Поняття та форми, емісійний склад світових грошей

Втративши статус світових грошей, золото залишається особливим товарним ліквідним активом, який можна завжди продавати за відповідну валюту.

На Ямайській конференції було введено стандарт (СПЗ) — спеціальні права запозичення з метою зробити їх основним резервним авуаром і зменшити роль інших резервних валют. Спеціальні права запозичення були створені МВФ в 1969 р. як простий кредитний інструмент. Однак, потім було поставлене завдання перетворити СДР в «головний резервний актив міжнародної валютної системи», в альтернативу як золоту, так і доларові.

Курс СДР визначався на основі валютного  кошика — середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1 % світової торгівлі. Валютний кошик — це метод зіставлення середньозваженого курсу однієї валюти щодо певного набору інших валют.

За підсумками Ямайської конференції  валютні відносини між країнами грунтуються на плаваючих курсах. Водночас країнам надано право вибору будь-якого режиму валютного курсу, тобто йдеться не просто про «плаваючі», а про «регульовано-плаваючі» валютні курси.

Європейська валютна система (ЄВС), яка є результатом і водночас одним з важливих інструментів європейської інтеграції, у своєму розвитку пройшла ряд етапів. Вона започаткована ще в перші повоєнні роки. На першому етапі валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися переважно на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов´язковий залік взаємних вимог і зобов´язань, пільгове кредитування.

Наступним, вищим етапом валютних відносин стало функціонування в 1950—1958 pp. Європейського Платіжного Союзу (ЄПС), який розвивався на багатосторонній  кліринговій основі. ЄПС об´єднував 17 країн Західної Європи.

Підписання у 1957 р. Римської угоди  про утворення Європейської Економічної  Співдружності започаткувало наступний  етап у розвитку валютних відносин. 31 січня 1959 р. почав функціонувати  Європейський валютний союз, у якому продовжували співробітництво усі 17 країн, що входили до колишнього Європейського платіжного союзу.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов´язаний з трансформацією Європейського  валютного союзу в Європейську  валютну систему. Його кінцева мета — заміна національних грошових одиниць країн-учасниць Європейської валютної системи, а це — Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Данія та інші європейські країни, з єдиною валютою співтовариства. Така валюта, поетапне запровадження якої передбачено з початку 1999 p., дістала назву євро. Євро замінила німецьку марку, французький франк, італійську ліру та інші грошові одиниці. Це стало важливим чинником глибокої інтеграції всіх сторін суспільного життя країн-учасниць Європейської валютної системи.

3. Золото та інші  монетарні метали у я кості  світових грошей

Золотий стандарт виник у середині XIX ст. без будь-яких міжнародних угод. Він був породжений необхідністю забезпечення торгових розрахунків між великими промислово розвиненими країнами того періоду в Європі та Північній Америці. Система золотого монометалізму була досить ефективною до 1914 року, коли її сильно похитнула перша світова війна. Велика депресія 30-х років продемонструвала її непристосованість до нових економічних і соціальних потреб.

Система золотого монометалізму базувалася на таких засадах: 
— вартість кожної валюти визначалась вагою золота; 
—обмін кожної валюти на золото гарантувався як всередині країни, так і за її межами; випуск (емісія) країною банкнот здійснювався з урахуванням її золотого запасу; 
—золоті злитки могли вільно обмінюватися на монети; золото вільно імпортувалося, експортувалося та продавалося на міжнародних ринках; ринки золота та валютні ринки були взаємопов'язані; 
—державні органи здійснювали валютний контроль і регулювання з метою забезпечення стабільності валюти. Так, за дефіциту платіжного балансу держава збільшувала відсоткові ставки, що сповільнювало економічну діяльність (ефект дефляції) та сприяло ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нової рівноваги).

На жаль, у реальному житті  система золотого монометалізму  не функціонувала у повній відповідності  з цими принципами. На національному  рівні золото поступово витискувалося  з обігу, а на заміну йому з'являлися паперові знаки вартості. Співвідношення змінювалося на користь останніх. Наприклад, у США, Великобританії та Франції 1815 року воно становило 3:1; 1860 — 1:1; а 1885 року — 1:3. Якщо 1872 року золото складало 28% грошової маси США, Франції та Великобританії проти 13% монет та 59% банкнот і депозитів, то 1913 року частка золота зменшилася до 10%, монети становили 3%, а банкноти та депозити — 87%.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. золото як міжнародний засіб  розрахунків постійно відчувало  сильну конкуренцію з боку фунта  стерлінгів та векселя через активну діяльність Лондонського Сіті. У валютних резервах дедалі більшу роль почали відігравати іноземні валюти при зменшенні частки золота. Частка іноземних валют за період з 1880 до 1913 року збільшилася з 6% до приблизно 20%. У 1913 році грошова маса лише на 17% забезпечувалась офіційними резервами золота.

У роки першої світової війни  золотомонетний стандарт було відмінено  більшістю країн. По війні у багатьох країнах вводяться дещо змінені  форми золотого монометалізму. Зокрема, у Великобританії та Франції впроваджується золотозлитковий стандарт. При золотозлитковому стандарті банкноти обмінювалися на золоті злитки.

Після першої світової війни, на початку 20-х років XX ст., було рекомендовано  перейти до золотодевізного стандарту. Центральні банки заохочувалися включати до складу своїх резервів одночасно із золотом валюти, що конвертуються у золото, як забезпечення банкнотної емісії. Золото нарівні з конвертованими валютами залишилося засобом розрахунків по міжнародних операціях. Але його було виключено з внутрішніх операцій, та оборотність банкнот у золото для резидентів більше не забезпечувалася (за винятком особливих випадків конвертація була у злитки).

Золотодевізна система  здобула визнання на Генуезькій конференції, що відбулася 10—19 квітня 1922 року в Генуї.

У ній взяли участь представники 33 європейських країн і спостерігачі від США, працювали комісії з  питань політики, фінансів та транспорту. Угодою, підписаною на конференції, вперше офіційно було оформлено світову валютну систему, яка після конференції мала базуватися на золоті та девізах провідних країн.

4. Євро - перша повноцінна міжнародна регіональна валюта

Є́вро (€, Euro, болг. Евро, грец. Ευρώ) — офіційна валюта 17 з 27 держав Європейського Союзу, відомих також як Єврозона, рідна для понад 322 мільйонів європейців. Враховуючи території не єврозони, що послуговуються єдиною європейською валютою, загалом євро користуються 480 мільйонів людей по всьому світу. В готівковому обігу з 1 січня 2002 року.

Євро не є валютою  Європейського Союзу, оскільки не всі  країни ЄС перейшли на нього. Всі країни — члени Євросоюзу мають право ввійти в Єврозону, якщо задовольнять певні визначені вимоги згідно з економічними критеріями, а для всіх нових членів ЄС перехід на євро (раніше чи пізніше) є умовою вступу до союзу, хоча це швидше політична умова, ніж економічна, бо, як показує практика на прикладі, скажімо, Польщі, це практично може і не відбутись у найближчому майбутньому.

Один євро дорівнює 100 центам (часто їх називають євроцентами). Всі монети євро, враховуючи пам'ятні монети вартістю у 2 євро, мають однакову лицьову сторону, на котрій написано номінал монети на фоні Європи (до 2007 були зображені країни — члени ЄС), та різну «національну» сторону із зображенням, котре визначає та країна, де чеканяться монети. Тим не менше, всі монети є придатними платіжним засобами на території всіх країн Єврозони.

Угода про створення Європейського  економічного співтовариства (ЄЕС) була підписана в 1957 році Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Францією і ФРН.У 1962 році в меморандумі Європейського співтовариства вперше було сказано про необхідність єдиної фінансової політики Європи. Висувається ідея «валютної змії», тобто фіксації обмінних курсів валют країн ЄС в певному діапазоні. Здійсненню цього плану перешкодила енергетична криза 1972 року, викликана різким зростанням цін на нафту.У 1979 році ідея «валютної змії» була реалізована створена Європейська валютна система. Центробанки ЄС уклали угоду про обмеження коливань валютних курсів. Введений прообраз євро єдина розрахункова валюта ЕКЮ (ECU).Надалі ці ідеї отримали розвиток в Єдиному європейському акті (Single European Act) 1986 року і Маастріхтському договорі (Treaty on European Union) 1992 року, що формально заклали основи Економічного і валютного союзу (Economic and Monetary Union, EMU) і єдиної європейської валюти. Найважливіші з положень Маастріхтського договору стосувалися економічної і фінансової політики, кінцевою метою якої було введення в країнах ЄС єдиної валюти. Угода передбачала графік введення єдиної валюти і загальні правила в області державного бюджету, інфляції і процентних ставок для всіх членів майбутнього валютного союзу.

Для того, щоб євро була введена  в обіг, всі країни-члени валютного  союзу повинні відповідати жорстким критеріям стабільності, закріпленим  в Маастріхтських угодах:

• рівень інфляції в країні, що прагне приєднатися до валютного економічного союзу, може перевищувати показники трьох найбільш стабільних держав ЄС не більше ніж на 1,5%;
• державна заборгованість може складати не більше 60% від валового внутрішнього продукту (ВВП);
• дефіцит держбюджету не може перевищувати 3% від ВВП;
• процентні ставки за банківськими кредитами можуть бути всього на 2% вище за показники трьох найбільш стабільних країн;
• кандидати на вступ до союзу не мають права протягом двох років за власною ініціативою проводити девальвацію національних грошових одиниць.

У 1994 році у Франкфурті-на-Майні був установлений Європейський валютний інститут, в завдання якого входило керівництво проектом створення єдиної валюти і спостереження за економічними процесами в країнах-членах ЄС. Економістами, котрі допомогли створити або зробили вагомий внесок в євро, були Роберт Манделл, Вім Дуйзенберґ, Роберт Толлісон, Нейл Даулінґ та Томмазо Падоа-Счіоппа.

Офіційний сценарій переходу до єдиної валюти був прийнятий на саміті в Мадриді 15-16 грудня 1995 року, також було установлено назву нової валюти «євро».

У 1997—1998 роках був проведений конкурс  в декілька турів на кращий дизайн наявних євро, переможцем якого став Роберт Каліна, головний дизайнер Центрального банку Австрії. У лютому 1998 року дизайн і специфікації банкнот були схвалені Радою Європейського валютного союзу. У серпні 1998 року були проведені основні випробування по друку всіх номіналів банкнот для остаточного вирішення проблем випуску.

У дизайні банкнот використані  зображення видатних пам'ятників Європи. Вікна і двері, зображені на лицьовій стороні, символізують дух відкритості і кооперації усередині Європейського Співтовариства. На зворотному боці кожної з банкнот зображений міст як метафора спілкування людей в ЄС і за його межами. Всі банкноти мають особливий захист від підробок.

Тендер на постачання металу для  карбування монет євро виграв Китай, Лоянський мідний завод в центральній провінції Хенань.

За критеріями приєднання до нової  валюти 2 травня 1998 року для участі в  «зоні євро» Радою ЄС були допущені Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія і Франція. Дві країни — Великобританія і Швеція — також укладалися в більшість вказаних критеріїв, але відмовилися увійти до «зони євро» як перші її учасники. У Данії виникли конституційні проблеми, а у Греції фінансові показники не відповідали необхідним вимогам.

1 червня 1998 року був заснований Європейський Центральний Банк (ЄЦБВведення євро відбувалося поступово: спочатку в безготівковий оборот, потім були випущені наявні купюри.

1 січня 1999 року в 00.00 годин за європейським часом країни європейського Економічного і валютного союзу (ЄВС) ввели єдину валюту євро (EUR) і почали використовуватися її для безготівкових розрахунків. З цієї миті жорстко зафіксувалися курси національних валют країн учасниць по відношенню до євро, а євро стала самостійною повноправною грошовою одиницею. На цьому етапі паралельно і рівноправно функціонували і євро і національні валюти. Торги по євро почалися 4 січня 1999 року.

1 січня 2001 року Греція приєдналася до зони євро і стала 12-ою країною, що затвердила на своїй території єдину європейську валюту.

З 1 січня 2002 року протягом терміну, який кожна країна визначила самостійно (але не більше шести місяців), в  обігу були введені банкноти і  монети в євро, що заміщають колишні  банкноти і монети в національних грошових одиницях. Протягом півроку  старі національні банкноти і монети ще могли обертатися нарівні з євро. Проте після 1 червня 2002 року євро стає єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони.

Словенія стала відповідати критеріям в 2006 році і увійшла до єврозони 1 січня 2007 року. Кіпр і Мальта пройшли процедуру узгодження в 2007 році і вступили в єврозону 1 січня 2008 року. Словаччина увійшла до зони євро 1 січня 2009 року.

Крім того, євро також введені  в обіг: у карликових державах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу (Ватикан, Сан-Марино, Андорра і Монако); у заморських департаментах Франції (Гваделупа, Мартиніка, Французька Гвіана, Реюньйон); на островах, що входять до складу Португалії (Мадейра і Азорські острови); у сербському краю Косово, контрольованому міжнародними миротворчими силами; у Чорногорії (раніше — німецька марка).

Через п'ять років після введення в обіг єдина європейська валюта за показниками готівкового обігу  в світі випередила американський долар. Загальний номінал купюр євро зараз складає 610 мільярдів, що за актуальним курсом (28 грудня) дорівнює 800 мільярдам доларів (The Financial Times). Згідно жовтневих (2006 р.) даних Європейського центрального банку (ЄЦБ) і Федеральної резервної системи США, щодо долара цей показник складав 759 мільярдів.

Використання єдиної валюти в багатьох країнах має як переваги так і  вади для країн-членів. У наш час  існують різні думки стосовно ефекту, викликаного введенням євро, оскільки для розуміння і оцінки багатьох з цих ефектів будуть необхідні роки. Висловлюється багато думок та презентуються найрізноманітніші теорії.

Однією з найзначущих переваг  введення євро — є зменшення ризиків, пов'язаних з курсами обміну валют, що дозволяє полегшити інвестування між країнами. Ризик зміни курсу валют по відношенню одна до одної завжди робив інвестиції за межами своєї валютної зони, та навіть імпорт/експорт, досить ризикованими як для компаній, так і для фізичних осіб. Ймовірний прибуток може бути моментально прирівняний нулю завдяки коливанню валютного курсу. В результаті багато інвесторів та імпортери/експортери повинні були або змиритися з цим ризиком, або використовувати хеджування своїх інвестицій, що приводить до подальшого зростання цін на фінансових ринках. Інвестиції за межами національної валютної зони тому і перетворюються на менш привабливі. Створення Єврозони відчутно збільшує поле діяльності для інвесторів, вони стали свобіднішими від ризиків, пов'язаних з обміним курсом. Оскільки європейска економіка сильно залежить від внутрішньоєвропейських експортних операцій, переваги цього ефекту важко переоцінити. Зокрема, він дуже важливий для країн, національні валюти котрих традиційно були піддані коливанню курсу(наприклад, середземноморські держави).