Небанківські фінансово кредитні установи

План:

Вступ.

1) Теоретичні аспекти функціонування небанківських фінансово-кредитних установ

1.1 Небанківські  фінансово-кредитні установи як  частина кредитної системи

1.2 Сутність  небанківських фінансово-кредитних  установ

1.3 Небанківські  фінансово-кредитні установи: Європейський  досвід

2) Характеристика основних видів небанківських фінансово-кредитних установ

2.1 Класифікація  небанківських фінансово-кредитних  установ. Спільні та відмінні  риси у порівнянні з банками

2.2 Договірні  фінансово-кредитні установи

2.3 Інвестиційні  фінансово-кредитні установи

Висновок

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

Окрім банківських установ, важливе місце  у фінансових системах переважної більшості  країн належить спеціалізованим  небанківським фінансовим інститутам, які в останні десятиліття  набувають усе більшого розвитку та починають складати серйозну конкуренцію  для комерційних банків на ринку  фінансових послуг.

Появі та розвитку небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три причини: ріст доходів  населення; активний розвиток ринку  цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки

Спеціалізовані  фінансові інститути являють  собою установи фінансової системи  небанківського типу, що акумулюють грошові  доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись  на виконанні кількох операцій або  обслуговуючи обмежене коло клієнтів. Значне місце у цій системі  відводиться спеціалізованим кредитно-фінансовим установам, що діють, як і банки, у  різних секторах ринку позичкових капіталів, але вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою  рисою, яка їм притаманна та відрізняє  їх від банківських установ, є  вузька спеціалізація.

Законодавством  багатьох країн світу проводиться  чітке розмежуванні сфер діяльності банків і небанківських установ, що в значній мірі обумовлено історичними  особливостями розвитку виробництва  і кредитної системи.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів пов'язані  з акумуляцією заощаджень населення  шляхом залучення коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продажу страхових полісів; кредитуванням  певної сфери економіки або господарської  діяльності, групи населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій в рамках кредитної  взаємодопомоги. 

1. Теоретичні аспекти  функціонування небанківських  фінансово-кредитних  установ

1.1 Небанківські фінансово-кредитні  установи як частина  кредитної системи

Кредитна  система – це сукупність кредитних  відносин та інституцій, які реалізують ці відносини. Кредитна система охоплює  банківську систему та небанківські фінансово-кредитні інституції.

Банківська  система – це сукупність різних видів банків та банківських інституцій у їх взаємозв'язку, що існує в  тій чи іншій країні в певний історичний період.

Формування  кредитної та банківської систем визначається характером існуючих у  країні кредитних відносин та відповідних  форм кредиту. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних  установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік. Разом з цим існують  деякі загальні принципи побудови кредитних  систем на сучасному етапі розвитку:

– розподіл функцій центрального та всіх інших  банків;

– контроль та регулювання діяльності банків другого  рівня з боку центрального;

– центральний  банк не бере участі у конкуренції  на грошових ринках усередині держави.

До початку XIX ст. кількість банків та масштаби їх операцій були незначними. Усі ці операції виконували одні й ті самі банки, Що називалися комерційними (від  лат. commerce – торгівля). Спеціалізації  між ними не було.

Швидкий розвиток капіталізму після промислового перевороту супроводжувався поширенням функцій та операцій комерційних  банків, появою спеціальних кредитних  установ. У багатьох країнах було створено центральні емісійні інститути, з'явилися ощадні каси та ощадно-позичкові  асоціації.

Інтенсивний розвиток акціонерних компаній з  другої половини XIX ст. привів до появи  нових функцій існуючих банків і  таких спеціальних кредитних  установ, як інвестиційні банки та компанії. На початку XX ст. з'являється цілий  ряд нових спеціальних кредитних  установ: зовнішньоторговельні банки, установи споживчого кредиту та ін.

Розвиток  кредитної системи супроводжувався  не лише спеціалізацією кредитних установ  на здійсненні окремих функцій та операцій, а й універсалізацією комерційних  банків, які нині практично виконують  усі функції, за винятком емісії банкнот, яка здійснюється центральними банками. Тому комерційні банки е банками  універсального типу.

У зв'язку з тим, що упродовж історичного розвитку відбувалася спеціалізація кредитних  установ, сучасна кредитна система  має кілька ланок.

За характером функцій, що виконуються, усі кредитні установи можна поділити на емісійні, які є центральними у кредитній  системі, комерційні – банки універсального типу, спеціалізовані кредитно-фінансові  установи, які виконують окремі функції  або обслуговують окремі галузі економіки.

За формою власності розрізняють приватні та державні кредитно-фінансові установи. Найпоширенішими є приватні, які, у свою чергу, можуть бути індивідуальними (капітал установи належить одній  особі), товариствами (партнерствами), акціонерними та кооперативними. Провідне місце серед них звичайно належить акціонерним кредитним установам. Державними кредитними установами є  центральні банки, у багатьох країнах  – ощадні каси, зовнішньоторговельні та деякі іпотечні банки та ін.

Державні  кредитні установи виникають двома  шляхами: при організації нових  кредитних установ державою; або  у разі націоналізації приватних  банків (шляхом викупу в акціонерів їхніх акцій через обмін їх на облігації державної позики). Такі установи необхідні для вирішення  загальнонаціональних завдань, які  з певних причин не можуть виконувати приватні кредитні установи (неприбутковість  вкладень, великий строк їх окупності  та ін.).

За своєю  структурою банківські системи різних країн істотно різняться. Разом  з тим є низка ознак, які  властиві всім банківським системам, що функціонують у ринковій економіці. Це передусім дворівнева побудова.

На першому  рівні міститься один банк (або  кілька банків, як у США), котрий виконує  функції центрального емісійного. Він  несе відповідальність за підтримання  сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської  системи.

На другому  рівні банківської системи розміщені  всі інші банки: комерційні (універсальні) та спеціалізовані. Вони покликані  обслуговувати економічних суб'єктів, виконуючи базові операції грошового  ринку: мобілізацію коштів, надання  їх у позички, здійснення розрахунків  між економічними суб'єктами.

Банківська  система потребує постійного контролю з боку спеціальних органів, що пов'язано  з життєво важливим значенням  для національної економіки стану  та перспектив її діяльності. У кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти  банківської діяльності. Особливості  історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили  специфіку форм та методів нагляду  та контролю за діяльністю банків, що забезпечує стабільність усієї системи.

Важливою  формою забезпечення стабільності банківської  системи є надання вкладникам гарантій повернення їх депозитів. Нині практично в усіх країнах існує  та чи інша форма страхування банківських  депозитів.

Діяльність  небанківських кредитно-фінансових інституцій дає змогу заповнити  окремі ніші на ринку банківських  послуг, котрі з якихось причин залишилися незайнятими. Такі установи не мають статусу банку, бо не виконують  комплексу базових операцій грошового  ринку, їх діяльність, на відміну від  банків, не змінює маси грошей в обігу. Тому немає потреби контролювати їх діяльність так ретельно, як банківську. 
 
 

1.2 Сутність небанківських  фінансово-кредитних  установ

У країнах  з розвиненими ринковими відносинами  небанківські фінансово-кредитні інститути  представлені лізинговими, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами взаємної допомоги.

Основні форми діяльності небанківських  фінансово-кредитних установ на ринку фінансових послуг зводяться  до акумуляції заощаджень населення, надання  кредитів через облігаційні позики корпораціям та державі, мобілізації  капіталу через усі види акцій, наданню  іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.

В останні  роки на національних ринках позикових  капіталів розвинутих країн важливу  роль стали відігравати спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути, які посіли важливе місце в  накопиченні та мобілізації грошового  капіталу. До числа цих установ  слід віднести страхові компанії, пенсійні фонди, позиково-ощадні асоціації, будівельні товариства, інвестиційні та фінансові  компанії, благочинні фонди, кредитні спілки. Ці інститути суттєво потіснили  банки в акумуляції заощаджень населення  і стали важливим постачальником позикового капіталу.

Одним із видів небанківських фінансово  кредитних установ є лізингові  компанії.

Лізингові компанії є фінансово-кредитними формуваннями, що досить поширені в західних країнах. Вони займаються купівлею обладнанням, транспортних засобів, споруд виробничого  та невиробничого призначення, які  дорого коштують, та наданням їх в оренду з правом наступного викупу.

Для придбання  машин і устаткування лізингові  компанії використовують власні та позичкові  кошти. Держава, як правило, створює  їм пільгові умови одержання банківських  позичок, оскільки лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій  діяльності. Лізинг забезпечує підприємствам  можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що є неминучими при звичайній  купівлі.

Інвестиційні  компанії здійснюють кредитування малих  та середніх фірм. Їх інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий  період і здійснюються в невеликих  масштабах на відміну від інвестиційних  банків. Інвестиційні компанії бувають  двох видів: відкритого та закритого  типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції у акціонерів, в другому  – ні.

Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе  місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль над їх діяльністю. До фінансових компаній відносяться  і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту.

Пенсійні  фонди створюються фірмами для  виплати пенсій працівникам і  службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшити податкові платежі  фірми та використовувати їх для  купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової могутності даної компанії. У західних країнах пенсійні фонди створюються  приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплат пенсій та допомоги працівникам і  службовцям. Кошти цих фондів утворюються  за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків  від інвестицій самих пенсійних  фондів. У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні кошти, які  інвестуються переважно в акції  акціонерних компаній як на національному, так і на міжнародному ринках позикових  капіталів. Профспілкові фонди є  самостійною ланкою західної кредитної  системи. Уряд заохочує розвиток пенсійних  фондів, тому що частина їх резервів розміщується у короткострокові  і довгострокові цінні папери.