Особливості формування прибуткової частини місцевих бюджетів у поточному році

До доходів  бюджетів міст районного значення, сіл, селищ та їх об'єднань на виконання делегованих державних повноважень зараховується не менше 25% кошика доходів, які стягуються на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць, що визначається рішенням про бюджет районної та міської міста республіканського чи обласного значення .

Склад доходів обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим:

1) 25% кошика  доходів місцевих бюджетів, що стягуються на території області чи Автономної Республіки Крим;

2) трансфертів  з Державного бюджету України;

3) трансфертів  з місцевих бюджетів  для виконання  спільних соціально-економічних і культурних програм.

Доходи  та видатки бюджету  Автономної Республіки Крим та бюджетів міст Києва, Севастополя формуються в порядку, встановленому цим Кодексом, із урахуванням закону України "Про Конституцію Автономної Республіки Крим", Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" та закону, що визначає особливий статус міста Севастополя. Нормативи планування видатків бюджетів міст Києва та Севастополя визначаються згідно з нормативами бюджетної забезпеченості для обласних бюджетів та бюджетів міст обласного значення .

Склад доходів місцевих бюджетів на виконання власних повноважень:

1) місцеві  податки і збори,  що зараховуються  до бюджетів місцевого самоврядування;

2) надходження  сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

3) податок  на промисел, що  зараховується до бюджету місцевого самоврядування;

4) власні  надходження бюджетних  установ та організацій,  що утримуються  з відповідного  бюджету;

5) надходження  дивідендів від участі відповідної ради у статутних фондах суб'єктів підприємницької діяльності;

6) 70 відсотків  плати за забруднення  навколишнього природного  середовища ( екологічний податок), з яких 50% зараховується до місцевих бюджетів і 20% - до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів;

7) кошти  від відчуження  майна, яке знаходиться  у власності територіальної  громади, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

8) фіксований  сільськогосподарський  податок у частині,  що зараховується  до місцевих бюджетів;

9) плата  за оренду майнових  комплексів, що знаходяться  у власності відповідної  ради;

10) надходження  від місцевих грошово-речових лотерей;

11) плата  за гарантії, надані органом місцевого самоврядування;

12) благодійні  внески, гранти та  дарунки у вартісному  обрахунку;

13) інші  надходження на  виконання власних  повноважень, передбачені  законодавством .

3.розділ 

Зарубіжний досвід формування бюджетів та можливість його використання в Україні 
 
Прагнення до побудови в україні ефективної системи взаємовідносин між органами різних рівнів у бюджетній сфері і бажання уникнути економічно необґрунтованих рішень спонукає до вивчення як позитивного, так і негативного світового досвіду в організації міжбюджетних відносин. Будь-яка бюджетна система повинна бути зорієнтована на розв’язання завдань будівництва системи, яка відповідала б таким основним вимогам, як соціальна справедливість, економічна ефективність, політична стабільність. У різних країнах існують різноманітні умови (адміністративні, соціальні, національні, культурні, історичні тощо), які впливають на побудову взаємовідносин різних рівнів влади у бюджетній сфері. Залежно від цих умов кожна країна по-своєму вирішує питання побудови міжбюджетних відносин. 
Види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавства кожного суб’єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. Тому стосовно практики розвинутих країн некоректним є вживання терміна бюджетна система. Слід користуватися поняттям система бюджетів. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включається до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. 
Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи. 
Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формується за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів. 
Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади. 
Доходи бюджету розвитку формується за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок деяких інших джерел. 
Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів. 
У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. В основному бюджеті не може бути точно враховано всіх можливих змін фінансових показників протягом бюджетного року. Ці зміни можуть стосуватися бюджету як поточного, так і інвестиційного. Таким чином, у разі потреби прийнятий основний місцевий бюджет можна скоригувати з допомогою додаткового бюджету. 
Для зарубіжних країн характерна, як правило,три-або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) та бюджети коммун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та в інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів та бюджети комун. 
Як правило, більш висока централізація бюджетної системи і більший обсяг бюджетних коштів, що перерозподіляються, характерні для країн з високим ступенем нерівності бюджетної забезпеченості. Наприклад, у Німеччині після об’єднання західної і східної частин спостерігається нерівність бюджетної забезпеченості між землями: близько 73,0% податкових доходів стягуються на рівні федерації, а обсяг переданої фінансової допомоги з федерального бюджету перевищує 20% доходів земель. 
В усіх розглянутих країнах, крім Австрії, регулюючу функцію виконують бюджетні трансферти та регулюючі доходи до місцевих бюджетів у вигляді відрахувань частини від загальнодержавних податків, які розподіляються на основі формалізованого механізму (що ґрунтується насамперед на подушовому підході). У той же час податки, що вводяться центром і розподіляються на частковій основі, закріплюються за всіма суб’єктами міжбюджетних відносин за єдиними нормативами. 
В багатьох країнах місцеві бюджети при формуванні своїх поточних доходів в значній мірі залежать від трансфертів із бюджету центральної адміністації. Це – Нідерланди, Італія, Ірландія, Канада, Португалія. В цих країнах трансферти складають відповідно від 80 до 62% поточних доходів. 
Слід відмітити, що вагоміша частка бюджетних трансфертів – у країнах унітарного типу, тоді як у федеративних (США, Німеччина) – вона нижче. Це підтверджує висновок, зроблений ще у 70-ті роки у доповіді щодо країн з розвинутою ринковою економікою Мак-Дугласом Комісії Європейського співтовариства: рівень перерозподілу між регіонами в унітарних державах вищий, ніж у федеративних. 
Якщо взятии за вихідний підхід до класифікації бюджетних трансфертів щодо їх джерел, механізмів розподілу та ступеня свободи використання, що критикується фахівцями з місцевих фінансів, то аналіз матеріалів дозволяє з'ясувати найбільш загальні особливості системи бюджетних трансфертів як такої: 
1.Формування фонду бюджетних трансфертів може здійснюватись як: 
а) Часткові відрахування від одного або деяких податків, що надходять до держбюджету; 
б) Щорічні асигнування держбюджету; 
в) Обсяг видатків місцевих колективів. 
Огляд джерел фонду бюджетних трансфертів поданий у додатку Д 
2. Світова практика виділяє такі методи розподілу бюджетних трансфертів: 
а) пропорційно фінансовій силі (доходам) місцевого коллективу; 
б) багатофакторна формула; 
в) компенсація фактичних видатків місцевих колективів; 
г) як частина річного бюджету місцевого колективу. 
Для розподілу бюджетних дотацій найчастіше застосовуються другий та четвертий методи; для зв'язаних бюджетних трансфертів – перший та третій. 
Огляд міжбюджетних відносин у зарубіжних країнах та формування дохідної бази місцевих бюджетів включає в себе характеристику адміністративно-територіального устрою держави, короткий огляд податкової системи і, насамперед, систему взаємодії центральних і місцевих органів влади, порядок надання бюджетних трансфертів місцевим. 
Сполучені Штати Америки, наприклад, являють собою федеративну республіку, що складається з 50 штатів. Конституція США, прийнята в 1789р., визначає повноваження федерального уряду та повноваження штатів у цілому. Федеральні органи влади не втручаються у питання податкової політики штатів, за незначним винятком, останні мають повну свободу в цій сфері. Відповідно до бюджету на 2008 р., основними дохідними джерелами федерального бюджету є податок на доходи фізичних осіб (48,2% усіх доходів федерального бюджету), внески на соціальне страхування та в пенсійні фонди (33,8%), податок на доходи корпорацій (9,6%) і акцизи (3,8 %). Ні конституція США, ні будь-який із федеральних законів не встановлюють обмежень на податки, які влади штату в межах своїх повноважень вважають за потрібне вводити на визначені види економічної діяльності, для фірм, приватних осіб. Штатам надано право самим вирішувати, які податки вводити, яку ставку оподаткування встановлювати і до якої бази її застосувати. Штати не мають права здійснювати грошову емісію та оподатковувати міжнародну торгівлю (встановлювати імпортні чи експортні мита), але можуть використовувати будь-які інші джерела доходів за умови, що це не суперечить чинному законодавству. 
У 1997 р. федеральний уряд встановив мораторій на податки штатів на торгівлю з використанням електронних коштів, але цей випадок є винятком з правил, згідно з яким федеральний уряд не втручається в податкову політику штатів. Часто штати самі приймають рішення, що обмежують їхні можливості для збільшення доходів, і закріплюють ці рішення у своїх конституціях, але такі обмеження встановлюються лише добровільно і ніколи не диктуються федеральним урядом. 
Основними джерелами доходів бюджетів штатів у 2000 р. були платежі до фондів соціального страхування та пенсійних фондів (25% власних доходів бюджетів штатів у тому ж році), податки з продажу (18,7%), податки на доходи фізичних осіб (17,9), акцизи (9,0%), і доходи за рахунок використання власності (9,0%). Основними джерелами доходів місцевих бюджетів були податки на майно (37,4% власних доходів місцевих бюджетів у 1996р.), доходи за рахунок використання власності (21,6%), інші доходи (19,4%) і податки з продажу (5,6%). 
Частка фінансової допомоги, наданої нижчим рівням влади у вигляді грошових трансфертів, у витратах федерального бюджету протягом останніх 20 років залишалася досить стабільною та коливається на рівні 13% загального обсягу витрат федерального бюджету. У 1999р. вона досягла 15,2%, а в бюджеті на 2005р. становить 16,5% ( $ 305,6 млрд. при запланованих витратах федерального бюджету $ 1 835 млрд.). частка фінансової допомоги в доходах штатів становить близько 27,9%. 
У федеральному бюджеті на 2005 р. передбачено виділення цільових трансфертів на суму $ 305,6 млрд. З них $ 273,0 млрд. передається у вигляді 160 цільових трансфертів, що розподіляються на підставі формули, а решта $ 32,6 млрд. передаються у вигляді трансфертів під проекти, що розподіляються на конкурсній основі. Найбільшу частку у трансфертах становлять кошти, які виділяються на охорону здоров’я (43,8% загального обсягу трансфертів), соціальну підтримку(22,5%), освіту, а також фонд зайнятості та на професійну підготовку (14,8%). При цьому 62% трансфертів спрямовуються на виплати фізичним особам, 17% - на фінансування капітальних витрат і 21% - на інші цілі, в основному на освіту, професійну підготовку та надання соціальних послуг. Найбільша сума ($ 174,4 млрд., або 57% загального обсягу трансфертів) виділяється через Департамент охорони здоров’я – у п'ять разів більше, ніж через будь-який інший департамент. 
Сьогодні усі грошові трансферти з федерального бюджету мають цільовий характер більш-менш вузької спрямованості. Трансферти поділяються на цільові й вузькоцільові. 
Вузькоцільові – виділяються на чітко визначені цілі: наприклад, на будівництво визначеного об'єкта чи на виплату заробітної плати вчителям певної категорії. 
Такі трансферти виділяються або в абсолютній сумі, або в порядку спільного фінансування витрат штатів. В останньому випадку федеральний бюджет відшкодовує частину витрат, зроблених бюджетами штатів за даним його видом. Загальна сума коштів, які виділяються з федерального бюджету в порядку спільного фінансування, може бути як обмеженою, так і необмеженою. 
Цільові трансферти мають цільовий характер, однак напрям їхнього використання визначається досить широко, що дозволяє владі штатів самостійно обирати спосіб використання отриманих коштів у досить широких рамках. 
Канада, як і США, є федерацією 10 провінцій і двох територій, уряд яких є другим рівнем державної влади, а бюджети – рівноправними з федерацією учасниками міжбюджетних відносин. Це північні території, рівень життя в яких традиційно нижчий, ніж у провінціях. 
Податки в Канаді можуть встановлюватися на всіх рівнях бюджетної системи: федеральному, провінційному, територіальному і місцевому. У Канаді немає регулюючих податків. Перелік податків, встановлюваних бюджетами провінцій, територій і місцевих бюджетів, є відкритим. 
Основні надходження до консолідованого бюджету Канади забезпечується за рахунок податків, що вводяться федеральним урядом. До них належать, наприклад, прибутковий податок із фізичних осіб, податок на доходи корпорацій, податок на товари і послуги (аналог ПДВ), акцизи, імпортні мита, відрахування на соціальне страхування. Доходи за даними видам податків зараховується як у федеральний бюджет, так і в бюджети провінцій/територій (у законодавчо встановлених частках). Виняток становлять лише імпортні мита, ряд акцизів і податки на нерезидентів, які стягуються тільки федеральним урядом. За прибутковим податком і податком на доходи корпорацій, що вводяться федеральним урядом, бюджети провінцій/територій можуть встановлювати додаткові податкові ставки і податкові пільги. Крім того, провінції мають право встановлювати власні податки, наприклад на використання природних ресурсів, на ігровий бізнес, алкогольну продукцію, податок із продажу, податки на майно і нерухомість, спеціальні ліцензійні збори. 
Основні доходи бюджетів провінцій/територій забезпечуються за рахунок надходжень за прибутковим податком із фізичних осіб (30%), податком з продажів (16%), а також неподаткових доходів, зокрема від інвестицій, використання природних ресурсів, реалізації товарів і послуг (20%). Основні доходи місцевих бюджетів забезпечуються за рахунок податку на нерухомість (близько 70%). 
У Канаді існує два види трансфертів: податковий і грошовий. Грошовий трансферт здійснюється у вигляді перерахування коштів із федерального бюджету до бюджетів провінцій/територій. Податковий – виникає у випадку, коли федеральний уряд знижує федеральні ставки з податків, одночасно надаючи провінціями/територіями право підвищувати свої ставки з відповідних податків на аналогічну величину. 
Доходи бюджетів провінцій/територій у 2006-2007 фінансовому році становили $ 266,6 млрд. (зокрема $ 23,5 млрд. – 8,1% доходів за рахунок податкових трансфертів; $ 34,0 млрд. – 14,4% доходів за рахунок неподаткових трансфертів). Витрати бюджетів провінцій/територій становили $ 267,6 млрд. 
Обсяг трансфертів і методика їхнього розподілу, як правило, визначаються на п’ять років, а передача здійснюється на річній основі. 
Частка федеральних трансфертів у доходах провінцій коливається від 14% (провінція Альберта) до 42% ( провінція Ньюфауленд). Територія практично всі свої доходи забезпечують за рахунок федерального трансферту. Загальний обсяг трансфертів, переданих із федерального бюджету у 2006-2007 фінансовому році, становив $ 57,5 млрд., тобто 17% витрат федерального уряду (22,5% доходів бюджетів провінцій/територій). 
Німеччина також є федерацією 16 земель, уряди яких становлять другий рівень державної влади. Третій рівень бюджетної системи представлений місцевими органами влади, незалежність яких гарантовано Конституцією. 
Усі податки Федеративної Республіки Німеччина можна розділити на дві групи: 
1. Податки, які закріплені за визначеним рівнем бюджету і надходять до нього в повному обсязі (федеральні податки, податки земель і місцеві податки), тобто власні податки. 
2. Податки, що розподіляються на частковій основі між рівнями бюджетної системи (загальні податки). 
При цьому загальні податки становлять близько 70% податкових доходів зведеного бюджету країни. 
Список податків визначено ст. 106 Конституції Федеративної Республіки Німеччина: 
1.Загальні податки: прибутковий податок; податок на доходи корпорацій; податки з обороту ( ПДВ, податок на імпорт). 
2.Федеральні податки: мита; акцизи на нафту, тютюн, каву, алкогольну продукцію( крам пива); дорожній податок; податок на операції з цінними паперами, страхові виплати; платежі на вирівнювання добробуту менш забезпечених земель; платежі в ЄС. 
3.Податки земель: податок на майно; податок на спадщину; податок із власників транспортних засобів; акциз на пиво; податок на ігровий бізнес. 
4.Місцеві податки податок на нерухомість; місцеві акцизи; податок на торгівлю; місцеві збори ( з полювання, риболовлі тощо). 
Федеральний уряд має виняткове законодавче право введення і визначення оподатковуваної бази і ставок з митних платежів і податків з монополій. З усіх федеральних і загальних податків федеральний уряд і землі приймають спільне рішення. Землі беруть участь у законодавчому процесі через федеральні збори, до яких адміністація суб'єкта федерації призначає представників, число яких пропорційне чисельності населення. 
Уряди земель мають законодавчу владу щодо власних податків і акцизів, які зараховуються до місцевих бюджетів (за умови, що ці акцизи не збігаються з федеральними). 
При розподілі податку на прибуток корпорацій і податків з обороту федерації та землі також мають рівні права, оскільки в Конституції встановлено, що в різних землях повинні забезпечуватися рівні умови життя і податковий тягар не може бути надмірним. Частка податків з обороту може змінюватися залежно від зміни співвідношення витрат між федерацією та землями. З 1989р. У такій пропорції розподіляється залишок ПДВ, який залишається після закріплення 3,64 % зведених зборів за бюджетами земель для відрахувань до пенсійної системи і закріплення 2,20 % суми, що залишилася, за місцевими органами влади. 
Починаючи з 1996 р., федерація передає землям 18,2 % надходжень від акцизів на нафту для інвестування в розвиток громадського пасажирського транспорту. Відбувається горизонтальнее вирівнювання через перерозподіл ПДВ. Первісний розподіл доходів, отриманих із регулюючих джерел. Потім трансформується за допомогою перерозподілу, заснованого на закріпленому в Конституції праві на однакові умови життя в різних землях. На першій стадії до 25 % ПДВ, зарахованих до бюджетів суб'єктів федерації, перерозподіляються на користь земель, в яких після первісного розподілу податкових ресурсів податкові доходи виявилися низькими. Сьогодні перерозподіл на цьому етапі відбувається в основному на користь східних земель. 
На другій стадії застосовується схема з негативними трансфертами. 
Розподіл трансфертів споконвіку грунтується на прогнозах оподатковуваної бази, а пізніше, коли стають відомі фактичні значення бази оподаткування, коригується. Додатковий тягар складається зі статей витрат, що мають місце лише у конкретного суб'єкта федерації. Витрати зафіксовано в законі про фінансове вирівнювання. 
Таким чином, застосована в Німеччині схема трансфертів є схемою вирівнювання доходів на душу населення. На етапі негативних трансфертів відбувається підтягування душових доходів до 95 % «необхідних ресурсів». 
На наступному етапі вирівнювання душові доходи слабкіших у фінансовому відношенні земель збільшуються до 99,5 % «необхідних ресурсів» за рахунок додаткової фінансової допомоги з федерального бюджету. 
Крім того, федерація перераховує деяким землям так звані «спеціальні трансферти». Це додаткові відрахування для східних земель (ВМ 14 млрд. на рік до 2005 р.), трансферти західним землям, що компенсують втрати від включення східнх земель до єдиної трансфертної схеми (виплачуються протягом 10 років), трансферти малим землям, що компенсують більші адміністативні витрати. Федерація також може виплачувати землям тимчасові субсидії для полегшення обслуговування боргу. 
Як свідчить порівняння механізмів бюджетного вирівнювання. Які застосовуються в різних країнах світу, підходи, що використовуються в Україні, мають з ними багато спільного. Більше того, Україна застосовує ряд елементів, які не тільки дозволяють урахувати особливості міжбюджетних відносин в інших країнах, а й забезпечують вищу порівняно з ними прозорість у розподілі фінансової допомоги. 
Головне завдання бюджетного регулювання полягає в тому, щоб у конкретних економічних і політичних умовах обрати найефективнішу модель бюджетних відносин. Для цього насамперед необхідно чітко розподілити видаткові функції між рівнями влади, закріпити відповідні джерела фінансування, сформувати систему надання фінансової допомоги найбіднішим регіонам. 
Критерієм ефективності кожної конкретної моделі зрештою можуть виступати тільки якість та обсяг бюджетних послуг, наданих населенню. Різні країни вирішують проблему вибору моделі бюджетних відносин порізному. Проведений аналіз засвідчив, що ефективність системи міжбюджетних відносин визначається не ступенем централізації/децентралізації бюджетної системи, не наявністю чи відсутністю регулюючих податків, не частками доходів/втрат центрального уряду, не обсягом і способами надання фінансової допомоги, а чітко встановленою та збалансованою системою всіх цих чинників, які точно відповідають особливостям держави. 
Ефективність системи міжбюджетних відносин у розглянутих країнах досягається в результаті забезпечення адекватності дохідних джерел видатковим потребам усіх рівнів бюджетів. Сума власних доходів бюджету і переданих трансфертів дозволяє повністю виконати встановлені видаткові зобов'язання. Розподіл фінансової допомои характеризується прозорістю і стабільністю механізму вирівнювання. Процедура розрахунку фінансової допомоги залишається незмінною протягом як мінімум трьох-п'яти років. У результаті цього кожен суб'єкт має можливість спрогнозувати свої доходи на майбутні періоди. Розмір трансферту залежить тільки від об’єктивних чинників, які впливають на видаткові потреби та дохідний потенціал бюджетів , а процедура розрахунку фінансової допомоги не позбавляє одержувачів допомоги зацікавленості у зростанні власних бюджетних доходів.