Провідне місце в перехідному періоді економіки України до ринків

Таблиця 4

Основні показники стану банківської  системи України[6]

Незважаючи  на стійку тенденцію до зростання  капіталу, проблема підвищення рівня  капіталізації банків України, як одна з передумов їхньої фінансової стійкості, залишається надзвичайно актуальною. Про це свідчить і співвідношення капіталу та ВВП. Актуальною є також  проблема нарощування капіталу деякими  великими недокапіталізованими та малими банками. З табл. 4 видно, що з 2004 р. до 2010 р. кількість зареєстрованих банків зросла майже на 10%. Присутність на ринку великої кількості гравців із маленькими активами призводить не так до конкуренції, як до високих витрат на надання послуг банками і тим самим заважає популяризації банківських послуг в Україні. За нинішньої ситуації необхідно не створювати нові структури, а розвивати наявні.

Міжнародні  експерти Світового банку пропонують консолідувати банківську систему  України навколо великих банківських  структур. Узагалі об’єднання банків не є чимось новим у світовій практиці й досить часто проводиться у  багатьох країнах. Об’єднуючись, банки  ставлять різноманітні завдання: зниження витрат, диверсифікація вкладень, поліпшення менеджменту, створення розгалуженої мережі філій, поліпшення структури  капіталу та ін. Інколи банки об’єднуються навіть для того, щоб зменшити сплату податків.

Реально розміщені в банках на депозитах кошти населення свідчать, що акціонерами банків могли б стати фізичні особи. У цьому переконує те, що станом на кінець 2009 р. питома вага вкладників — фізичних осіб у загальному обсязі зобов’язань банків становить 27,45%, а це —210006 млн. грн. За останні сім років вклади фізичних осіб збільшилися майже в одинадцять разів (таблиця 3). Потенційно ці кошти, у випадку зацікавленості населення в таких інвестиціях власних коштів, можна було б спрямувати в капітал банків і збільшити його, але такої тенденції не спостерігається.

Що стосується юридичних осіб, які також могли  б стати акціонерами банків і сприяти підвищенню капіталізації вітчизняної банківської системи, то на шляху залучення їхніх коштів і вкладення їх в акції банків є багато перешкод. Отже, банкам України треба й далі накопичувати власний капітал. Для цього доцільно збільшувати акціонерний капітал, реалізовувати ефективну дивідендну політику,  раціонально управляти власним капіталом. Успішність подальшого процесу капіталізації банківської системи України залежить від тих методів і форм управління капіталом, що використовуватимуться й НБУ, і самими банками.

Надійність  і динаміка функціонування економіки країни залежить від фінансової стабільності й автономності банківської системи. На сьогодні існує проблема капіталізації, яка породжує дисбаланс цього взаємозв’язку. Проблема належного обслуговування банками узятих на себе грошових зобов’язань, недостатньої адекватності капіталів банків до обсягу сформованих ними активів і є головною проблемою капіталізації.

На підставі виявлених унаслідок досліджень проблем, пов’язаних із капіталізацією банків, проаналізовано шляхи й перспективи розвитку, що склалися у нинішній економічній ситуації в Україні. Щоб повністю розв’язати проблему збільшення капіталу банками, треба провести зміни у нормативних документах НБУ і такі заходи, як збільшення капіталу за рахунок субординованого боргу, збільшення показника адекватності капіталу за рахунок консолідації банківської системи. Одним із шляхів розв’язання цієї проблеми є збільшення капіталу за рахунок субординованого боргу. Залучати кошти на його умовах можна тільки через п’ять років за обліковою ставкою НБУ. Отримати такі «дешеві» гроші можуть далеко не всі банки, хіба що під кредити іноземних структур або міжнародних фінансових організацій.

Провестизалучення субординованого боргу можна також шляхом випуску депозитних сертифікатів, банківських облігацій та єврооблігацій. Розміщення облігацій на ринку є прихованою формою залучення іноземного капіталу в Україну; це традиційно застосовується українськими компаніями, зокрема банками. Ставка за депозитами у банках значно вища, ніж ставка дохідності за облігаціями, і це спричиняє ефективніше підвищення капіталу банків. Значну увагу необхідно приділити створенню банківських об’єднань, груп і корпорацій. Злиття банків сприяє консолідації банківської системи, а це, у свою чергу, зможе вплинути на збільшення показника адекватності капіталу. Великі банки зможуть проводити політику тривалого фінансування інвестиційних і лізингових проектів, зберігати при цьому ліквідність платоспроможного балансу й створення великого банківського капіталу з гарантією для західного інвестора. Водночас потрібно, щоб існували також невеликі й середні банки для запобігання монополізації фінансових послуг [4].

Стабільність  банківської системи має важливе  значення для ефективного здійснення грошово-кредитної політики. Банківська система є тим каналом, який має  поширювати імпульси грошово-кредитного регулювання в напрямку всієї  економіки. Достатньо було б виштовхнути  банки на фондовий ринок, щоб забезпечити  збільшення капіталу банків, який відповідав би вимогам сьогодення.

Після того, як законодавством будуть допущені на ринок філії іноземних банків, можна прогнозувати надзвичайно  високу конкуренцію у банківському секторі України. Власникам найбільших вітчизняних банків уже нині необхідно  готуватися до продажу свого банківського бізнесу стратегічним інвесторам.

Українським акціонерам треба вливати у великі банки необхідний капітал, як основний, так і додатковий. Поряд із цим  варто виконувати вимогу щодо лібералізації  фінансового сектору як одну з  умов вступу нашої країни до Світової організації торгівлі, оскільки цього  не уникнути при обранні європейського  шляху розвитку держави.

Поточний  рівень капіталізації банківської  системи не повною мірою забезпечує вимоги зростаючої вітчизняної економіки. По-перше, обсяг капіталу вітчизняних банків є недостатнім для розв’язання проблеми інтеграції вітчизняної банківської системи зі світовим фінансовим простором, що пояснюється незначним його рівнем відносно обсягу капіталу банків розвинених країн світу. По-друге, для вітчизняної банківської системи важливим є дотримання угоди про капітал банків, підписаної членами Базельського комітету, яка містить міжнародні правила регулювання достатності банківського капіталу й рекомендована всім країнам із ринковою економікою. Банківська система України в попередні роки дотримувалася рівня достатності капіталу банків, рекомендованого Базельським комітетом. Однак інтеграція України з міжнародним фінансовим простором зумовлює необхідність поступового впровадження у вітчизняних банках рекомендацій нової Базельської угоди (Базель II).

Проблеми  нарощення капіталу вітчизняними банками  на тлі зростання національної економіки  можуть спричинити недотримання банками  вищезазначених рекомендацій.

Таким чином, в Україні, на жаль, ми маємо:

• слабо капіталізовані комерційні банки, які на сьогодні не можуть конкурувати з іноземними банками;
• нерозвинуту банківську систему, яка ще не охопила достатньою мірою своєю діяльністю всі регіони України, а розвинулася в своїй більшості лише в м. Києві;
• процес реформування банків передбачає закриття збиткових філій та банків поряд зі зміною їх власників;
• банки майже повністю припинили будівництво та необхідно відкрити нові філії внаслідок недостатньої кількості вільних власних коштів

Інвестиційна  інфраструктура повинна сприяти  рівномірному розподілу та зменшенню  ризиків інвестування, ефективному  використанню інвестиційних ресурсів, спрямуванню їх до пріоритетних інноваційних галузей економіки. Саме вона визначає основну послідовність практичних дій ринкових суб'єктів та всі  аспекти удосконалення інвестиційних  процесів, орієнтуючись на просування не тільки окремих проектів, але  й на формування відповідного менталітету  інвестора, шляхом здійснення інституційних  змін в суспільстві. Сукупність інвестиційних  інститутів обумовлює, певним чином, характер, динаміку та напрямок інвестицій. Апріорі  роль державних інститутів у формуванні та подальшому розвитку інфраструктури інвестиційного ринку є визначальною. Так, вітчизняний науковець В. Ф. Мартиненко пише : «інвестиційне середовище слід формувати не на базі ринкового  регулювання, стихійної дії випадкових  і тимчасових сил, а свідомо прогнозувати розвиток глобалізаційних процесів у світі, планувати та організовувати створення інвестиційної інфраструктури … на базі превентивних механізмів державного управління» (5).

У сучасному  постіндустріальному суспільстві  інновації набувають значно більшого значення, ніж такі традиційні фактори  виробництва як земля, праця та капітал. Виробничим ресурсом стають знання та інформація, наукові розробки являються  базисом економічного зростання, достатньо  швидкими темпами розвивається ринок  інвестицій в об'єкти інтелектуальної  власності та інновації. Вітчизняний  інвестиційно-інноваційний ринок характеризується достатньо суперечливими підходами  щодо залучення інвестиційного ресурсу  для потреб інноваційних  високотехнологічних секторів – як правило надходження інвестицій в економіку здійснюється без орієнтації їх на впровадження новітніх технологій та науково-дослідних розробок, хоча в програмних документах соціально-економічного розвитку (7) нашої країни задекларовано перехід до інноваційної моделі її розвитку, що потребує значних вкладень. Відповідно для здійснення структурних перетворень і технологічної модернізації економіки необхідний перехід від принципів ринкового догматизму до використання моделі регульованої ринкової економіки з високою часткою прямого і непрямого державного впливу, що припускає розробку відповідної інвестиційно-інноваційної політики, суть якої складається у виробленні і реалізації системи пріоритетів, створенні механізмів і конкретних заходів, що забезпечують формування національної інвестиційно-інноваційної системи.

Становлення та подальший розвиток інфраструктури ринку інвестицій  в інновації іде пліч-о-пліч із складними процесами формування інвестиційно-інноваційної системи як такої, що об'єднує інвестиційну та інноваційну діяльність в єдине ціле з метою спрямування інвестиційного ресурсу на започаткування інноваційних виробництв, створення конкурентоспроможної продукції та впровадження високих технологій. Отже, ми можемо говорити про деяку спільність елементів інвестиційної та інноваційної інфраструктур.

Відповідно  до ст. 92 Конституції України «виключно  законами України встановлюються «  засади створення і функціонування    фінансового,    грошового,    кредитного та інвестиційного ринків…» (4), але правового оформлення основних засад функціонування ринку інвестицій, як і законодавчого визначення поняття «інвестиційний ринок» та «інвестиційна інфраструктура» не існує. У ЗУ « Про інноваційну діяльність» є визначення інноваційної інфраструктури як «сукупності підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо)(14). На нашу думку, дане визначення однобічно трактує сутність даної категорії, говорячи про інфраструктуру як певну множину інституцій. Адже інфраструктура - це не тільки сукупність організацій та установ, що обслуговують та забезпечують функціонування інноваційної системи, а значно ширше поняття. Це ті вихідні умови (нормативно-правове поле, інформаційно-комунікаційна система, кадрове забезпечення тощо), що формуються, головним чином, державою з метою побудови національної інноваційної системи, де чітко простежується зв'язок між створенням інновацій та подальшого їх впровадження у життя. Відповідно, інфраструктура ринку інвестицій у інновації та інтелектуальний капітал являється цілісною інституціональною, організаційною, інформаційно-комунікаційною, фінансово-кредитною, виробничо-технологічною, кадровою, міжнародною системою щодо створення умов здійснення інвестування у конкурентоспроможні інновації, інтелектуальні продукти (ліцензії, ноу-хау, патенти тощо) та впровадження високих технологій з метою модернізації виробництва та переходу до нових технологічних укладів. До основних елементів інвестиційно-інноваційної інфраструктури слід зарахувати такі:

·         державні органи управління у сфері інвестиційно-інноваційної  діяльності,  інститути державної інвестиційної інфраструктури;

·         нормативно-правове поле інвестиційно-інноваційної діяльності;