Фінансова політика

Бурхливий розвиток продуктивних сил в XIX ст. поставив перед державами питання про зміну підходів до фінансової політики. Особливо гостро постало питання про це в кінці 20-х років ХХ ст., коли загострився весь комплекс економічних, політичних і соціальних проблем більшості держав. У цей період в західних країнах здійснювався перехід до регулюючої фінансової політики. В її основу спочатку була покладена економічна теорія англійського вченого економіста Дж. Кейнса (1883-1946 pp.) і його послідовників. Вони виходили з необхідності втручання і регулювання державою циклічного розвитку економіки. Фінансова політика поряд з її традиційними завданнями стала переслідувати мету використовувати фінансовий механізм для регулювання економіки і соціальних процесів в цілях забезпечення повної зайнятості населення [12, c. 66].

Основними інструментами втручання в економіку стають державні витрати, за рахунок яких формується додатковий попит. Тому державні витрати забезпечують зростання підприємницької діяльності, збільшення національного доходу і сприяють ліквідації безробіття шляхом фінансування створення нових робочих місць.

Система податків в умовах регулюючої фінансової політики кардинально змінюється. Головним механізмом регулювання стає прибутковий податок, що використовує прогресивні ставки. Цей податок забезпечує вилучення у економічних суб`єктів доходів, що використовуються у вигляді заощаджень, і це дозволяє забезпечити збалансованість бюджету держави при високому рівні витрат. Велика увага у фінансовому механізмі приділяється системі державного кредиту, на основі якого проводиться політика дефіцитного фінансування. Держава активно розвиває вживання довгострокових і середньострокових позик. Ринок позикових капіталів стає другим за значенням джерелом доходів бюджету, а дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. В цілому, кейнсіанська регулююча фінансова політика показала свою порівняльну ефективність в західних країнах. Вона забезпечила в 30-60-х роках стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості й ефективну систему фінансування соціальних потреб в більшості цих країн.

В 70-х роках XX століття в основу фінансової політики була покладена неоконсервативна стратегія, пов`язана із неокласичним напрямом економічній теорії. Цей різновид фінансової політики не пов`язаний з відмовою від регулювання, але обмежує втручання держави в економіку і соціальну сферу. Регулювання економіки стає багатоцільовим. Окрім економічного зростання і зайнятості, держава регулює грошовий обіг, валютний курс, соціальні чинники економіки, структурну перебудову господарства.

Фінансовий механізм в цих умовах виходить із необхідності скорочення об`єму перерозподілу національного доходу через фінансову систему, зниження бюджетного дефіциту, стимулювання зростання заощаджень як джерела виробничого інвестування. Важлива роль відводиться податкам. Ставиться завдання їх скорочення і зменшення міри прогресивності обкладання.

Слід зазначити, що різні різновиди регулюючої фінансової політики тісно взаємопов`язані. Тому однакові або схожі інструменти фінансового механізму застосовуються в різних країнах, що використовують як кейнсіанську, так і неоконсервативну систему регулювання, що приводить до їх конвергенції.

Планово-директивна фінансова політика застосовується в країнах, що використовують адміністративно-командну систему управління економікою. Заснована на державній власності на засоби виробництва, планова система управління дозволяє здійснювати пряме директивне керівництво всіма сферами економіки і соціального життя, у тому числі й фінансами. Мета фінансової політики в цих умовах – забезпечення максимальної концентрації фінансових ресурсів в державі для їх подальшого перерозподілу відповідно до основних напрямів державного плану.

Управління фінансами здійснюється з єдиного центру – Міністерства фінансів, яке займається усіма питаннями використання фінансового механізму в народному господарстві. Інших управлінських органів в області фінансів не існувало.

Планово-директивна фінансова політика проводилася практично в усіх колишніх соціалістичних країнах. Вона показала свою досить високу ефективність в роки, коли була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансування надзвичайних витрат держави (у роки Другої світової війни, відновлення народного господарства і так далі). В той же час використання такої фінансової політики в умовах нормального функціонування економіки призвело до негативних наслідків: зниження ефективності виробництва, уповільнення розвитку соціальної сфери суспільства, різкого погіршення фінансового стану держави.

Фінансова політика України на сучасному етапі ґрунтується на наступній системі соціально-економічних пріоритетів:

- досягнення соціальної стабільності в суспільстві;

- оздоровлення державних фінансів;

- відновлення нормального функціонування кредитної системи;

- підтримка збалансованості натурально-речових і грошових потоків;

- досягнення фінансово-економічної самостійності і посилення відповідальності регіонів в рамках єдиної унітарної держави;

- створення рівних умов в бюджетно-податковій сфері для регіонів;

- створення умов щодо припинення фінансових зловживань і корупції [7, c. 51].

Отже, фінансова політика – система заходів (законів, адміністративних рішень) у сфері фінансів з метою цілеспрямованого впливу держави на розвиток фінансово-кредитної системи та національної економіки загалом.

Науково обґрунтована фінансова політика держави, продумане використання податкових, інвестиційних і цінових механізмів для стимулювання розвитку продуктивних сил сприятиме прискореному виходу економіки з структурної кризи, стабільному нарощуванню виробництва промислової і сільськогосподарської продукції, збільшенню дохідності підприємств і надходженню коштів до державного бюджету.

РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ, ЯК СУКУПНІСТЬ ФОРМ І МЕТОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

Фінанси, як економічна категорія, здійснюють вплив на соціально-економічний розвиток країни через фінансовий механізм, який відображає напрямки, характер і сутність функціонування фінансів у суспільстві.

В економічній літературі поняття «фінансовий (фінансово-кредитний) механізм» використовується досить широко. Але єдиної думки щодо його визначення та його складових не існує. Серед розмаїття визначень і підходів вчених та практиків до поняття «фінансовий механізм» найбільшої уваги заслуговують два аспекти, два підходи до розуміння суті фінансового механізму.

Перший підхід полягає в тому, що під фінансовим механізмом розуміють функціонування самих фінансів. Матеріальним відображенням фінансових відносин є грошові потоки. Організація цих потоків, порядок їх здійснення відбувається за певними правилами, певними напрямками, що і характеризує фінансову «техніку». З подібного підходу і виходить розуміння фінансового механізму як організаційного відображення фінансових відносин. Такий підхід до визначення фінансового механізму відображає внутрішню організацію функціонування фінансів. Однак, це цілком точно відображається в понятті «організація фінансів», і ототожнювати дане поняття з фінансовим механізмом не представляється доцільним.

Другій підхід до розгляду поняття «фінансовий механізм» полягає в тому, що його розуміють як сукупність методів і форм, інструментів, прийомів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток. Даний підхід відображає зовнішню дію функціонування фінансів, характеризує фінанси як вирішальний фактор впливу держави на економіку країни. Завдяки такому аспекту суті фінансового механізму необхідно чітко визначити його складові, його структуру [2, c. 157].

Незважаючи на існування двох основних підходів до суті фінансового механізму, в науковій літературі до цього часу чіткого визначення поняття «фінансовий механізм» не наводиться. У дослідженнях провідних західних вчених фінансовий механізм не виділяють як відокремлене явище, шиє всебічно і ґрунтовно досліджують фінансові методи впливу на економіку і суспільство. В економічній літературі країн СНД переважає перший підхід до визначення фінансового механізму як способу організації фінансових відносин (Дробозіна Л.А., Родіонова В.М.), який складається з елементів та інструментів впливу [23, c. 56]. А російський економіст Сенчагов В.К., проводячи чітку структуризацію фінансового механізму, вважає, що фінансово-кредитний механізм включає три підсистеми:

- фінансово-кредитне планування;

- фінансово-кредитні важелі;

- організаційні структури і правовий режим фінансово-кредитної системи.

Структура фінансового механізму, розроблена В.К. Сенчаговим, досить чітко відображає домінанти адміністративного управління економікою. І розробити на такій основі систему макроекономічного регулювання і макрофінансової стабілізації в Україні практично неможливо [21, c. 124]. Вітчизняний вчений Опарін В.М. визначає фінансово-кредитний механізм як сукупність фінансових методів і форм, інструментів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Українські вчені Федосов В.М., Опарін В.М., Огородник С.Я. вважають, що фінансово-кредитний механізм включає дві підсистеми (фінансово-кредитне забезпечення і фінансово-кредитне регулювання.) а також організаційні структури і важелі впливу (рис. 2.1) [25, c. 104].

Структура фінансового механізму, розроблена українськими вченими, в цілому логічна. Але водночас вона потребує певних уточнень і подальшого розвитку. Так, Льовочкін С.В. пропонує замість терміну «фінансово-кредитний механізм» використовувати «фінансовий механізм», тому що кредит визначається як складова фінансів, кредитна система – як частина фінансового ринку, який відноситься до фінансової системи, а дії фінансів і кредиту мають єдиний механізм виливу. Враховуючи, що фінансовий механізм дає уявлення за допомогою чого можна здійснити фінансовий вплив і повинен показувати, як це зробити, то у складі фінансового механізму доцільно виділяти фінансові інструменти, за допомогою яких реалізуються прийняті рішення та фінансові індикатори, що достовірно відображають стан суб`єкта фінансових відносин [14, c. 251].

Рис. 2.1 Структура фінансово-кредитного механізму [2, c. 157]

В узагальнюючому вигляді за Льовочкіним С.В. можна навести наступне визначення фінансового механізму – це сукупність методів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток і система фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив.

Загалом серед українських вчених існує чітка позиція щодо визначення фінансового механізму та його складових. Фінансове забезпечення полягає у виділенні певної суми фінансових ресурсів на розв`язання окремих завдань фінансової політики. При цьому розрізняють забезпечувальну і регулятивну його дію. Забезпечу пальна дія проявляється у встановленні джерел фінансування, тобто покриття повсякденних потреб і характеризує пасивний вплив фінансового забезпечення. Регулятивна дія здійснює вплив через виділення достатніх коштів і через конкретну форму фінансового забезпечення характеризує активний вплив фінансового забезпечення. Фінансове регулювання проявляється у двох напрямках:

- за допомогою фінансових інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів, які впливають на забезпеченість фінансовими ресурсами;

- за допомогою встановлення певних пропорцій розподілу встановлюється відповідна система реалізації економічних інтересів.

Фінансове забезпечення та фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, які в свою чергу мають свої важелі впливу. Елементи фінансових інструментів поділяються на:

- елементи первинною впливу – діють у процесі вилучення частини доходів (податки, внески, відрахування);

- елементи вторинного впливу-діють шляхом збільшення доходів (банківські позички, бюджетні субсидії) [18, c. 9].

Дія фінансових інструментів здійснюється на основі загального підходу – характерного для всіх суб`єктів фінансових відносин (єдиний рівень оподаткування, кредитування, фінансування); на основі селективного підходу - диференційований підхід. З метою здійснення певної фінансової політики переважає селективний підхід. Важелі визначають характер дії фінансових інструментів і коригують цю дію. Важелі впливу поділяються:

- за напрямом дії – на стимули і санкції;

- за видами – на норми й нормативи; умови і принципи формування доходів, нагромаджень і фондів; умови і принципи фінансування і кредитування.

В теорії фінансів система фінансових індикаторів включає:

- фінансові категорії;

- фінансові показники;

- фінансові коефіцієнти.

В рамках фінансового механізму застосовувати фінансові категорії як фінансові індикатори не доцільно тому, що вони відображають наукову абстракцію, чисто теоретичні поняття, які не можуть застосовуватись як інформаційна база. Фінансові показники дають кількісну характеристику фінансових відносин і показують обсяги фінансових операцій, що дає змогу оцінити масштаби фінансової діяльності. Фінансові коефіцієнти - це відносні фінансові показники, які оцінюють ефективність фінансової діяльності. Саме вони можуть виступати у ролі фінансових індикаторів, якщо при їх визначенні виконуються вимоги повноти, достовірності, своєчасності. Отже, по-перше, фінансовий механізм – досить складна система, керувати якою надзвичайно важко, по-друге, це дуже дійовий механізм, який дає змогу розв`язати практично всі проблеми, але враховуючи, що роль фінансів у розподільних відносинах вторинна і основне регулювання здійснюється у сфері виробництва.

Для впливу на процеси суспільного відтворення держава використовує певний господарський механізм, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями. Важливою складовою господарського механізму є фінансовий механізм.