Обязательные банковские резервы

План

 

1. Вступ……………………………………………………………………….3

2.        Практика обов’язкового резервування в Зарубіжних країнах…………....3

3.         Практика застосування обов’язкового резерву в Україні. …………..6

4.        Висновок …………………………………………………………………15

5.        Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ВСТУП

 

Історично, обов’язкові резерви виникли із необхідності для банків завжди мати наготові грошову масу у вигляді касових резервів для безперебійного повернення вкладів та депозитів за вимогою вкладників і проведення розрахунків з іншими банками. Іншими словами, касові резерви, які зберігаються банками в центральному банку, служили гарантійним фордом для виконання вказаних зобов’язань банків.

Отже, обов’язкове резервування є  одним із найважливіших засобів грошово-кредитної політики (у міжнародній термінології - required reserves), передбачене ст.ст. 15, 25 та 26 Закону України "Про Національний банк України", статтею 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також Положенням Національного банку України . Цей засіб можна віднести до числа інструментів непрямого впливу на грошову масу, хоча за впливом на комерційні банки він є прямим і досить жорстким інструментом впливу. Цей засіб є порівняно новим інструментом у банківській справі – його було винайдено у США в 1913 р., а в інших країнах світу запроваджено лише в середині ХХ ст. В Україні він був введений відразу після початку побудови нової банківської системи – 1992 р.

Економічний зміст механізму обов’язкового  резервування полягає в тому, що комерційні банки за встановленими нормативами вносять на кореспондентські рахунки у центральному банку без права їх використання і без виплати відсотків частину коштів, залучених у вигляді депозитів та деяких інших видів залучень. Норма обов’язкового резервування встановлюється НБУ. Тим самим центробанк досягає декількох економічних цілей. Обов’язкове резервування впливає на пропозицію грошей, збільшуючи її або зменшуючи. Якщо центробанк збільшує норму обов’язкового резервування, то тим самим скорочується обсяг надлишкових резервів банків і зменшується пропозиція грошей, у банків зменшуються можливості для кредитування, мультиплікації депозитів. Якщо ж центробанк зменшує норми обов’язкових резервів, то має місце зворотний ефект – збільшується пропозиція грошей, обсяг вільних резервів банків, їх кредитоспроможність, рівень мультиплікації депозитів. Обов’язкове резервування має антиінфляційну спрямованість, виконує функції страхування депозитів та ін.

 

2. ПРАКТИКА ОБОВ’ЯЗКОВОГО РЕЗЕРВУВАННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

 

Вперше практика обов’язкових резервів була офіційно введена в 1913 р. в США при створенні Федеральної  резервної системи (ФРС). Згодом ФРС  отримала право переглядати норму  обов’язкових резервів. Змінення норми  цих резервів столо одним із методів грошово-кредитної політики. Після Другої світової війни принцип обов’язкових резервів, які змінювалися був введений центральними банками багатьох країн.

Як відомо, частину  своїх касових (грошових) резервів комерційні банки повинні постійно тримати  в готівково-грошовій формі щоб забезпечити свої зобов'язання. Основу резервів готівки банків складають вклади (депозити) їх клієнтів. Частиною таких банківських резервів є й обов’язкові резерві, збереження яких на спеціальних рахунках в центральному банку завжди прописується законом.

Зазвичай мінімальний  залишок засобів на такому рахунку, тобто норма (норматив) обов'язкових  резервів, визначається в законодавстві  щодо Національного Банку в процентному співвідношенні до відповідних статей пасивів або активів кредитних інститутів. Вказана норма може диференціюватися в залежності від: терміну діяльності; величини пасивів або активів банків; видів та розмірів вкладів (термінові, ощадні та інші види вкладів) в національній або іноземній валюті; громадянства вкладника; регіону діяльності банків та інших умов. Світова практика показує, що диференційовані нормативи резервування є не лише ефективніші унаслідок більш «виборчого удару», але і розумніше в соціальному плані. Наприклад, в Германії резервна політика Бундесбанка передбачає преференції для банків, що виконують певні соціальні функції.

В світі спостерігаються різні за величиною норми резервування. В останні декілька років вони складали: у Великобританії — 0,45%, Японії — від 0,125 до 2,5, Швейцарії — 2,5, Німеччині — від 4,15 до 12,1, Франції — від 3 до 5,5, Іспанії — 17, Італії — 25%. У багатьох країнах, як і в Росії, верхні рівні резервів обмежені законом. Так, в Германії вказані норми не можуть превищувати: по вкладах до запитання (до місяця) — 30%, по термінових зобов'язаннях (від одного року до чотирьох років) — 20, по ощадним вкладам – 10%.

У деяких країнах у разі порушення банками встановленого нормативу передбачається введення спеціальних (додаткових) резервних вимог у відсотку від суми порушення. Величина резервних вимог може визначатися двома способами - по відношенню до банківських пасивів або до банківських активів. Нині в переважній більшості країн вказаний норматив встановлюють до пасивів банків. Суть цього найбільш старого способу полягає в тому, що банки повинні резервувати на рахунках в центральному банку частину притягнених вкладів (депозитів) клієнтів. У небагатьох країнах базисом розрахунку розміру резервів служать об'єми виданих кредитів. Норми обов’язкових резервів по пасивам можуть встановлюватися по відношенні всіх банківських пасивів або їх частини.

Спосіб визначення величини резервних вимог по відношенню до банківських активам (кредитам) вважається французьким винаходом та використовується рідко. Суть його заключається в кількісному обмеженні (лімітуванні) кредитних вкладень через встановлення верхніх меж загальної суми кредитів або їх приросту. Причому вказані параметри встановлюються в індивідуальному порядку для кожного банку.

У кожного способу є свої переваги й недоліки. Але будь-які норми резервів негативно впливають на рентабельність банків, які вимушені " заморожувати" частину своїх пасивів або активів. Резервні вимоги в певному значенні можна розглядати як своєрідний податок на банки (зменшення середньої величини відсотка, привнесені банківськими активами), який або прямо стягується з банку і його учасників, або перекладається на його клієнтів за допомогою зменшення депозитних ставок і збільшення ставок кредитних. Одним з результатів застосування "резервного податку" може бути порушення процесу акумуляції засобів у банках, оскільки ресурси спрямовуються повз них в інші кредитні організації обмеження.

У 1980-і рр. центральні банки західних країн відмовилися  від використання згаданих вище кількісних обмежень. У ФРН подібні обмеження  взагалі не практикувалися. Лише на короткі проміжки часу кредитні обмеження вводилися в США(1980 р.) і Великобританії(до 1971 р.). На думку західних економістів, цей метод служить ефективним антиінфляційним засобом. Тепер такі обмеження застосовуються головним чином в середньорозвинених капіталістичних країнах і в країнах, що розвиваються.

У більшості  країн обов'язкові і добровільні (робочі) резерви банків зберігаються в центральному банку на одному й тому ж безвідсотковому поточному рахунку ("основний кореспондентський рахунок" або "резервний рахунок"), який є різновидом депозитного рахунку до запитання і по суті виконує ті ж функції, що і звичайний поточний рахунок, але з урахуванням специфіки банку. На рахунку зберігаються власні капітали банків: статутний, резервний, страховий  та інші резерви.

Все більше країн  відмовляється від роздільного  зберігання в центральних банках на окремих рахунках обов'язкових  і добровільних резервів комерційних  банків, дозволяючи останнім тимчасово  використати засоби ФОРов. Так, в Італії до 1990 р. обов'язкові резерви банків на рахунках у Банку Італії не могли бути використані, але надалі їм дозволили тимчасово використати до 8% вказаних засобів за умови дотримання в середньому за місяць встановлених нормативів резервних вимог.

Починаючи з середини 1970-х рр. в ринково розвинених країнах виразно простежується тенденція до зниження норм обов'язкових банківських резервів. Центральні банки наділяються все більш широкими повноваженнями в сфері резервної політики, що підвищує гнучкість усього механізму резервних вимог. У банківському законодавстві багатьох країн фіксується лише верхня межа норм обов'язкових резервів по окремих видах депозитів. У цих межах центральні банки можуть варіювати вказані норми залежно від цілей і завдань грошової і кредитної політики. Практично усі інші питання, пов'язані з втіленням в життя резервної політики, центральні банки також вирішують самостійно.

Розширяється перелік грошових активів, які банки можуть використати для задоволення резервних вимог. Спочатку вони складалися головним чином з грошей, що зберігалися на кореспондентських рахунках в центральному банку. Згодом до них стали зараховуватися й інші високоліквідні касові активи банків : готівка в касах і сейфах банків, поточні депозити (вклади до запитання), що зберігаються на кореспондентських рахунках в інших кредитних організаціях. Так, в Австрії, Великобританії, Італії, США, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції і Японії кредитні організації мають право зараховувати свою наявну у них готівку в рахунок встановлених резервів. У Австрії і Швейцарії до активів, що зараховуються в резерви, відносяться, зокрема, і засоби на рахунках в головних банках банківських груп.

Посилюється взаємозв'язок резервної і процентної політики центральних банків. З одного боку, у ряді країн(Японії, ФРН, Франції) введені штрафи за невиконання банками норм обов'язкових резервів, а з іншої - робляться спроби використати депозитний відсоток (відсоток, який центральний банк платить за резерви комерційних банків, що зберігаються у нього) в якості стимулу, спонукаючого банки своєчасно і в повному об'ємі виконувати резервні вимоги. Так, в Швеції на початку 1990-х років центральний банк за надмірні резерви платив банкам доход у розмірі 6% річних. Аналогічні підходи використовуються в Іспанії, Італії, Фінляндії і деяких інших країнах.

 

3.ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ОБОВ’ЯЗКОВИХ РЕЗЕРВІВ В УКРАЇНІ

 

Обов'язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися  в Україні з кінця 80-х років. Держбанк СРСР установив у 1989 р. норму  обов'язкових резервів у розмірі 5 % від суми залучених банками коштів. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк самостійно встановлює норми резервних вимог і види банківських зобов'язань, на які ці вимоги поширюються. Крім того, згідно із законом він має право підвищувати норми обов'язкових резервів для банків, що порушили банківське законодавство. Істотних змін щодо визначення резервних вимог не передбачається і в законопроекті «Про Національний банк України», що був прийнятий Верховною Радою України у першому читанні в 1997 р.

Протягом 1991—1993 р. норма резервних вимог була встановлена для банків України на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній валюті, і зберігалися резерви на окремих рахунках комерційних банків у Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від строків вкладів:

• за депозитами до запитання — 15%;
• за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;
• за депозитами, залученими на строк від одного до трьох років,—10%;
• за депозитами строком вищим від трьох років — норма не встановлювалася взагалі.

Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема  залучення коштів банками на триваліші  строки. Проте в умовах гіперінфляції (в 1992 р. індекс цін споживчого ринку становив 2100 %, у 1993 р. — 10256 %) і від'ємних процентних ставок (процентні ставки комерційних банків на кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 % річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така диференціація не могла сприяти одержанню очікуваного ефекту.

Восени 1993 р. темпи  інфляції підвищуються. Так, за середньомісячного індексу цін споживчого ринку 147,1 % індекс цін у вересні становив 180,3 %, у жовтні — 166,1 %. Національний банк у грудні 1993 р. із метою уповільнення темпів інфляції приймає рішення про різке підвищення рівня обов'язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками коштів. Жорстка рестрикційна політика центрального банку призвела до стрімкого скорочення резервів на коррахунках комерційних банків, до погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.

З метою пом'якшення  кризової ситуації Національний банк на початку 1994 р. вніс зміни в механізм обов'язкових резервних вимог. Норма резервних вимог була знижена до 15 % від суми залучених банками коштів. До складу обов'язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах комерційних банків, тобто такі самі високоліквідні бездохідні активи, як і кошти на коррахунках банків. Обов'язкові резерви комерційних банків були переведені з окремих рахунків, відкритих комерційним банкам у Національному банку, на їхні кореспондентські рахунки, що дало банкам можливість маневрувати коштами на коррахунку в межах декади, гнучкіше управляти своєю ліквідністю.

Кінець 1994 р. знову  був позначений інфляційним сплеском. За середньомісячного індексу цін  споживчого ринку в 1994 р. 114,7 % індекс цін становив у жовтні 122,6 %, у листопаді — 172,3 %. З метою уповільнення темпів інфляції Національний банк вживає низку рестрикційних заходів: установлює найвищу за весь час свого існування офіційну облікову процентну ставку — 300 % річних, уводить для комерційних банків «кредитні стелі», які обмежують їхню кредитну діяльність на рівні заборгованості за позичками станом на 25 жовтня, й одночасно зобов'язує комерційні банки сформувати додаткові обов'язкові резерви у розмірі 20 % від суми пролонгованих та прострочених позичок. Отже, НБУ одночасно намагається через механізм резервних вимог ще й стимулювати підвищення якості кредитного портфеля банків.

Жорстка монетарна  політика НБУ дала змогу вже на початку 1995 р. знизити індекс цін  споживчого ринку у січні до 121,2 %, у березні — до 111,4%, а також відмовитися від використання надзвичайних заходів монетарної політики, зокрема від додаткових резервних вимог.