Фінансова криза на підприємстві. Економічний зміст та причини виникнення

• держава вживає протекціоністських заходів, спрямованих на захист вітчизняного товаровиробника;
• низька ймовірність появи конкурентів;

 

• збільшення обсягів фінансування з боку держави.

Однак, для любої системи, так і для економічної у тому числі, є негативні причини , які можуть нівелювати діяльність додаткових шансів. К таким ризикам на цьому підприємстві відносять:

- криміногенний ризик;

- інфляційний ризик (знецінення  реальної вартості капіталу);

- ризик неплатоспроможності чи  банкрутства контрагентів;

- ризик зміни податкового законодавства  та накладення фінансових санкцій;

- ризик аварій на виробництві.

Під час санаційного аудиту сильні та слабкі сторони діяльності підприємства слід оцінювати з урахуванням основних тенденцій змін у зовнішньому щодо підприємства середовищі. Так, наявна виробнича програма на актуальну дату може бути сильною стороною підприємства, проте згодом під дією зовнішніх факторів вона може стати недосконалої і перетворитися на його слабину.

Оскільки  сильні та слабкі сторони є відносними показниками, відповідні висновки мають  ґрунтуватися на порівнянні з аналогічними характеристиками підприємств-конкурентів. Під час аналізу сильних та слабких сторін визначаються критичні сфери, які під дією специфічних  зовнішніх та конкурентних факторів впливають на економічні результати підприємства, а далі встановлюються ключові параметри, від яких залежить ефективність господарської діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ СТАБІЛІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ПО ВИХОДУ З КРИЗИ

 

1.  Збільшення вхідних грошових потоків 

 

Щоб виконувати термінові платіжні зобов'язання, кожному  підприємству потрібно мати у своєму розпорядженні достатній обсяг  ліквідних засобів. Якщо їх бракує, підприємство вважається неплатоспроможним. Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки. Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

1. виручка  від реалізації основної продукції;

2. надходження  у вигляді інших операційних  доходів;

3. доходи  від інвестиційної діяльності;

4. кошти,  залучені в результаті емісії  корпоративних прав;

5. кошти,  залучені на умовах позики;

6. державні  дотації та субсидії.

До внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші три позиції. Можливості підприємства, що перебуває у кризі, скористатися останніми трьома джерелами фінансових ресурсів залежать від суб'єктивних мотивацій та спроможності двох сторін: інвесторів (кредиторів) та власника (у нашому випадку – держави). Однак насамперед треба розраховувати на власні можливості, тобто на внутрішні джерела збільшення вхідних грошових потоків.

Першим  симптомом фінансової кризи на переважній більшості підприємств є зменшення  рівня реалізації продукції. І навпаки, досягнення необхідного рівня реалізації продукції є головним критерієм  успіху санації суб'єкта господарювання. У довгостроковому періоді збільшення виручки від реалізації і на цій  основі досягнення прийнятного рівня  прибутковості є головним завданням  санації підприємства, оскільки всі  короткострокові заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства втрачають сенс, якщо через дефіцити у сфері збуту продукції підприємство через деякий час знову стає фінансове неспроможним. Саме тому заходи щодо активізації збутової політики підприємства належать до числа найбільш пріоритетних.

Коли  йдеться про мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності підприємства. Проте малоймовірно, щоб дії, спрямовані на збільшення виручки від основної реалізації, принесли відчутні результати в короткостроковому періоді.

Розмір  виручки від реалізації залежить від двох основних факторів:

1. обсягу  реалізованої продукції; 

2. ціни  одиниці такої продукції.

Щоб збільшити  обсяги реалізації, слід максимально  активізувати збутову політику підприємства. Стимулювати збут можна помірним збільшенням  цін. Не існує єдиних для всіх підприємств рецептів збільшення обсягів реалізації. Успіх у цій  справі залежить під безлічі факторів. Тип санаційних заходів у цій  сфері залежить від конкретного  підприємства та обраної ним стратегії  маркетингу. У стратегічному плані менеджмент підприємства має прийняти рішення з трьох основних питань.

1. Яка  номенклатура продукції та за  якими цінами пропонуватиметься?

2. Якого  обсягу реалізації за окремими  періодами підприємство має намір досягти?

3. Якою  частиною ринку необхідно заволодіти?

Відповіді на поставлені запитання залежать від  підприємницької філософії суб’єкта господарювання, а також від того, як спрямована його діяльність — на задоволення певних потреб споживачів, на забезпечення зайнятості населення чи на максимізацію прибутковості.

З відповіддю на перше питання стосовно номенклатури все зрозуміло – це вугілля  марки Кр, який видобувається на шахті. А от стосовно ціни – це питання  набагато складніше.

Зрозуміло, що головним інструментом маркетингу є ціноутворення. Рішення про зміни цін слід приймати на підставі поглибленого аналізу наслідків цих змін.

Так на перших погляд все зрозуміло – треба  підвищити ціну до рівня собівартості і досягнути рівня беззбитковості. Але підвищення цін на вугільну продукцію  це дуже складна річ, тому що ціни у  цій галузі промисловості підпорядковані державі. Вугільна галузь взагалі є  стратегічною галуззю у нашій  країні. Підвищення цін на вугільну продукцію неминуче приведе до збільшення цін на продукцію, яка виробляється з використанням вугілля –  це кокс, метал, металеві вироби. Це знизить  їх конкурентоспроможність. Тому держава  жорстко контролює ціноутворення  у цій галузі  виробництва. Але  водночас держава не в повній міри компенсує зниження ціни, що й привело  до глибокої фінансової кризи. Тому виникає  потреба звернутися до інших методів  підвищення вхідних грошових потоків. Одним з таких методів є  реструктуризація активів підприємства.

Ця група  санаційних заходів пов’язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів). В рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів:

1. Мобілізація  прихованих резервів. Приховані  резерви — це частина капіталу  підприємства, що ніяк не відбита  в його балансі. Розмір прихованих  резервів на активному боці  балансу дорівнює різниці між  балансовою вартістю окремих  майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю. Приховані резерви мобілізуються такими заходами:

- реалізацією окремих об’єктів  основних та оборотних засобів,  які безпосередньо не пов’язані  з процесом виробництва та  реалізації продукції (будівлі й споруди невиробничого призначення, корпоративні права інших підприємств, боргові цінні папери, нематеріальні активи, понаднормові запаси сировини й матеріалів тощо);

- індексацією  балансової вартості майнових  об’єктів, які не можна реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (цей метод реструктуризації активів не пов’язаний із реальним підвищенням платоспроможності, проте може безпосередньо поліпшити кредитоспроможність підприємства). У разі індексації основних фондів змінюється структура пасивів (збільшується статті «Статутний капітал» чи «Додатковий капітал»).

      2. Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Але ще не розроблена нормативна база щоб дати можливість зробити це реально.

Звичайно, у середньостроковій та довгостроковій перспективі використовувати основні  фонди, узяті у  лізинг, підприємству значно не вигідніше, ніж використовувати їх на умовах власності. Крім  того, у результаті зворотного лізингу знижується кредитоспроможність підприємства. Проте платоспроможність його відчутно підвищується, що дає змогу розрахуватися з поточними зобов’язаннями та уникнути порушення справи про банкрутство.

Нерідко неплатоспроможне підприємство не має  іншого способу відновити ліквідність, аніж вдатися до зворотного лізингу. До того ж це підприємство як збиткове може отримати значну економію на податкових платежах, які супроводжують операцію купівлі-продажу відповідного об'єкта основних фондів.

3. Здача  в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низько ліквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо). Визначення оптимального обсягу та структури запасів є завданням контролінгу матеріальних потоків. При цьому широко використовується так званий АВС-аналіз.

Слід  ураховувати, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема складські чи робочої сили. Окрім того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

5. Продаж  окремих низькорентабельних структурних  підрозділів та об'єктів соціального призначення. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для погашення заборгованості або розширення виробництва. Зауважимо, що в разі продажу основних фондів (деталей, агрегатів, демонтованого обладнання) такі операції підлягають оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20%. Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» сума перевищення виручки від продажу окремих об'єктів основних фондів над їх балансовою вартістю включається до валових доходів підприємства, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу погашається за рахунок прибутку після оподаткування. Балансова (залишкова) вартість основних фондів — це різниця між їх початковою вартістю та нарахованою сумою зносу.

6. Рефінансування  дебіторської заборгованості — це форма реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості  Погашення такої заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності   підприємств,  що  опинилися у  фінансовій кризі. Тому санаційний менеджмент має докласти всіх зусиль, аби використати цей резерв.

До основних форм рефінансування дебіторської заборгованості належать:

1. Факторинг — продаж дебіторської заборгованості на користь факторингової компанії чи банку, іншими словами — це операція з перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредиторові (фактору)  з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредиторові.

Згідно  з договором про виконання  розрахункових операцій через факторинг  банк може, наприклад, придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які  минули (прострочена дебіторська  заборгованість) або за поточними  розрахунками. До найважливіших функцій  факторингу належать:

-фінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на одержання грошових коштів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);

- покриття ризику: ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;

- управління дебіторською заборгованістю: уся робота зі стягнення заборгованості  переходить до компетенції фактора.

Розмір  винагороди за факторинговими операціями залежить від ризиковості операції., діючої процентної ставки та строків  настання платежу і становить, як правило, від 10% до 20% суми боргу. Перед укладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих фінансових відносин між боржником та фактором, кредитоспроможність оцінюється з використанням непрямої інформації, а також інформації, наданої кредитними інститутами, які обслуговують боржника.

Згідно  з чинним Законодавством кредитор має  повідомити боржника про свою поступку вимогою, але не зобов’язаний надавати останньому угоду між початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте якщо новий кредитор звертається з претензією та позовом до боржника, він має довести, що саме йому початковий кредитор поступився вимогою. Таким доказом є письмова угода між ним: і початковим кредитором про поступку вимогою.