Методи розв’язання боргової проблеми

     РОЗДІЛ 3 : Методи розв’язання боргової проблеми 

     Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу  є одним із ключових факторів забезпечення макроекономічної стабільності в Україні. Від характеру врегулювання боргової проблеми залежить бюджетна дієздатність країни, стан її валютних резервів, а відповідно і стабільність національної валюти, рівень відсоткових ставок, інвестиційний клімат, характер поведінки всіх сегментів вітчизняного фінансового ринку, а також вплив державних запозичень на фінансову систему та економіку країни.

     Важливою  перешкодою налагодженню належної стратегічної ефективності боргової політики в Україні  є відсутність цілісної системи  законодавчого забезпечення регулювання  витрат з обслуговування і погашення  державного боргу. Зволікання із прийняттям базового закону про державний борг призводить до виникнення суперечностей між положеннями окремих нормативних актів з питань погашення і обслуговування державного боргу. За висновками Рахункової палати України, чинним законодавством взагалі не врегульовані порядок витрачання коштів Державного бюджету України на управління державним боргом та повноваження органів державної влади у цьому процесі. Суттєві недоліки існують на етапі планування витрат з обслуговування, погашення та управління державним боргом.

     Базовим нормативним актом, який здійснює регулювання  даної сфери, є Бюджетний кодекс України, в якому зафіксовано  загальні принципи боргової політики, в тому числі – обов’язковість зменшення державного боргу, якщо його обсяг зросте до 60% ВВП. В законах про державний бюджет України на відповідні роки визначаються щорічні граничні показники окремих кількісних параметрів державного боргу, джерела його обслуговування та фінансування бюджетного дефіциту. Окремі постанови Уряду України визначають умови окремих видів державних запозичень.

     Стосовно  участі України на міжнародних ринках позичкового капіталу досить складно  зробити довгострокові прогнози через відсутність постійного попиту на певні боргові інструменти  та його ситуативність. Незважаючи на певну зацікавленість українськими борговими інструментами з боку іноземних інвесторів, їхня діяльність носить в більшій мірі дискретний спекулятивний характер і обумовлена високими відсотковими ставками, які іноді є невиправданими з точки зору світової кон’юнктури на ринках запозичень.

     Між тим, загальна тенденція свідчить про  поступове зростання довіри інвесторів до економіки України. Зокрема, обнадійливим є підвищення уваги з боку іноземних  інвесторів до ринку українських  єврооблігацій, який демонструє позитивну динаміку розвитку протягом останніх років. Періодичне підвищення кредитного рейтингу України як суверенного позичальника, присвоєння корпоративних кредитних рейтингів деяким українським компаніям та банкам розширюють можливості участі України на ринках міжнародного позичкового капіталу та сприяють більш вигідним умовам запозичень.

     Стратегічною  метою державної боргової політики України має стати залучення фінансових ресурсів для ефективної реалізації програм інституційного та інвестиційного розвитку країни із одночасним забезпеченням стабільного співвідношення державного боргу та ВВП.

     Враховуючи, що зовнішні запозичення являють  собою фактичне вивезення капіталу з країни, оскільки є, по суті, продажем нерезидентам (навіть, якщо вони є підставними  особами резидентів) права на отримання частини прибутку резидентів України, тобто декапіталізацію національної економіки, обсяг зовнішньої заборгованості України повинен підтримуватись на відносно невисокому рівні. В цьому контексті внутрішні запозичення, які є засобом перерозподілу прибутку всередині країни, видаються більш прийнятними для капіталодефіцитної економіки.

     Проте боргове фінансування дефіциту бюджету  видається припустимим понад  межі потреб обслуговування попередніх заборгованостей, лише якщо воно формує потенціал майбутнього розвитку. Йдеться як про здійснення прямих бюджетних інвестицій, так і про створення умов для стійкого, швидкого та якісного економічного зростання економіки в цілому.

     Такі  умови можуть, зокрема, полягати у  поліпшенні виробничої, транспортної, енергетичної, інформаційної та ін. інфраструктури. До цього ж розряду варто відносити частину інвестицій у розвиток людського капіталу, зокрема – у сфері підготовки та перепідготовки працівників згідно вимог ринку праці, розвитку відповідних освітніх закладів тощо.

     Украй непродуктивним видається боргове  фінансування статей споживчого спрямування. Видатки на споживання мають стимулюючий  сенс у разі еластичності пропозиції. Між тим, приріст приватного споживання відбувається по галузях, в яких часто спостерігається «локальний перегрів», або які є неконкурентоспроможними на внутрішньому ринку. Відтак дефіцитне фінансування підвищує «номінальний» попит, але не підвищує «реальний», що створює потенційну можливість зростання інфляційних тенденцій та погіршення зовнішньоторговельного балансу.

     Стратегічним  завданням боргової політики є також  пошук оптимального співвідношення між борговим та податковим фінансуванням  бюджетних видатків. У короткостроковому  періоді залучення позичкових ресурсів дає можливість дещо знизити фіскальне навантаження на національну економіку в розрахунку на спрямування додаткових коштів, які залишаються у суб’єктів господарювання, на їхній розвиток. Між тим, таким чином фінансування поточних бюджетних видатків здійснюватиметься за рахунок майбутніх ресурсів розвитку, а отже, економічний розвиток гальмуватиметься у довгостроковій перспективі.

     Виходячи  з вищезазначеного, стратегія формування і обслуговування ринку державних  запозичень повинна базуватися на науково  обґрунтованих засадах. Структура і розмір державного боргу мають прогнозуватися на часовому інтервалі в декілька років та навіть десятиріч з тим, щоб забезпечити збалансований бюджет, стабільне економічне зростання й потужну фінансову систему. За відсутності такої стратегії економічна криза загострюватиметься, а державний борг зростатиме.

     Проблеми  державного боргу повинні стати  окремим напрямом дослідження у  сферах економічного аналізу, прогнозування, фінансового менеджменту, господарського права. До принципових моментів, на яких варто зосередити увагу при вироблені стратегії боргового управління, слід віднести чітко визначену граничну межу частки зовнішнього та внутрішнього боргу та витрат на їхнє обслуговування в структурі державних витрат; подальше зниження вартості обслуговування державного боргу та подовження терміну запозичень, поєднання ринкових та інституціональних механізмів управління державним боргом, використання світового досвіду врегулювання боргу тощо.

     Спираючись на іноземний досвід управління державним боргом, слід акцентувати увагу на застосуванні методу «цільових орієнтирів» (benchmarking) в оцінці ефективності боргової політики, на основі якого може здійснюватися неупереджена оцінка ефективності боргової політики. Між тим, його застосування передбачає проведення активної політики в частині як здійснення запозичень, так і операцій із державним боргом на основі застосування стандартних схем та процедур: дострокового викупу, використання деривативів при емісії боргових зобов’язань, хеджування та сек’юритизація боргу. Функції управління поточного держборгом має здійснювати уповноважений державний банк-агент, в ролі якого може виступити «Укрексімбанк».

     Застосування  операцій активного управління державним  боргом дозволить заощадити значні кошти, що спрямовуються на обслуговування та погашення державного боргу. Проведення дострокового викупу, наприклад, амортизаційних облігацій зовнішньої державної позики 2000 року не тільки б заощадило мільйони доларів на платежах з їхнього обслуговування та погашення, а й поліпшило б структуру боргу. Це, в свою чергу, позитивно впливає на встановлення дохідності за новими випусками єврооблігацій України.

     Крім  використання інструментів активного  управління державним боргом (наприклад, проведення заміни боргових зобов’язань держави на акції підприємства державної власності, викуп державних облігацій на вторинному ринку), слід взяти за мету зниження розміру боргу та сплати процентів перед міжнародними офіційними кредиторами, кредити яких нерідко обумовлюється нав’язуванням додаткових зовнішніх вимог, в тому числі – з політичним підтекстом. Замість цього – розробити стратегію переорієнтації на ринкові джерела запозичень із використанням широкого набору інструментів, випробуваних зарубіжною практикою, сформувавши для цього необхідне правове та інституційне поле.

     Міністерство  фінансів повинно проводити постійний  аналіз та моніторинг кон’юнктури  на міжнародних ринках капіталу, котирувань облігацій зовнішньої державної  позики на західних біржах, реакції інвесторів на українські єврооблігації, на ті чи інші економічні та політичні події в країні, здійснювати активну роботу щодо сприяння підвищенню суверенного кредитного рейтингу країни. Комплексний підхід до реалізації стратегії управління державним боргом має знайти своє відображення в зміцненні координації боргової політики з бюджетно-фінансовою та грошово-кредитною політикою, метою чого є підвищення ефективності управління активами та пасивами держави. Важливою характеристикою нових запозичень на міжнародних ринках капіталу є їхній «довгий» характер, що дозволяє використовувати їх для довготермінових інноваційно-інвестиційних проектів. Тому нагальним питанням має стати розробка механізмів спрямування залучених коштів у пріоритетних напрямах наукомісткого розвитку.

     Зважаючи  на викладене вище, надзвичайно актуальним з точки зору як забезпечення майбутніх  боргових виплат у повному обсязі, так і стимулювання прискорених  темпів економічного зростання у  середньо- та довгостроковій перспективі  є підвищення віддачі від державних інвестицій. Це потребує вирішення наступних ключових завдань:

     - оптимізації та скорочення переліку  державних цільових програм, узгодження  обсягів фінансування державних  цільових програм із обсягами  фінансування бюджетних програм у розрізі головних розпорядників;

     - складання проекту інвестиційного  бюджету на середньострокову  перспективу (3-5 років) та його  узгодження із основними параметрами  середньострокового бюджетного  плану;

     - застосування методології аналізу  «затрати – вигоди» до всіх без винятку державних інвестиційних проектів із розвитку фізичної інфраструктури, забезпечення прозорості методики вибору об’єктів інвестування та розробки комплексної системи моніторингу виконання бюджетних інвестицій;

     - розробки економічних критеріїв для виділення бюджетних інвестицій.

     Як  бачимо, державна політика щодо формування та управління державним боргом ще не досконала і має багато прогалин. Вирішення цих проблем дасть  можливість підвищення ефективності управління внутрішнім та зовнішнім боргом країни, а також зменшити їх вплив на економічний стан держави в цілому.

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Губар В. Проблеми використання в Україні світового  досвіду управління державним боргом: наукове видання. // Вісник Української  Академії державного управління при Президентові України. – № 1. – 2008. – С. 244-249.
2. Губар В.В. Проблеми управління державним боргом та його вплив на формування державного бюджету України // Бюджетно-податкова політика: теорія, практика, проблеми. – Ірпінь, 2007. – Ч. 1. – С. 45-48.
3. Зінченко О. Державний борг: актуальні проблеми для України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 2010. – Вип. 29, ч. 3. – С. 165-169.
4. Руденко Ю.М. Вплив державного боргу на економічний розвиток України // Формування ринкової економіки. – К. – №8. – 2007. – С. 162-171.

     Додатки 

Рис. 3.1 – Пропозиції щодо вирішення боргової проблеми