою мірою  залежить від обраної стратегії  управління ризиками. Мета процесу  управління банківськими ризиками полягає  в їх обмеженні або мінімізації, оскільки повністю уникнути ризиків неможливо. Управління банківськими ризиками, як правило, спрямоване на забезпечення отримання банком відповідної винагороди за прийняття ризиків. Виняток становлять нецінові ризики, щодо яких не існує кореляції між їх рівнем та величиною винагороди банка (табл.1.3) [30].

 

Таблиця 1.3

Стратегічні концепції  мінімізації та управління банківськими ризиками

Характеристика ризику	Концепція	Ціль концепції
Фінансові (цінові та нецінові ризики)
Ризики, щодо яких існує кореляція  між їх рівнем та величиною винагороди банка	Управління ризиком	Оптимізувати співвідношення –  “ризик/дохідність” для 2х можливих варіантів: 1. Максимізуючи дохідність для  заданого рівня ризику; 2. Мінімізуючи ризик для забезпечення  заданого рівня дохідності
Функціональні ризики (юридичний ризик, ризик репутації, стратегічний ризик, операційно-технологічний ризик)
Ризики, щодо яких не існує кореляція  між їх рівнем та величиною винагороди банка	Мінімізація ризику чи його уникнення	Знизити ризики до певного граничного рівня, намагаючись при цьому понести щонайменші витрати

 

Система управління ризиками складається з таких  елементів і підсистем [30]:

 управління активами і пасивами;

 реалізація кредитної політики;

 встановлення нормативів і лімітів;

 ціноутворення продуктів і послуг;

 управлінський облік і фінансовий аналіз;

 вимоги до звітності та документообігу;

 організація інформаційно-аналітичної служби;

 розподіл повноважень у процесі прийняття рішень;

 моніторинг;

 аудит;

 служба безпеки.

Згідно статті 44 (Управління ризиками) Закону України «Про банки та банківську діяльність» [1], банки створюють постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.

Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі  комітети, зокрема:

1) кредитний  комітет, який щомісячно оцінює  якість активів банку та готує  пропозиції щодо формування резервів  на покриття можливих збитків  від їх знецінення;

2) комітет з  питань управління активами та  пасивами, який щомісячно розглядає  собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;

3) тарифний комітет,  який щомісячно аналізує співвідношення  собівартості послуг та ринкової  конкурентоспроможності діючих  тарифів, відповідає за політику  банку з питань операційних  доходів. 

Процес управління ризиками складається з таких  етапів [99]:

1. ідентифікація – усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;
2. квантифікація – вимірювання, аналіз та оцінювання величини ризику;
3. мінімізація – зниження чи обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління;
4. контроль та моніторинг – здійснення постійного контролю за рівнем ризиків з механізмом зворотного зв'язку.

Складність  практичної реалізації етапу ідентифікації ризику залежить від джерела виникнення та характеристики ризику. Механізм прийняття управлінських рішень у банківській установі має не лише ідентифікувати ризик, а й давати змогу оцінити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Проте ідентифікація та аналіз ризику на якісному рівні є необхідною, проте ще не достатньою процедурою.

Кількісне оцінювання рівня ризику – це важливий етап процесу управління, який має включати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також встановлення меж допустимого  ризику для окремих банківських  операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи в цілому. Водночас потрібно оцінити й ризики освоєння нових ринків, банківських продуктів і напрямів діяльності. Методи оцінки ризику формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику:

 розмір (величина) –  сума можливих втрат; 

 ймовірність настання  негативної події; 

 тривалість періоду  впливу ризику.

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою  об'єктивних і суб'єктивних методів. Об'єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та інші математичні методи. Суб'єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів, порад консалтингової фірми та ін. Суб'єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не піддаються кількісному вимірюванню – квантифікації.

Для оцінки величини цінових фінансових ризиків банку  в основному використовують три  групи показників:

 статистичні величини (стандартне відхилення, варіація, дисперсія,  коефіцієнт bбета);

 непрямі показники  ризиковості діяльності, обчислені  зазвичай у формі фінансових коефіцієнтів за даними публічної звітності;

 аналітичні показники  (індикатори), призначені для оцінки  конкретного виду ризику (валютного,  відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансованої ліквідності та  ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

Оцінка величин  нецінових фінансових ризиків є  завжди суб’єктивною, заснованою на методах  експертних оцінок та методах аналітичного прогнозування розвитку ситуацій (SWOT – аналіз, матриці ефективності сегментів ринку, PEST – аналіз [65]).

Оперативний контроль за рівнем ризику належить до обов'язків  менеджерів, тоді як стратегічний контроль за діяльністю банку та самого оперативного керівництва може бути реалізований лише власниками – акціонерами банку. Якщо засновники банку не створюють дієвих механізмів контролю на рівні ради директорів, їхні шанси на досягнення очікуваних результатів суттєво знижуються.

Моніторинг  ризику – це процес функціонування регулярної незалежної системи оцінювання та контролю за ризиком з механізмом зворотного зв'язку. Моніторинг здійснюється завдяки інформаційним звітам структурних підрозділів та окремих посадових осіб, внутрішньому і зовнішньому аудиту та аналітичній діяльності спеціалізованих служб банку. Звітність, застосовувана в рамках моніторингу, забезпечує менеджерам зворотний зв'язок, а також надає докладну зведену інформацію. Така інформація допомагає аналізувати поточну діяльність і з погляду ризиковості, і щодо прийняття загальних управлінських рішень.

У процесі здійснення оперативного контролю банківське керівництво має передусім правильно розставити кадри на місцях та організувати ресурсне забезпечення діяльності установи. Недостатнє кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення конкретних операцій породжує невиправданий ризик. Наприклад, банк має розвинену комп'ютерну мережу, яка дає змогу здійснювати операції з деривативами на міжнародних фінансових ринках. Проте за відсутності високопрофесійних аналітиків і відповідного рівня організації роботи казначейства банку проведення таких операцій спричиниться до підвищення загального ризику банківської установи.

Один з важливих складників системи контролю за банківськими ризиками – внутрішній управлінський  контроль. Завдання його зводяться  до чіткого визначення та розмежування посадових повноважень, забезпечення подвійного контролю, ротації кадрів, організації контролю за окремими операціями безпосередньо на робочих місцях, створення досконалих систем передавання та зберігання інформації. І хоча не існує такої системи внутрішнього контролю, яка змогла б запобігти службовим зловживанням, проте правильно організований механізм контролю суттєво знижує рівень функціональних ризиків.

Система моніторингу  ризиків допомагає корегувати поточну  діяльність згідно із сигналами попередження, що їх вона генерує з використанням механізму зворотного зв'язку. Результативність системи управління ризиками в цілому залежить від ефективності системи моніторингу. Менеджери середньої ланки відповідають і за надійність локальної системи, і за втілення в життя стратегічних цілей, сформульованих на рівні вищого керівництва банку.

 

1.3 Методи зниження  банківських ризиків

 

Сучасні методи управління банківськими ризиками, застосовуємі вітчизняними банками, в основному, директивно встановлені Національним банком України та розподіляються на [18]:

 непряме  регулювання ризиків нормативним  регулюванням співвідношення власного  капіталу та окремих агрегатів  активних та пасивних операцій  банку, при якому власний капітал  банку вважається основним страховим  резервом для відшкодування можливих втрат залучених коштів клієнтів банку та інших банків;

 заставне  забезпечення за рахунок активів  позичальників сум виданих кредитів;

 створення  за рахунок прибутку банку  спеціальних резервів на відшкодування  можливих втрат від активних операцій – кредитних операцій, операцій з цінними паперами, дебіторської заборгованості за операціями, ненадходження нарахованих доходів банку;

 створення  обов’язкових резервів забезпечення  поточної платоспроможності банку  за рахунок резервування безготівкових коштів на кореспондентському рахунку в Національному банку та готівкових коштів в касі банку;

 страхування  активів, які не мають заставного  забезпечення та, в основному,  вкладених в операції з комерційними  цінними паперами.

Нормативні  показники регулювання діяльності комерційних банків, застосовуємі всіма банками України згідно “Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні” [9], наведені в табл.1.3 – 1.6 в розрізі ризиків неплатоспроможності, неліквідності, кредитного, інвестиційного та валютного ризиків. В табл.1.4 1.8 наведені основні алгоритми методик розрахунку показників ризику (нормативів), які визначають змістовні характеристики, закладені в кожний вид показника.

 

Таблиця 1.4

Коефіцієнти для аналізу та обмеження  ризику неплатоспроможності банку (нормативи власного капіталу банку) [9]

№	Коефіцієнт	Методика розрахунку	Нормативне значення
1	Норматив мінімального розміру  регулятивного капіталу (Н1)	Регулятивний капітал банку  складається з основного (1го рівня) капіталу та додаткового (2го рівня) капіталу.	Не менше 8,0 млн.євро
2	Норматив адекватності регулятивного  капіталу/платоспроможності (Н2)	Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу банку до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень в боргові цінні папери) безумовним зобов'язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав	не менше 10%
3	Норматив адекватності основного  капіталу (Н3)	Показник адекватності основного  капіталу банку розраховується як співвідношення основного капіталу до загальних  активів банку.	не менше 4%