Політико-економічний аналіз розвитку банківського сектора в господарській системі України

Джерело: обчислено автором на підставі інтернет-сторінки НБУ http://www.bank.gov.ua.

У зв’язку з тим, що між зміною пропозиції грошей і реакцією на неї сукупного попиту існує кілька проміжних ланок, передача імпульсів вітчизняної грошово-кредитної політики (ГКП) здійснюється через комбінацію різних каналів: 1) процентна ставка; 2) операції на відкритому ринку; 3) ціна активів; 4) очікування економічних суб’єктів; 5) пропозиція кредиту, за допомогою яких ГКП впливає на динаміку виробництва і ціни (рис. 2).

Рис. 2. Головні елементи механізму монетарної трансмісії в Україні

Аналіз засвідчив, що нині основним каналом механізму монетарної трансмісії в Україні є канал ціни активів і валютного курсу, а валютні інтервенції – визначальним інструментом і джерелом зростання пропозиції грошей в Україні. Дисертант доходить висновку, що високий рівень доларизації економіки, активне використання суб’єктами економіки іноземної валюти для нагромадження та обігу суттєво обмежує можливості НБУ щодо регулювання грошової маси в обігу та підвищує валютні ризики.

Дисертант наголошує на тому, що вагомою передумовою економічного зростання в країні є збалансованість попиту на гроші та пропозиції грошей. Різке зростання обсягів грошової маси може призвести до підвищення темпів інфляції, скорочення обсягів виробництва, погіршення стану платіжного балансу, зниження рівня зайнятості, доходів населення, а, отже, негативно вплинути на темпи економічного зростання. Висновок автора такий – чим більша грошова маса в обігу, тим більші активи банків і тим більші, за інших рівних умов, обсяги номінального ВВП і навпаки (табл. 4). З іншого боку, що більша грошова маса, то дешевшими будуть гроші і меншим рівень віддачі активів.

Таблиця 4

Монетарні показники розвитку економіки України, 2002-2010 рр., млрд грн.

Джерело: складено автором на підставі даних інтернет-сторінки НБУ http://www.bank.gov.ua.

Автор доходить висновку, що через обмінний курс в Україні здійснюється значний вплив на рівень економічного розвитку. Це пояснюєть­ся тим, що: по-перше, висока доларизація економіки, спричинена недовірою до української валюти, унеможливлює ефективну роботу інших каналів трансмісійного механізму; по-друге, через наявність великих обсягів доларової готівки поза вітчизняною банківською системою будь-які економічні чи політичні потрясіння впливають на обмінний курс гривні та на інфляційні процеси; по-третє, значний вплив обмінного курсу на розвиток господарської системи є наслідком високого рівня відкритості вітчизняної економіки.

У ході аналізу монетарних показників розвитку економіки України (табл. 4) виявлено, що зниження курсу гривні відносно долара США позначається не стільки на змінах у золотовалютних резервах, скільки на динаміці грошової бази. У середньостроковій перспективі вплив зниження курсу гривні на зростання грошової бази можна пояснити збільшенням обсягів продажу іноземної валюти експортерами на вітчизняному валютному ринку, а також збільшенням пропозиції гривні внаслідок розвитку інфляційних процесів, які обумовлені підвищенням цін на імпортну продукцію та збільшенням зовнішнього боргу країни. Натомість зростання золотовалютних резервів призводить до збільшення грошової бази, що є економічно адекватним, оскільки валютна інтервенція НБУ (купівля валюти до золотовалютного резерву) супроводжується емісією гривні в обіг.

Низький рівень власного капіталу українських банків посилює значення залучених через депозитні рахунки коштів для формування ресурсної бази банків та визначає необхідність реалізації ефективної депозитної політики в системі банківського менеджменту. І тому в дисертації обґрунтовано, що депозитна політика повинна бути взаємопов’язаною із кредитною політикою та забезпечувати необхідну ліквідність, фінансову стійкість банку, а також створювати умови для економічного зростання в Україні.

У третьому розділі “Удосконалення державного регулювання та перспективи розвитку банківського сектору в економіці України” узагальнено міжнародний досвід державного регулювання банківського сектору, критично його осмислено і застосовано для удосконалення банківського регулювання в Україні, визначено напрями підвищення ефективності державного регулювання вітчизняного банківського сектору.

На основі аналізу світового досвіду розвитку банківського сектору автор роботи рекомендує підвищувати ефективність вітчизняної банківської діяльності не через створення нових регулювальних структур, а за рахунок удосконалення чинних інституційних і технічних процедур у межах НБУ. Створення єдиного мегарегулятора фінансових установ і ринків в Україні можливе лише за таких передумов: наявність тривалої тенденції до універсалізації банківської діяльності  на тлі сталого економічного зростання в країні; створення уніфікованої системи нагляду в усіх сферах фінансового ринку; поглиблення здатності наглядових органів здійснювати спостереження на консолідованій основі, тобто вони повинні розглядати діяльність банку як у середині країни, так і за її межами, аналізувати операції, які проводяться безпосередньо банком, а також ті, які здійснюються через дочірні організації банку.

У дисертації наголошено, що в Україні відкриття іноземними банками філій гальмують такі чинники: заборона на фіксування та утримання коштів статутного фонду у вільно конвертованій валюті;  надмірне оподаткування; жорстке валютне регулювання; дефіцит висококваліфікованих кадрів; відмінності між управлінськими стандартами та традиціями організації внутрішнього менеджменту; політична й економічна нестабільність; застосування стратегії приходу іноземних банків до країни, вслід за своїми клієнтами – транснаціональними компаніями.

Раціональна стратегія державного управління присутності іноземного капіталу у вітчизняній банківській системі полягає в тому, щоб максимально інтегрувати іноземні банки в українську економіку, орієнтуючи її на досягнення пріоритетів національної соціально-економічної політики. У зв’язку з цим основним завданням регулювання діяльності іноземних банків має стати оптимізація використання їхніх ресурсів та перенесення акцентів з адміністративних важелів стримування експансії іноземного капіталу на сприяння зміцненню конкурентоспроможності українських банків.

На думку дисертанта, в основу побудови дієвої системи гарантування вкладів в Україні необхідно покласти такі підходи: дозволити ФГВФО інвестувати певні суми в активи деноміновані в євро та доларах США; запровадити франшизу в 10 %; дозволити банкам випускати незастрахований субординований борг; депозити фізичних осіб в іноземній валюті гарантовано компенсувати в іноземній валюті; сума резервів ФГВФО повинна досягти рівня в 10 млрд грн; зменшити терміни для повернення вкладів; для фінансування ФГВФО банки повинні сплачувати внески, які диференційовані за розмірними групами банків.

Світова практика засвідчує, що для підвищення ефективності банківського сектору необхідні державні банки розвитку (ДБР), котрі стимулюють посилення рівня конкурентоспроможності і зростання економіки. В умовах фінансово-економічної кризи потреба у створенні ДБР пов’язана, зокрема, зі зниженням ліквідності та втратою довіри до приватних банків. На сучасному етапі ДБР – це важливий інструмент розв’язання структурних проблем розвитку економіки.

Автор уважає, що підвищення ефективності державного впливу на діяльність вітчизняного банківського сектору залежить від досконалості суб’єкта, об’єкта та механізму його регулювання і потребує використання нових підходів до організації процесу банківського регулювання: регулювання ліквідності банку повинно базуватись не тільки на оцінці впливу кількісних чинників на обсяги ліквідності, а й враховувати якісні характеристики розвитку ліквідності; застосування структурного методу аналізу ліквідності та періодичного досліджування залежності банку від різних груп клієнтів, відповідно до залучених та розміщених коштів; використання додаткових показників  ліквідності банку (співвідношення заборгованості за кредитами і суми вкладів; співвідношення ліквідних активів до сумарних активів банку; співвідношення грошових коштів, цінних паперів та дебіторської заборгованості до поточних зобов’язань).

З позиції політико-економічного підходу автором виділено та обґрунтовано три варіанти участі держави у вітчизняному банківському секторі – інерційно-державний, інерційно-приватний, конкурентний. На думку дисертанта, саме третій варіант найбільш ефективний для сучасного етапу розвитку вітчизняної банківської системи, оскільки він враховує ті природні процеси, які діють у ринковій економіці країни та сприяє розвитку малих банків і конкуренції між ними шляхом часткового зменшення ролі державних банків і рівня концентрації банківського капіталу з одночасним розвитком конкурентного середовища.

Автор обґрунтовує, що НБУ варто сконцентруватись на політиці інфляційного таргетування, тобто стимулювати економіку, насичувати її дешевими кре­дитними ресурсами через зниження процентних ставок. Удосконалення НБУ платіжно-розрахункової системи дозволить прискорити платежі, мінімізувати ризики їх проведення, оптимізувати рух коштів банків на кореспондентських рахунках, спрямувати ресурси, що вивільнилися, на фінансовий ринок і, зрештою, підвищити рентабельність діяльності банків, отже – ефективність монетарної політики.

У дисертації сформовано концепцію нової державної політики (ДП) розвитку банківської системи України в умовах глобалізації економіки, яка слугуватиме орієнтиром для розуміння її довгострокової перспективи (рис. 3).

Рис 3. Концепція державної політики розвитку банківської системи України в сучасних умовах

При розробленні заходів антикризового регулювання необхідно враховувати чинники ризиків як окремих банків, так і банківської системи з цілому. Доцільним є впровадження механізму реалізації процедури банкрутства через продаж активів збанкрутілого банку чи злиття заінтересованих банків, не доводячи до простої ліквідації, яка вимагає виплат за системою гарантування вкладів.

У систему гарантування вкладів фізичних осіб держава повинна своєчасно вносити зміни, які зумовлені розвитком депозитного ринку. Так, комерційні банки приймають від фізичних осіб вклади в банківських металах, але ФГВФО вони не гарантуються, тому необхідно якнайшвидше внести відповідні зміни до законодавства, адже банківські метали стають серед фізичних осіб щораз популярнішим інструментом інвестування.

В Україні державні банки (“Родовід банк”, “Банк Київ”, “Укргазбанк”) нині збиткові і тому автор пропонує їх приватизацію з метою повернення бюджетних коштів затрачених на їх рекапіталізацію, оскільки в умовах структурних зрушень, що відбуваються у банківському секторі, внесків держави та внутрішніх коштів цих банків недостатньо для підтримання їхнього динамічного розвитку.

Україні необхідна така державна політика розвитку банківської системи, яка забезпечить її економічну і політичну стабільність та незалежність. Задля цього державі потрібно домогтись випереджувальних темпів приросту: банківських ресурсів над ВВП; власного капіталу над активами банківської системи; депозитів фізичних осіб над доходами населення.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено              політико-економічне узагальнення та вирішено нове наукове завдання – поглиблення теоретичних основ дослідження розвитку банківського сектору, розроблення методологічних засад та практичних рекомендацій щодо підвищення його ролі та ефективності функціонування в економіці України. За результатами проведеного дослідження сформульовано висновки і пропозиції, які відображають вирішення завдань дисертаційної роботи відповідно до поставленої мети.

1. Банківська система – це сукупність банків (ЦБ, КБ і КвБ), банківського ринку і банківської інфраструктури, які взаємодіють між собою у банківському інституційному середовищі та забезпечують ефективність монетарного регулювання економіки й задоволення потреб населення, підприємств і органів влади у продуктах банківської діяльності. До головних ознак банківського сектору належать: динамічність розвитку банківських установ; здатність банків до саморегулювання; наявність складних взаємозв’язків; структурна різноманітність; необхідність державного регулювання банківської діяльності; наявність банківської інфраструктури; наявність банківської таємниці.

2. Ключовими інструментами політико-економічного дослідження закономірностей розвитку та ефективності функціонування банківського сектору визначено такі: теорії банків; якісні ознаки діяльності банків у трансформаційній економіці; критерії структурування і оптимізації банківського сектору; поняттєво-категорійний апарат банківського сектору, що  дало можливість методологічно правильно та повніше розкрити зростання ролі банківської системи, виявити напрями поліпшення її функціонування.

3. Аналіз поглядів представників теорій банківської, грошової, вільної банківської діяльності та центрального банку у розрізі часткового та 100 %-го резервування вкладів, виявив цілу низку продуктивних ідей і концепцій щодо функціонування та розвитку банківництва в сучасній економіці. І не дивлячись на те, що нині домінує банківська теорія центрального банку з частковим резервуванням, дедалі більшої популярності набуває грошова школа центрального банку зі 100 %-им резервуванням депозитів.

4. Головними періодами розвитку банківського сектору України є: 1) 1988 р. –серпень 1991 р. – формування прототипу системи українських комерційних банків; 2) 1991-1995 рр. – банківська система України набуває ринкових ознак, створюється дворівнева банківська система; 3) 1996-2000 рр.– призупинення процесу створення нових банків, підвищення їх капіталізації та введення обов’язкового створення банками резервів на покриття ризиків за активними операціями; 4) 2001-2004 рр. – майже всі показники розвитку банківського сектору демонстрували позитивну динаміку; 5) 2005 р. – жовтень 2008 р. – відбувається активний розвиток іноземного, зарубіжного та приватного банківництва; 6) жовтень 2008 р. і до сьогодні – кризове банківництво з моментами пожвавлення діяльності. Запропонована періодизація дозволила визначити і систематизувати кількісні та якісні особливості формування вітчизняного банківського сектору.