Розвиток фінансової науки в Україні

Праці А. Сміта "Дослідження про  багатство народів" та Д. Рікадо "Початок  політичної економії і оподаткування" сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися  у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука  в працях найвидатніших її представників не видiляється  в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна "фінанси", проте включає, на відміну від усіх  всіх попередників, до джерел багатства нації три джерела землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.Заслугою А. Сміта є також обгрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

     - податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

     - податки повинні  бути визначені завчасно;

     - податок повинен  сплачуватися в зручний для  тілатника час;

     - стягнення  податків повинно бути дешевим 

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на ХІХ століття, насамперед на другу його половину. В цей час у більшостi  країн Европи перейшли від абсолютизму до конститушйної  форми правлiння. Стали розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове право, виникла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів.

Саме в цей час фінансова  наука виокремлюється із загальної  теорії політичної економії, стає самостійною сферою знань. У багатьох великих університетах Європи створюються кафедри фінансів. Можна стверджувати, що фінансова наука в ХІХ столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попередній час.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості  європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Pay був опублікований перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки", який майже півстоліття перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

Підручник К. Г. Рау має  достатньо класичний зміст, він  складається із вступу, де розглядаються загальні основи фінансової науки, й розділів: державні доходи; державні видатки; державний кредит; бюджет; організація управління фінансами. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах більшості країн.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Б. Селігман (американець) та ін.

Ж. Сімсонд розглядав фінанси  як засіб поліпшення життя народу. у своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо.

У Росії термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін "казна".

Наукові і практичні фінансові  проблеми розглядалися у працях І. Посошко-ва ("Книга о скудности и багатстве", XVIII ст.), О. Радищева ("Записки о податях", XVIII ст.), М. Тургенєва ("Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капустіна та ін.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник "Основи фінансової науки" якого  і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаментальних  положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників  фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця "Сила податкова Галичини", у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган-Барановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те, що фінансова наука не виходила за рамки державних фінансів, тобто проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи. 3 огляду на це не можна не згадати про внесок теоретиків марксизму в фінансову науку, бо протягом майже столітгя комуністична ідеологія вважала К. Маркса та Ф. Енгельса творцями марксистської фінансової науки. Існує величезний доробок наукової та навчальної літератури з цього приводу і є підстави стверджувати, що в працях К. Маркса і Ф.

Енгельса лише зрідка йшлося про гроші й податки, отже, важко  назвати це наукою про фінанси.

Наприкінці XX ст. формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.[7, 28]

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну  науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно  використовується усіма цивілізованими суспільствами.

          У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціональної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

          Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

— значні масштаби перерозподілу  ВВП через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

— велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

— соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвестицій у людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з безробіття та низьких доходів;

— формування бюджетних доходів  переважно за рахунок прибуткового оподаткування фізичних осіб;

— бюджетне субсидіювання окремих  галузей промисловості та сільськогосподарського виробництва.[14, 108]

          Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

         В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето.Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

— камералісти;

— меркантилісти;

— фізіократи;

— марксисти;

— китайські соціалісти;

— австрійська (Е. Сакс та ін.);

— історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає  такі фінансові школи і напрями;

— фінансова думка країн Східної  Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

— кейнсіанство і його епігони;

— сучасні напрями фінансової думки  Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

— італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

— шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

— соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

— концепція розподілу державних  доходів і видатків з позиції  суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

— теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

— теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

— теорія справедливого оподаткування як складова теорії економіки добробуту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

— теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

— теорія суспільних потреб з позицій  суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

— соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

— теорія максимізації вигоди через  баланс індивідуальних практичних корисностей  приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

— теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

— теорія оподаткування з позицій  суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

— теорія практичної корисності для  обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

— інтерпретація податків як страхової  премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

— "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

— теорія прогресивного оподаткування  з позиції граничної корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).[9, 14]

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично  не розвивалася, хоча одна з найвидатніших  фінансових робіт XX ст. — наукова  праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, айв окремих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 70-х років фінансова  наука перетворилась у коментар праць класиків марксизму-ленінізму, рішень з'їздів, пленумів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займалася критикою різноманітних "буржуазних" теорій, про які ніхто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забороненою. Переважну більшість вчених-фінансистів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

У 1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питання стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема  Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенсь-кий, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних позицій, дискусія проводилась  тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансової теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.